Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?
Мор відірвав очі від землі. В очах чоловіка, крім звичного металевого блиску, читалося ще щось, і воно пом’якшувало той блиск, робило завжди жорстокого та самовпевненого бога людиною:
– Я люблю свого сина і тому ще досі тут з тобою теревені справляю, замість повертатися додому та влагоджувати ним сотворене. Ти у свій час багато принесла болю, смутку і розчарувань у моє життя. Але я сильний і впорався.
– Ти сильний? Ти просто нікчемний, безжалісний, самовпевнений, самозакоханий бевзь, Море. Недарма ти Володар Темного світу. Аякже. Ліпшого не знайшли. Решта ще гірші! Легко звинувачувати в усіх бідах жінку. Типова чоловіча поведінка, однакова як для смертних, так і для безсмертних.
Мор напружився і напнувся, мов тятива лука, готовий був зараз на голову цієї клятої жінки вимовити таке, але несподівано, замість образливих чи непотрібних злих слів, сказалося геть інше:
– Пробач, то від безвиході. Коли ти пішла, зачинивши за собою двері, жодна жінка не була в моєму ліжку, ні смертна, ні безсмертна. Коли ти пішла, для мене єдиним порятунком від самотності стали велика місія, місія Володаря Темного світу та місія батька… Бо кохання – це руйнівне почуття, любов до жінки розхолоджує, розум перестає логічно мислити. Коли ти пішла і я відчув, що це назавжди, не було й одного дня, щоб тебе не згадував. Я ненавидів себе за це. Тільки тепер розумію, що замість ненависті мусив у серці поселити байдужість, тоді б ти мене відпустила. Бо ненависть так само робить людину залежною, як і кохання. Тому нашому сину я дозволяв усе – повно жінок, смертних, безсмертних, напівтіней, отже, в серці – жодної. Тішився з того неймовірно, бо бачив його сильну душу, не заплямовану коханням… Але потім з’явилася вона – ця клята світла. Це все через неї… І він пішов до світлих. Темний став світлим! Де це бачено? Син темного Володаря став світлим! Знаю-знаю, він ніколи світлим не був, він просто був поруч зі світлою, з тією, яку кохав. Та сталося диво, точніше, закономірність: мій син повернувся додому. Я радів і був найщасливішим батьком. Навіть тебе став рідше згадувати. Звісно, ти не віриш. Чого б це раптом я про таке заговорив, коли стільки століть німував? Але я кажу це не тому, що хочу виправдатись чи, може, здаватися кращим. О, ні! У нас із тобою є те, що об’єднує міцніше від клятв, обітниць та великих призначень. Це син. Наш Стрибог. Бачиш, кажу не мій, а наш! Я згоден, він зараз сам не свій, і тільки ми з тобою, як батько і мати, можемо його зрозуміти, пробачити і прийняти.
Мара важко зітхнула, плеснула у долоні.
Картинка змінилася. Під розкішною квітучою вишнею стояв невеликий дерев’яний стіл, на ньому – глечик, горнята та у мисці запашні калачі, які парували теплом. Біля стола зручні крісла. Мара простягла руку, запрошуючи Мора сідати:
– Я думаю, чоловіче, надійшов час нам з тобою порозумітися. Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість.
Мор, погоджуючись, кивнув головою. Підійшов до одного крісла, відсунув його від стола, запрошуючи Мару сідати. Вона кивнула у відповідь, наче дякувала. Нізвідкіль на столі з’явилися конвалії. Мор сумно посміхнувся. Вона любить ті квіти, він це добре пам’ятає. Мара навіть трохи зашарілася, мала вигляд заскоченої зненацька чимось приємним жінки.
У вишневому квіті гомоніли бджоли, втішаючись сонячною дниною, весняним теплом. Вони зовсім не переймались людських горем. А люди сиділи за столом одне навпроти одного та говорили. Вони, перейшовши та переживши не одне століття, так і не зуміли ані забути, ані простити, ані відпустити біль, смуток, себе. Вічність не завжди потребує надто палких зусиль, інколи їй достатньо чистого блакитного неба, сонячної днини, пахучого квіту вишні та двох людей під нею, які згадують минуле та п’ють медовуху.
5. Порозуміння
– Як ти міг, Миросладе? Навіщо? Чому? – слова зависають десь аж попід небесами, а потім спадають додолу кавалками криги.
Тепер вона мудра, сформована, незалежна, запитує, не просто запитує, вимагає пояснень. А Мирослад мовчить, бо добре знає, що рано чи пізно се мало трапитися. У розкішних сивих вусах ледве втримує посмішку, опускає додолу голову, наче присоромлений юнак. Він отримав від Посолоня послання про повернення Птахи. Готувався. Тому краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих.
Вона змінилася. Полохлива, налякана, спочатку аж надто самовпевнена, потім навпаки – зовсім не впевнена в собі, надто наївна та категорична дівчинка перетворилася на цілісну, вперту, сильну, вольову. Він завжди цікавився її долею, як і долею всіх своїх учнів.
Нарешті вмовкла. Стоїть, пропікає очима. Що він має відповісти? Те, що склав собі в голові:
– Це все для твого блага робилося, Птахо, – далі йдуть безглуздо-розумні пояснення того, чому він так жорстко повівся.
Змушений був так чинити, тобто вимислювати обставини для її повернення додому.
– Повертатися ти ж не хотіла, щоразу вигадуючи нові та нові причини?
Птаха недовірливо слухає. Він навіть не сподівається отримати вибачення за свій вчинок: юна дівчина вважала, що вбила невинного, і довго несла на собі тягар відповідальності. Мирослад старається переконати Птаху, що мусив так вчинити. Для її ж блага. Бо вона ж покликана, як безсмертна, для набагато більшого, аніж просто скніти цілу вічність в убогому та сумному болотяному світі неврів.
Птаха сумно киває головою. І зараз Мирослад не добере – згідна чи ні вона з його поясненнями, бо ж очі жінки горять якимсь неясним вогнем. Мовить:
– Що ж. Докази твої та виправдання наче розумні. Але… Можна було спочатку спробувати словами, Учителю, переконувати дитя нерозумне. Тобі важко уявити, що пережила сімнадцятирічна дівчинка, несучи на серці такий тягар – убивство невинного. Зрештою, правда таки відкрилася, і я невимовно тішуся з того. Однак ніколи б не посміла повертатися сюди на розмову, якби не обставини. Так-так, заради себе ніколи. І це не гордість, це звичайне небажання ворохобити рани, Учителю Миросладе.
Цікаве звертання. Та, що вже давно перевершила тебе в усьому, не перестає вважати тебе своїм Учителем. Продовжує:
– Якщо ти мене після сказаного і не поріг не пустиш – змирюся, але вислухаєш, бо дещо завинив мені, коли перетворив на відступницю та вбивцю. Знаєш, я, напевне, не один рік провела в роздумах, сльозах та молитвах перед фігурою Білобога, поки змирилася з твоєю смертю. Думаю, якби ти почув мої молитви, то, може, і пожалкував би про те, що не помер, тобто не втопився тоді в болоті. Смертні кажуть, що, якщо живого, вважаючи мертвим, довго оплакувати та молитися за нього, він проживе довге життя. Думаю, Учителю Миросладе, тепер ти житимеш вічно.
Птаха уважно оглядає трохи збентеженого та присоромленого Мирослада, який від неї в землі ховає очі, і враз жінка додає, майже несподівано:
– Але я тут ще з одного приводу. Це стосується і тебе, і твого сина Шепота.
– Що? – Мирослад здивовано підносить очі на Птаху. Вдивляється прискіпливо, чи вона не жартує? – Син? Але ж… Птахо, тобі не личить така помста. Хтось розповів тобі про моє горе, і ти хочеш отак відігратися за образу та?…
Птаха різко обриває Учителя:
– Зупинися, Миросладе, поки знову не вчинив неправильно.
– Зупинитися? Я поки не глухий, дівчино! Ти назвала ім’я мого сина. А Посолонь казав, що ти лишень хотіла домовитися особисто зі мною про навчання одного особливого учня. Я переконував, що процедура потрапляння на навчання у наш світ однакова для всіх. Але Посолонь вперто вимагав зустрічі. Так, звісно, я дещо тобі винен. Тому й погодився. Але, будь ласка, давай не будемо зараз опускатися на рівень «сам дурень», бо розмова закінчиться нічим. Прошу тебе, Птахо-Магуро, не починай про Шепота. Інколи мені здається, що його ніколи й не було, що він і не народжувався. Він пішов і зрікся всього, навіть того імені, яке сам обрав, коли ставав чоловіком. Утім, тобі про це вже розповіли… правда ж?
