Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

— І нащо ви-те, панно, стільки вучитесь? — питає Дарка.

— Ну, бо кажуть мені.

— А нащо воно їм?

— Так, бо в нас усі діти учаться.

— А що з того?

— Як то що? — здивувалась Юзя, але відповіді не знайшла.

— А відомо, що вам з того? Ну, от ви-те вчитесь по-німецькому і по-хранцузькому, а нащо воно вам?

Юзя всміхнулась, немов старша до дитини.

— Як же нащо? А як я поїду за границю, — там же всі говорять або по-французьки, або по-німецьки, то я ж би нічого не розуміла там.

Дарка насупилась.

— Потрібно вам за границю їхати!.. Чом ви-те не хочете тут сидіти?

Тепер уже Юзя сміялась.

— Та ну, яка ти, Дарко! Хіба ж я кажу, що от я вже маю їхати? Я так тільки, якби!

— Ну, то й не потрібно вчитись, — напосідалась Дарка, — як не поїдете, то що вам з того прийде, як будете по-якомусь там, невідь-якому знати?

— Ну… що?.. А нащо ж всі вчаться?

— Або я відаю? — понуро відказала Дарка.

— Ну, от же й ваш Іван до школи ходить.

— Ба, хлопець! Хлопцям що іншого! — Дарка оживилась, забула гніватись і повернулась до Юзі. — Хлопець менше у війську буде, коли вивчиться в школі, хлопець може на писаря вийти, на вчителя…

— І дівчина може на вчительку вийти! — перебила Юзя.

— То ви-те були б учителькою в школі?

— Може, й була б, — нерішуче, без всякої певності промовила Юзя.

— Ей, годі-те! Так вам хочеться говорити.

— Ну, може, гувернанткою була б, — трохи певніше промовила Юзя.

— По чужих панах служили б, як ота ваша німка? Та вам того? Таж ви-те багаті!

— Ай, одчепися, я не знаю!

Юзя нагнулась над книжкою, і губи їй почали тремтіти.

— То нащо вчитися, як так? — сливе пошепки спитала Дарка, скоса дивлячись на Юзю і щипаючи якусь травинку.

Юзя раптом кинула книжку, впала в траву і заплакала безгучно.

— Панно, панно! — збентежилась Дарка. — Чого ви-те? Чого? Або ж я що? Та я ж нічого…

— Чого ти мене мучиш? — озвалась Юзя крізь сльози. — Хіба я знаю, нащо вчитись? Вчусь, бо так кажуть… бо мушу… Я й за границю не хочу… Обридло мені все! і німка, і книжки!.. А ти ще допитуєшся… Що я тобі скажу?

Дарка сиділа ні в сих ні в тих і не знала, як одмінити розмову. Кинувшись у траву, Юзя ненароком покрила Дарчині ноги своєю широкою спідничкою. Дарка взяла в руку фалдочку тієї «маринарської» спіднички, синьої з білими стяжечками, і промовила, ніяково всміхаючись:

— То ви-те нову спідничку вбрали? Щось-бо я її ще не бачила… Коли-то вам її пошили?

— Вчора, — крізь білу хусточку озвалась Юзя.

Вона теж рада була одмінити розмову і теж не вміла того.

— Яке ж то хорошейке, — провадила Дарка, гладячи пальцем стяжечки, — безмаль дороге? — В голосі Дарчиному забриніла вже натуральна цікавість.

— Не знаю… ні, дешеве, по два злоти, чи що, — без інтересу, але вже спокійніше відповіла Юзя.

— Ой, моя долейко! — скрикнула Дарка, — то то вам ще недороге?.. Коли-то я собі на таку зароблю?! мати водно говорять: зароби! Добре то їм говорити, коли ж моє все йде на відробок.

Юзя почервоніла. Вона знала, що її приятелька робить їм, панам, «за довг».

Дарка сиділа замислена.

Юзя пождала трохи, потім обізвалась:

— Про що ти думаєш, Дарко?

Дарка стрепенулась.

— Та все про той довг, — коли-то ми його відробимо?.. Ей, вже хоч там як, а на той рік і я піду на поле. Вже ж тоді я буду більша. Ярина торік вже ходила… Тільки що я собі за одно літо зароблю? Така дорога спідниця, а в мене ж і каптана так само нема… Ще то чи мати дадуть справити.

— Як же вона може не дати? — палко вступилась Юзя. — То ж будуть твої власні гроші! Вона й так повинна тобі все справляти! З якої речі вона може брати твої гроші собі? Як мені татко дарує срібні п’ятачки, то мамця їх ніколи не забирає, а твоя мати все собі горне!

— Та не так то й собі, — розсудливо пояснила Дарка, — от так, відомо, то солі нам тра купити, а тут нема відки, то селедця, то запалок, чи там ще чого, а то таки й хліба не стане, та вже й по грошах… Проте, може б, якось-таки можна справити спідницю, коли ж дорога! по два злоти локоть, тож то сума!.. А встаньте-но, панно, нехай я подивлюся на вашу спідницю, чи рясна, — кілько то на неї йде?

Юзя встала, а Дарка розп’яла на ній спідничку, шукаючи швів та рахуючи пілки.

— Якось воно так порізано, що я й ладу не дійду… В нас не так шиють, як у панів, — мовила знеохочена Дарка.

— А ти приміряй, може, й так добре, — і Юзя хутенько спустила з себе спідничку, зоставшись сама у спідній білій, ще коротшій. Далі скинула й блузку, щоб Дарка могла зовсім «бути панною».

Дарка тим часом розперезала крайку, скинула «хвартух» — білу домоткану спідничку, переткану в подолі червоною заполоччю в п’ять рядків, — і зосталася в самій сорочині. Потім наділа Юзине убрання, насилу насунувши вузенькі рукавця блузки поверх широких рукавів, поверх сорочки з десятки. Юзина спідничка ледве сягала за коліна Дарці.

— Ой, яке ж куце, та яке ж тісне! Як ви-те в такому ходите? Дивіться, геть гали видко! — зареготалась Дарка.

Юзя теж дзвінко засміялась.

Раптом за ними хтось голосно сплеснув у долоні й скрикнув:

— Matko cudowna! [47]

Дівчата заніміли з переляку.

Під найближчою грушею стояла ключниця, пані Качковська, жінка панського економа. Зморшки на її підстаркуватім обличчі якось поглибшали від гнівного здивування, і через те обличчя здавалось зовсім старим і грізним.

— Matko cudowna! — волала вона. — Панно Юзю! Як же панєнка може позволяти, щоб отакий кучкудан напинав на себе сукенку з панєнки? Таж то панєнка може Бог зна чого набратися! Потому лікар буде панєнку від корости хорувати! Фе, встид! А хто ж таке видав?.. Ну, а ти чого стоїш, як пень? — звернулась вона до Дарки, змінивши проникливо-докірливий тон на грубо-лютий. — Скидай-но панські сукні та бери свою рядюгу! — Дарка похапливо стала роздягатись, але Качковська не вгамувалась.

— Що то ти собі думаєш? Чи то твоє діло в машкаради бавитись? Я її кличу, я її шукаю, а вона… Дивись ти на неї! Нехай-но я матері скажу, вона з тебе панські іграшки прутом виб’є!

— Мартоха не буде Дарки бити, мамця не позволяє, — оступилась Юзя.

Пані Качковська затиснула губи, потім знов озвалась тонким проникливим голосом:

— Прошу панну Юзю, нехай панєнка не псує Дарки, бо то хлопській дівці на добро не вийде. А панєнка ліпше нехай о тім погадає, що то ще панна Тереза панєнці скаже. Панна Тереза вже від години шукає панєнки до лекції музики.

На спогад про Frl. Терезу Юзя метнулась до свого вбрання, але Качковська перейняла її.

— Jesus-Marya! [48] Чи ж панєнка буде то після тої-o вбирати? Я пришлю дівку забрати сукенку до прання, нехай панєнка того не зачіпає.

— А як же я додому піду? — плаксиво скрикнула Юзя.

— А о тім було панні Юзі раніше подумати, — завважила ключниця масненько.

— Jussa! Jussa! Aber wo sind Sie doch? Du, liebe Zeit! [49] — почувся заклопотаний голос панни Терези, і за хвилину з’явилась і вона сама.

Пані Качковська, гукнувши ще раз на мовчазну Дарку і кинувши проймаючий погляд на Юзю, подалась геть. Ідучи, вона підганяла Дарку, а та на ході підперізувалась і старалась не впустити з рук кошика з кревавником.

Fraulein Therese лишилась коло плакавшої Юзі. Чимало часу минуло, поки вона допиталась від панночки, що, власне, трапилось. Тим часом прийшла дівка й забрала Юзине убрання. Frl. Therese розточилась в довгій нотації про Юзину «невихованість» і ще не скінчила тієї «літанії», як надійшла задихана, зовсім перетурбована бабуня, — вона застала в садку пані Качковську і вже «все знала». Стара пані, зовсім несподівано, напалась не на Юзю, а на Frl. Терезу.

— Як могли ви, — докоряла бабуня Терезі каліченою німеччиною з виразним польським акцентом, — як могли ви так занедбати дитину? А тепер тут простуджуєте її! Ведіть же її до покоїв! Вона ж тремтить від холоду!