Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗

— От-от, — підтвердив Богдан.

— А біля того переходу вічно усякий жах. Погане місце. Місяць тому хлопчика збили — перебігав…

Богдан важко зітхнув.

— Гнатович, — Люська поморщилася. — До речі, цього птаха я бачила. Сидів на сміттєвому баку.

— Справді?!

— Ну явно не ворона… Хоча великий. Дуже схожий на того, що у нас у селі під дахом жив.

— У нього ока немає.

— Щодо ока я не помітила, здалеку бачила… Але явно покалічений, ледь літає. Знаєш, часто буває, що підранки не летять на зиму, а пристроюються де-небудь у місті… Треба підгодувати.

— Люсько, слухай, це той самий, що у нас під дахом…

— Ага. Прилетів за триста кілометрів до тебе в гості. Авжеж.

Глузливий Люсьчин тон привів Богдана до тями. Але на Денискові малюнки він побоювався дивитися ще довго — майже два тижні.

Богдан сидів за роботою, коли повернулися з прогулянки Люська з Денисом. Люська тримала санки, Денис — стару ковдрочку, що служила підстилкою. З мокрих полозів падали на лінолеум сніжні ляпки.

— Змерзли? — запитав Богдан, замикаючи двері.

— Ага, — сказала Люська дивним голосом. — Трішки…

І взялася розстібати на Денисові шубку, але Богдан уже знав: щось трапилося.

— Та ні, — відповіла Люська на його погляд. — Нічого… так. Деня, іди мий ручки…

Прикрила за сином двері ванної.

— Бачили ми цього… кота. Начебто. Деня злякався… А двірничка каже, що він тут у дворі… коротше, бачили його. Начебто б він болонку з’їв із другого під’їзду.

— Кіт?!

— Вони кажуть про нього — «чорнобильський мутант», — Люська невесело посміхнулася. — Знаєш що? Подзвоню я в «будку». Нехай приїдуть і заберуть його. На біса нам у дворі така гидота?

«Будка», служба, що відловлювала бродячих тварин, ніякого кота-мутанта у дворі не знайшла, зате спробувала забрати двір-тер’єра Булата з третього під’їзду. Вийшов скандал, мало не бійка, хазяйка Булата кричала в обличчя Люсьці образи, Богдан ледь зумів залагодити справу миром — заплатив «будочникам», і ті поїхали порожні.

Люська довго плакала на кухні, Богдан утішав її. Нарешті, о першій годині попівночі вляглися; о п’ятій ранку Денис вийшов на кухню попити водички і, глянувши у вікно, побачив під єдиним ліхтарем у дворі — величезну тварину з настовбурченою шерстю…

Мигнув — чудовиська наче й не було.

— Що це?

Богдан тримав у руках новий малюнок Дениса, що випав через нещільно прикриті дверцята письмового столу. На малюнку були люди з круглими головами, круглими животами, з наведеними чорною фарбою руками і ногами — багато людей, у деякого в руках великі чорні ножі розміром з гарну шаблю. Люди стояли пліч-о-пліч, один за одним, а в центрі композиції містився дрібненький чоловічок у трикутному зеленому пальті та круглому капелюсі. Руки чоловічка стирчали в різні боки — на кожній по п’ять довгих пальців.

— Що це, Деня?

— Просто так, — ухильно відповів син. — Хулігани.

— А це? Всередині?

Син знизав плечима.

— Це не я випадково? — обережно запитав Богдан. — У зеленому пальті?

— Може, і ти, — промурмотав Денис, дивлячись убік.

Самотній старий сидів на перекошеному ящику з-під овочів. На темній зморшкуватій долоні лежала картоплина — чиста, золотаво-коричнева, що ніби світилася зсередини.

— Лопату знайди, — говорив старий. — Знайди лопату.

За штабелями ящиків, за горами мішків із гнилою картоплею ходили на м’яких лапках. Дивилися очима-щілинками, роззявляли вертикальні щелепи. Поскрипував вітер:

— Заплатиш…

— Лопату знайди! — повторив старий, заглядаючи Богданові в обличчя майже з розпачем. — У лопаті твій порятунок…

Коли перший з них, увесь якийсь мутний і вихлюватий, зринув з під’їзду і заступив Богданові дорогу, той уже знав, чого чекати, і побіг, не затримуючись ні секунди.

Судячи з тупоту і матюків, за ним гналися п’ятеро, не менше. Навколо не було ні душі, ліхтарі не горіли, Богдан біг, боячись одного — випустити папку з дисером. Переслідувачі, замість того щоб розчаруватися і відстати, з кожною секундою сповнювалися азартом:

— Зупинись, суко!

Богдан спіткнувся й упав. Навколо захлюпали по багнюці черевики, хтось тріумфально штовхнув його в бік, потім ще…

— А-а-а! — розчахнулося вікно, стукнула рама. — Убивають! Людочки! Міліція!

Неподалік басовито загавкав пес. Богдана штовхнули ще раз, наостанок — і тупотіння швидких кроків віддалилося, застукало по бетонній доріжці, потім по асфальту, нарешті стихло…

Поруч стояв сусід із догом. Вірніше, сусід стояв, а дог описував навколо схвильовані кола.

— Бодя? Ти?

Жінка у вікні матірно грозила «цим гадам» усіма можливими карами. Богдан піднявся, притискаючи до грудей папку з дисером:

— Спасибі…

Пальто пропало. Нічого страшного: і Богдан і Люська розуміли, що могло скінчиться набагато гірше.

У господарському магазині стояв щільний хімічний запах. Богдан довго і

безцільно розглядав сапки без руків’я, граблі, бляшані лійки, пакетики з добривами. На товстій картонці лежала лопата. Темна, зі світло-сталевим обідком навколо вістря, що жодного разу не пробувало землі, вона здавалася не мирним інвентарем, зброєю убивства. Богдан дивився на лопату третій день підряд; купити її означало визнати себе божевільним. Не купити — відмовитися від останньої зброї в боротьбі з долею, що сказилася.

— Що ви усе дивитеся? — поцікавилась товста продавщиця. — Беріть, поки є. Сталь гарна. Держачок вам підберемо.

— Дорого, — сказав Богдан, обмацуючи в кишеньці сумки купу паперових купонів. Від портмоне довелося відмовитися, — по-перше, їх немилосердно крали. По-друге, така маса грошей не вміщувалася ні в один гаманець…

— Навесні подорожчає! Та ще і не буде, усе розгребуть під сезон… Беріть!

«Лопата тебе врятує», — Богдан згадав і здригнувся. Навіщо лопата? Чи не могилу собі копати?!

— Мені не треба, — повідомив розчарованій продавщиці. — Дачу продали…

Повернувся і пішов до дверей.

У четвер, забираючи Дениса із садка, Богдан перш за все ринувся до виставки малюнків. Тема була «Казки». Не дивлячись на малюнки інших дітей, Богдан жадібно відшукував напис «Донцов» на звороті…