Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Юзя тремтіла, але не від холоду. Бабуня вкрила її своїм великим чорним шалем і повела додому. Frl. Тереза, похнюпившись, йшла за ними позаду. Всі три дійшли до покоїв мовчки.

Ну, вже ж і було того дня! всякого було: і сліз, і докорів, і мігренів! На родинній раді зважено було, що Frl. Therese зовсім «ні до чого»; бабуня пригадала, що вона й одразу те казала і що взагалі «тільки французка може дати панні відповідне виховання, до того ж Юзя вже досить вміє по-німецьки, а французьку вимову німка їй навіть попсувала».

Що гувернантку треба взяти іншу, на тому згоджувалися всі, але незгода була, чи німку зараз відправити, чи затримати її, поки нагодиться французка. На село французки не дуже-то охочі виїздити, і може статись, що Юзя кілька тижнів чи навіть кілька місяців буде сама, — бо мамця «завше хора», а бабуня стара і наглядати за Юзею нема кому, а се вже ж цілком не випадає, бо дівка «з каприсів» може ще більше привернутись до тієї Дарки і всяких подібних, — мовляла Качковська, — «кучкуданів». Знов же бути їй з німкою після того, як німчин авторитет захитаний в її очах, теж не годилось з погляду педагогічного.

Трудне питання помогла рішити-таки пані Качковська. Увечері, здаючи справу з денного господарства старій пані, ключниця обережно запитала, чи не мають пані що «do dyspozycyi» [50], бо, здається, панна Тереза щось казала, ніби має виїжджати, то, може, годилось би що їй на дорогу спекти. Стара пані не могла втриматись, щоб не розповісти «коханій Качкосі» («можна, зрештою, мати довір'я до такої поштивої кобіти») усіх родинних клопотів у тій справі.

Качковська несміло, спустивши очі й підвівши брови, заговорила:

— Якби так пані позволили, то я могла б тимчасово знайти відповідне товариство для панєнки… ну, натурально, не зовсім відповідне, але хоч jako-tako [51]. Бо то, прошу пані, я маю в селі Красиловці — три милі відси, тільки три милі — молоденьку небогу, сирітку по небіжчиці сестрі. То та небога мешкає при мачусі і при вітчимові, — чи як то казати? — От, прошу пані, так: вмерла її мама, а батько оженився та й сам потому вмер, та й мачуха за другого віддалася. Та й ото мачуха якось там ніби з ласки тримає ту бідну сироту. То добра ласка, моя пані ласкава… opieka oczy wypieka… [52] Кождий би таку ласку показав, як дівчина задурно і шиє, й гаптує… Коби пані бачили ту роботу!.. Biedactwo! [53]

— Чи вона ж має якусь едукацію, та ваша небога? — недбало спитала пані.

— Аякже, моя пані ласкава, аякже! За життя родичів дівчина зазнала ліпших часів, бо то покійний татко її був управителем у пана графа в Красиловці — пані мають знати того графа. То Зоня…

— Вона зветься Зоня? — перебила пані.

— А так, прошу пані, Зоня, Зофія… Ну, то вона, можна сказати, зросла при молодій граб’янці і має досконале виховання, а як для простої шляхцянки, то навіть niepospolite [54]. Якось-то не випадає вихваляти своїх, але то ж таки можна сказати, що Зоня була б відповіднішою товаришкою для панни Юзі, ніж якась Дарка.

— А скільки їй літ? — знов перебила пані.

Качковська трохи подумала:

— От, може, вже є з шістнадцять…

— Трохи замолода, — сказала пані.

— Але ж, прошу ласкавої пані, що то шкодить? Може, то ще й ліпше: панні Юзі тринадцятий рік, а в такім віці трудно жити все межи старшими особами, то панянка з нудів і водиться з такими Дарками. Запевне, з нудів, бо панна Юзя dziecko [55] послушне і шляхетне, — де ж би вона вдавалася в таке, якби мала коло себе ліпшу і навіть веселішу товаришку відповідного виховання? Зоня весела і розмовна дівчина, себто була такою за життя родичів… biedactwo!..

На остатнім слові пані Качковська піднесла кінчик фартушка до очей, а стара пані промовила, поклавши руку їй на плече:

— Alez, kochana Kaczkosiu, Pan Bog nigdy nie zapomina о sierotach [56]. Качкося може йти спати, я сама поговорю про те з своїми.

Качковська пішла спати, зовсім заспокоєна про долю своєї небоги.

Другого дня рано Fraulein Therese, заплакана, складала свої пакунки. Бідна німка плакала із жалю та сорому за таку відправу від панів і таки перед розлукою з Юзею. Добродушна стара дівчина мала те нещастя, що завжди щиро прихилялась до своїх вихованок, а та прихильність була здебільшого без відповіді. Юзя з гречності мала поважний вираз в той день (та й тямила неначе якусь вину за собою проти ні в чім не повинної німки, що сталась «козлом відпусту» на сей раз). Але навіть з гречності Юзя не могла плакати за гувернанткою.

Дарка ж навіть не вважала за потрібне крити своєї втіхи з того від’їзду «холєрного німчиська». Коли бричка з панною Терезою проїжджала селом повз Мартошину хату, Дарка вибігла вкупі з меншими сестрами й братом за ворота і протанцювала щось подібне до танцю диких, приспівуючи:

Дарка раділа, що тепер уже без німчиного дозору знов почнуться таємні стрівання у вільхах (хоч у неділю, коли в будень ніколи!), а може, навіть у Ривки на гойдалці, в порожній жидівській шопі… Але ба! Та сама бричка, що вполуднє одвозила заплакану стару німку до залізниці, привезла увечері скромно усміхнену молоденьку панну Зоню з Красиловки.

Дарка спала й не бачила того в’їзду.

Панна Зоня хутко знайшла дорогу до Юзиного серця, дорогу, що була наглухо замкнена для Fraulein Therese. Все сприяло тому. Перш усього Зоня не звалася зненавидженим словом «гувернантка», вона отримала скромний титул «панни гардероб’яної», хоча коло гардероба їй, властиво, мало було роботи, — пані не любила туалетів домашнього виробу. Зоня була не вчителькою, а старшою літами і меншою становищем товаришкою, при тому товаришування з нею було дозволено і навіть бажане родичам Юзиним, але не примушене. Юзі не казали, що Зоня приїхала вмисне для неї, бо й сама Зоня не мала того знати, щоб «не заносилась» дуже, хоча спритна Зоня хутко про те догадалась. Для Юзі було новим мати таку товаришку, з якою не треба було по кутках ховатись, щоб, борони Боже, ніхто не побачив. Зоня була «така добра», вона не гордувала увіходити у всі ще напівдитячі інтереси Юзині, хоч сама вже мала «секрети» 16-літньої панни. Зоня знала стільки веселих, дотепних краков’яків, уміла так гарно танцювати — і Юзю навчила, служачи їй «за кавалера». З її приїздом якось повеселіла хата, мамуся стала рідше плакати, дідуньо пригадав гречності своїх молодощів, а бабуня часом доводила свою ласку до того, що грала для панночок старосвітських «вальчиків» до танцю. Після кожного «вальчика» Зоня так зграбно підлітала до бабуні, щоб поцілувати її в плече, що навіть ся стара воркотлива пані зволяла називати молоду дівчину «motylkiem» і «przepioreczka» [57]. Зима, завжди така тяжка для хоровитої Юзі, здалась далеко легшою того року, і весна немов скоріше наступила, ніж звичайно.

Юзя ожила тої весни. Навіть пропасниця мучила її менше. Може, це було тим, що Юзя не пересиджувала тепер по вогких захованих кутках, як то робила раніше для Дарки, а то таки й весна видалась добра, не мокра, немов не поліська. Май був ясний, сухий напрочуд. Зоня і Юзя цілими ранками то ходили по луках, шукаючи незабудок, то по лісах, зриваючи конвалії, то пустошили рожеві й жасминові кущики в садку, — все те йшло на покраси до «майового набоженства».