Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Ми вийшли поблизу кафе, біля якого побачили музичні інструменти.
Запитали про цей оркестр, а нам кажуть, що тут бандерівців чекають. Дванадцята година, ансамбль бере духові інструменти і починає грати похоронний марш.
І тут сутичка... Нас не б’ють, а просто валять і за ноги хапають, хочуть волокти. Я не розгубився, адже знаю, що там працюють телекамери. Зі мною був адвокат з Вінниці Валерій, його оточили і кілька разів вдарили, він упав... Там ще була жінка, мати п’яти дітей, її теж ображали та били... А мене ці хлопці підхопили і в машину давай тягнути. Несуть мене ногами вперед в автомобіль під похоронний марш. Кидають у машину, яку штовхають униз-там такий спуск і ряд автомобілів стоїть. Я все-таки водій, зорієнтувався: впав поміж сидіння і рукою натиснув на гальма... Щось треба робити, не буду ж я в тій машині сидіти. Виходжу, а в них цей запал минув: ну, хто вас просив, забирайтеся звідси.
Нас у спину виштовхують, щоб ми їхали. У нас болотом кидали, жінки з ферм поприходили... що хотіли, те говорили.
Пішли до міліцейського поста, аби у міліції захисту просити. Черговий набирає по рації номер і когось викликає... Ми зо два кілометри відійшли, аж тут ветерани під’їжджають. Попереду “ветеран”, старець уже, який каже: “Убирайтесь вон с этой нашей родины, бандэры, убирайтесь!”. То мене, який народився тут, виганяє ця захожа людина.
Знову дужі чоловіки нас у “роботу” беруть... Думав, що нам уже кінець буде. Не знаю, скільки били... І моїх друзів били. Потім зігнали в машину... Водії ледь їхали, у машинах щось там поскручували.
Місцева компартійна преса події, звісно, перебрехала, центральна також перебрехала, а волинські писаки-засранці переписували те, що подавали з центру. Я не прошу вибачення за термінологію, бо вони того вартують.
Потім відкрили кримінальну справу, яка закінчилася тим, чим і повинна була закінчитися: крайніх немає. Оце такі згадалися епізоди. Мені не соромно за жоден свій крок.
ПАЛАЛА МАШИНА, ПАЛАЛА...
Бесіда з народним депутатом України
дванадцятого скликання А.І.Бондарчуком.
- Андрію Івановичу! Ваші публікації у 80-х роках ще й досі па пам’яті у волинян. У них вперше журналіст насмілився покритикувати секретаря обкому, одного з провідних секретарів, який до того ж накинув оком на посаду першого, “гауляйтера ” Волині. Думаю, що багато людей не знає, наскільки це було непросто. Повернімося до цих публікацій.
- То був 1987 рік. Уперше з’явилася можливість щось вільніше сказати ми написати. А відколи я ступив на журналістську стежку, то в мене до влади - ні, так би мовити, державної-номінальної, ні партійної – реальної - не було симпатії. Я завжди відстоював справедливість, я вийшов, як кажуть, з поліської глибинки. До речі, ми з Ю.А.Ярощуком, покійним головою облвиконкому, земляки. Наші хати стояли неподалік. Цікаво, що ми - депутати з одного хутора, з одного села. Мені казали, що був ще один депутат, посланець у польський Сейм Бондарчук. Якщо це так, то маємо феномен.
- Три депутати двох держав з одного хутора.
- Так. Навіть трьох держав, бо це за Польщі було. А тепер про те, чому я пішов супроти влади...
Я бачив, як жили мої батьки. Колективізація відбувалася на моїх очах. Тричі їздили до нас, щоб ми перебралися з хутора в село. На третій раз приїхали два вози: годі, ми вас попереджали. Здерли дах, розвалили комина, зруйнували все - живіть, як хочете. А в матері п’ятеро дітей. Гостре несприйняття несправедливості в мене залишилося на все життя...
Я за першою спеціальністю медик. Думав стати журналістом, але не мав змоги. Казала мати: “Синку, навіщо тобі кудись їздити, є тут в Ковлі хвершалська школа, вступай, а хвершали завжди в нас у пошані були”.
Дала мені 25 рублів на дорогу... Босим я дійшов до Ковеля, там купив спортивні тапки і поніс документи в медучилище.
Однак ще в школі друкуватися почав. Після армії, уже працюючи в Нововолинську на швидкій допомозі, в підземному пункті, вступив до університету, до Львівського, заочно. Закінчив. І відтоді почалось, можна сказати, стрімке зростання: від кореспондента локачинської газети зразу пішов заступником редактора в Іваничах. Потім ВПШ, тоді направили в “Радянську Волинь”. Там шість років пропрацював. Ну, і газета “Правда України”.
А якраз почалася Горбачовська ера, повіяло відлигою. Була така тоді постанова ЦК КПРС “Про допомогу редакцій партійним органам у перебудові”- так, здається, називалася, Є. Лігачов її автором був. Отож, телефонує мені одного разу редактор, покійний А.Зоненко: “Вот есть одно такое постановление направить принципиальных журналистов, пишущих остро, в партийные организации, низовые, для помощи в перестройке. Мы на летучке решили Вас выдвинуть". Добре, кажу, дякую. Я назвав Горохівський район. Наступного дня телефонують, щоб завтра в ЦК прибути. Прибуло нас десь журналістів ЗО з різних газет. Тоді Івашко керував. Він нам інструктаж проводив.
- Треба виявляти викривлення партійної лінії, наводити порядок.
Нас прирівняли до статусу інспекторів ІДК. Дали відрядження на три місяці. Так я опинився в Горохівському районі. А там до того керував Семенцов - Герой соцпраці, кандидат наук, новатор. Були в моді комплекси, спеціалізація, ще там хлорелу оцю вирощували - жабуриння.
Семенцов на той час вже був секретарем обкому.
Думаю, я провів тоді класичне журналістське розслідування. Прийшов до мене директор радгоспу-технікуму Микола Чечель, покійний уже, Царство йому Небесне. Розповів він і про себе, і про походеньки цього Семенцова, і про долю Гончарова, голови колгоспу імені Калініна. Федір Лаврентійович Гончаров був чесний голова, комплекс на шістнадцять тисяч голів худоби побудував. Мали дві кандидатури на присвоєння звання Героя: Гончаров і Семенцов. Дали Семенцову. Потім він став першим секретарем райкому. Мені розповіли багато фактів про хабарництво, про здирство, про те, як Семенцов знущається з кадрів, витирає об них ноги, про побори, махінації та інше. А з чого почалося? Гончарову телефонує клерк один: Іван Михайлович Семенцов сказав, щоб завтра ви привели бика нам туди і туди. А гострий на язик Гончаров відповідає: хай, мовляв, Іван Михайлович візьме мотузку, прийде і веде того бика. Ну, це першому секретарю таке виказати...
Викликали в райком Гончарова. А був тоді пленум чи якась нарада, і секретар заслуженій людині й орденоносцю каже:
- Ты, мужик, вчерашний день, работать не можешь, ты уже мертв.
А далі механізм відомий: комісію за комісією посилають. Скликають збори, щоб Гончарова зняти. Колгоспники - ні. Одні збори, другі збори. А Гончарову за місяць -60 років, пенсія мала бути. На третій раз зламали його,заяву написав, людей попросив, щоб проголосували...
Федір Лаврентійович багато розповідав, як “інтернаціональна дружба" зводилася до масових гульок. Щороку в район приїжджало багато делегацій. Одного разу 125 чоловік з Грузії завітали. І тиждень вони пили там, і повинен був кожен голова колгоспу годувати, забезпечувати м’ясом. Кілька голів зняли за те, що списали ці гроші на упряж, сіль, добрива.
Федір Лаврентійович Гончаров на той час був у Володимир Волинському районі. Очолив один з колгоспів, вважав, що втік від свого кривдника. Але коли обрали Семенцова секретарем обкому, він і там його доконав. І став Ф.Гончаров завідувачем току.
Я поїхав до нього, бо вважав, що треба зустрітись з цією людиною. На той момент він був героєм свого часу - комуніст, фронтовик, інвалід
у нього одна рука перебита. Його дружина Софія працювала телятницею, єдина на всю область дружина голови колгоспу на такій посаді, теж нагороджена.
Ось я бесідую з ним дві години. Пройшов багато, бачив всього. Він буквально плакав, оповідаючи, як з нього знущалися. Те, що побори були, - то зрозуміло. Семенцов примушував голів колгоспів “вносити внески”, водити бички і свині “наліво”. Там був підпільний цех. Ніхто, до речі, про нього не писав. Підпільний ковбасний цех у Горохові, який виробляв шинку, домашні ковбаси, філейку, що транзитом відправлялися на Київ і Москву. Може, ви пам’ятаєте справу такого Олексюка, завоблпобуту, про чемодани і дипломати? Частина цих чемоданів і дипломатів призначалася для того, щоб складати туди хабарі у вигляді вугрів, грибів різних, шинок, ковбас, журавлини. Одне слово, волинські дари делікатесні.
