Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Пізніше я розмовляв з цим ковбасником, і він розповів мені весь механізм. Мовляв, приїжджає машина-фургон, заносять чемодани, на кожному чемодані бірка - вони вже укомплектовані всім необхідним: вуграми, грибами, медом та іншим.
- Мені треба було шинку покласти і домашню ковбасу, яку заливали смальцем у банки. Ми комплектуємо, гонець забрав і їхав, - згадував мій співрозмовник.
Потім на продовження цієї шинкової епопеї один чоловік - уже минуло кілька років - розповідав, як возив у Москву ті чемодани. Каже: приїхали ми в Москву, десь чоловік з десять - і кожен по два чемодани везе. Зійшли ми з вагона, чекаємо, за нами повинні приїхати. Машин нема. Нас, бачимо, такі хлопці молоді оточують.
- Хлопці, ви звідки? Що це ви везете таке?
- Та нічого, ми приїхали, чекаємо.
- Ага, добре. То пройдімо.
Аж тут приїжджають дві чи три “Волги” з цековськими номерами. Ті хлопці враз “розтанули”. Ми повкидали туди чемодани - і з кінцями.
Люди мені також сказали, що колгоспу, за який Семенцову дали “героя”, взагалі не було. Думаю, не може такого бути. Я в архів, по довідку, коли той колгосп утворився. Мені дають, завірено все. Отож, об'єднаний колгосп утворився на три роки пізніше, ніж зазначено в поданні на Героя соцпраці. Просто показники одного колгоспу і другого доплюсували й подали це як досягнення одного. Це вже був неабиякий аргумент. Послав запит в Московський державно-партійний архівний інститут “Октябрской революции”, звідти мені копію характеристики на Семенцова вислали. Я зустрічався з багатьма людьми, які їздили в Грузію з ним, які не на одному застіллі разом були.
- Проведено колосальну журналістську роботу...
- Так, колосальну. Справа ускладнилась тим, що свідки були, але вони боялися. Наприклад, коли я в Горохів приїхав, якийсь чоловік підходить до мене після публікації матеріалу й каже:
- Ви написали правду про цей будиночок біля Берестечка, у кутрівському лісі. Я сам там був, і був тоді, коли Ніконов, секретар ЦК КПРС, приїжджав. Ніхто не знав про це, і в області не знали”.
- Прекрасно, - вигукую, - то ви дасте свої свідчення?
- Та ви шо! Я хочу жити ще, у мене діти є.
З’явилися перші три подачі критичних матеріалів у “Правді України”. Є в мене копії. Вони викликали, звичайно,резонанс. І Семенцов усюди телефонував, аби дізнатися, хто мені дав такі повноваження. Він почував себе всесильним, а тут щось міцніше...
Потім мене запросили на бюро обкому, на якому мали слухатися ці подачі та обговорюватись. Я в коридорі чекав. Та чомусь не запрошують і не запрошують... Закінчується бюро... Усі виходять. Не заслухали взагалі. Семенцов каже: “Пойдем ко мне”. Я на те: “Чого то я піду до вас. Я не ваш підлеглий, що ви наказуєте”
- Ну, я прошу тебя, зайди. Ты мне ответь, пожалуйста, кто тебе сказал написать? Я ничего не хочу, только скажи, кто тебе сказал написать?
- Ніхто.
-Да ты, пи-пи-пи! Кто тебе сказал? Да ну тебя!
Якби я назвав будь-кого, його у порошок стерли б.
Але немає реакції і тут, на рівні області, й у ЦК. Тоді на Москву вийшли. Ми написали лист М.Горбачову... Знайшли канал, аби той лист потрапив до його папки. Бо ми й раніше писали, але листи не доходили. Тільки тоді в газеті “Сельская жизнь” у три подачі опублікували “Столкновение”. I про семенцовські походеньки, і про його стиль роботи, і як отримав героя, і про Гончарова. Грянула буря. Таких матеріалів не було. Фальшивий герой, секретар обкому, кандидат наук, член бюро обкому, на вершині слави, фаворит - він там прямісінько в ЦК ішов. І фактично він керівником Волині був, не Л.Павленко, перший секретар обкому, а він керував.
Після цього матеріалу приїжджає комісія ЦК КПРС, ЦК партійного контролю, аналогічні комісії ЦККПУ. Працювали вони десь зо два тижні. Якби я не мав достовірних документів, мені сплели б постоли.
Та знову жодних висновків... Семенцов ліг у лікарню, потім вийшов. Він ще секретар. Я сиджу вдома. Аж ось телефонують:
- Ви знаєте, що Гончарова нема?
- Як нема? Адже він у мене був позавчора.
- Нема, загинув.
- Як?
Я їду в Горохів, їду на це місце.
Виявляється, була неділя... Гончаров їхав майже з усією сім’єю: він, дружина, син і два внуки. Раптом машина (у нього “Запорожець”, хоч і був головою колгоспу) з’їжджає у кювет, перевертається... Вибух.... Троє згоріли живцем: він, дружина, син. Ще машина догорала, як тією ж сільською дорогою проїхав Семенцов. Проїхав мимо машини, що догорала, і не зупинився. Ну чому такий збіг? Сільська дорога... І я телефоную Полякову в “Сельськую жизнь”. Ми робимо другий матеріал, після якого в редакцію прийшло зо два мішки листів - зі всього Союзу були.
Після довгих перипетій Семенцову дають інвалідність, другу групу. Але багато обурливих листів надійшло, тож йому третю групу дали і за станом здоров’я відправили на пенсію.
Пам’ятник для Гончарова я теж допомагав робити. Звичайно, розслідуванням аварії ніхто не займався - машину наступного дня забрали на брухт і все.
“Сельская жизнь” присудила мені своєрідну нагороду. Майже весь творчий колектив підписався під почесною грамотою “За гражданское мужество и журналистскую принципиальность награждается журналист...”
Після того у мене з’явився матеріал “Кто в теремочке живёт?” про будинок для начальства у кутрівському лісі, на території зразково-показового колгоспу, який очолювала висуванець Семенцова. Колгоспу створювалися тепличні умови.
І почалося... Ще гірше, ніж після публікації про Семенцова все заворушилося... Скликають відкриті партійно-господарські збори в колгоспі. Мені секретар парткому телефонує, аби я приїхав і пояснив, як це я дійшов до такого...
- Не поїду, - відповідаю.
Тоді вони провели свої збори, райкому партії, обкому: мовляв, злісний наклеп на передову людину. Мене викликають у Київ, на парткомісію ЦК, на збори редакції, на редколегію. І пояснювальні, пояснювальні. Комісія ЦК проводить власне розслідування. У пошуках додаткових контраргументів я перелопатив силу-силенну матеріалів. У партактиві знайшов дуже цікаві матеріали з засідання бюро обкому про розгляд персональної справи авторитетної людини, зібрав, наприклад, скільки і чого для району йде, скільки фінансується в грошах, у будівельних матеріалах, у техніці, гербіцидах, насінні, добривах. Бачу, що вимальовується зовсім інша картина: майже третина фондів району потрапляє в Берестечко. Добре. Потім їду на місце, до того будинку. Якраз зійшов сніг. Ой, леле... А там, біля цього будинку - тарілки, склянки, виделки, келихи биті, пляшки, мангал стоїть. У присутності свідків, дільничного складаємо протокол, я фотографую все. Витягуємо з вуликів порожні пляшки - трутні, певне, наносили... У шеренгу вишикував усе це, сфотографував.
Приїжджає комісія з Києва, яку очолюють Борис Шинкарук, завсектору ЦК і представник редакції “Правди України"
- Які у вас аргументи?
Я показую документи. Дивиться, дивиться.
- Так, так, так. Ось що я скажу: це ініціативний голова колгоспу. Нехай всі так працюють. Ми їм не забороняємо.
Знову показую йому акти, фотографії, він читає, придивляється.
- Угу, угу. У вас немає фактів. Хто там пив? Коли пив? З ким пив? За що пив? Оце докази. А те, що на фото, ви могли підкинути.
І мене тоді на парткомісію ЦК, заступник голови якої не церемонився:
- Демократ нашёлся. И нас, и вас сметёт волна. Куда вы лезете? Что вы представляете собой?
Далі на редколегії розбирають. Тоді побачив, хто є хто. Ну, я знав усіх хлопців, чарку, бувало, пили. А тут зовсім інші, зовсім інші люди!
Я опиняюся на межі вимітання з роботи, з партії, тому що я - наклепник. Викликають мене на відкриті збори. Головує той самий Шинкарук. Резолюцію теж він зачитує, у стилі 1937 року: “За шельмование партийных и хозяйственных кадров, за использование служебного положения, групповщину поставить вопрос о пребывании его работником газеты и членом партии". Цих публікацій мені не могли пробачити, як, зрештою, і матеріалів про тіньовий обкомівський готель над Стиром, обкомівський будинок.
