Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
6. Горпинині жалі
Горпині не спалося. Відколи Мальву забрала Птаха, жінка погано спить. Багато молиться, ще більше думає про те, звідки прийшла ця дивна Птаха, як і звідки прийшла її маленька Мальва та куди її від неї забрали. Чи назавжди? Птаха майже нічого не пояснювала, коли забирала Мальву. Лишень кинула: «Так треба».
Зітхнула. Продовжувала сортувати траву, знайшла ще минулорічну літню під лавою. Взяла до рук, а вона перемішана вся. От і роботу для рук знайшла – добра трава направо, шкідлива – наліво. Може, хоч ця дрібна робота від думання відсторонить. Не допомагає. В’ються в голові думки, не дають спокою. Назар з Олею також тужать за Мальвою, побиваються, однак далеко не так, як Горпина. Бо мають одне одного і скоро їх буде троє: чекають народження дитини. Сьомий місяць вагітності в Олі. Час летить швидко, майже непомітно… Мала б думати про народження онука, була переконана – народиться хлопчина, однак думки продовжували снуватися довкола Мальви. Було чомусь дуже тривожно і неспокійно. І той неспокій з’явився не відразу. Сон їй наснився, страшний темний сон.
Наче з квітучого та сонячного саду якийсь недобрий чоловік тихцем вночі викрав найкращу квітку – білу Мальву. Вирвав з того ґрунту, де вона щасливо квітнула, і силоміць заніс у чужий сад – темний, лихий, непривітний.
Ох, ті сни. Прокинулася перелякано вранці, ввімкнула світло, глипнула на стару ікону на куті, перехрестилася.
Сиділа сумна та тиха біля вікна, наче чекала якогось знаку чи доброї вістки від Остапа чи від Птахи, чи бодай від свого післанця.
Зима. Сніг сипав та сипав. Замітав село, дороги, стежки. Пережили Різдво, Стрітення. Та все журно. Односельчани якщо і навідуються до неї, то лишень за травами від застуди чи грипу. Усі чекають весни, чекають її приходу, чекають точних ознак того, що вже скоро, що вже от-от… І Горпина також. Може, з поверненням сонця на літо щось перевернеться на добре і в тих світах, які забрали Мальву.
Коли усвідомила, що довкола її онуки темні, світлі, якісь дріб’язкові інтереси здебільшого приземленого характеру, стало моторошно… От і маєш безсмертний світ! Але чи він набагато ліпший від людського смертного? Поки що не бачила різниці. Згадувала хлопчину Остапа, якого приводила Птаха. Горпина тримала його руки в своїх долонях, зазирала в очі, пробувала зазирнути ще глибше. Давався просто, не захищався і навстіж розчиняв двері. Щирий, добрий, ніжний. Зрозуміло стало, чого до нього так вабило Мальву. Таких, як цей хлопчина, майже не залишилося, принаймні серед людей. Хіба що малі діти бувають такими.
Остап і справді був чистий. Ні, не світлий чи темний, просто чистий. Усі помисли відкриті, душа відчинена, душа радісна. Ох-ох! Такий нецікавий – ані своїм, ані чужим. Звісно, не цікавий всім, крім Птахи. Тільки з висоти пташиного лету можна розгледіти справжню силу тієї наївності. Горпині чомусь здавалося, що Птаха розуміє хлопчину як ніхто, тому що сама колись була такою ж. Може, недовго, але була. І досі пам’ятає стан ідеальності, правильності: коли вбивство є вбивством, тому немає йому виправдання, чим би вбивця не прикривав сотворене: високою метою, розумом, владарюванням. Вона, може, єдина серед світлих та темних, хто досі пам’ятає це… І Остапу дуже пощастило, що саме ця жінка трапилася йому на дорозі. Відчувала, Остап любить її, як матір. Птаха відповідала схожими почуваннями – материнською опікою.
О, так! Здається, пощастило не тільки Птасі. Цей хлопчина любив її онуку. Говорив про це просто, звичайно, без пафосу, якихось порожніх обіцянок чи обітниць. Горпина йому вірила. Як віриш дню, тому що світло на вулиці, чи як віриш ночі, тому що темрява зачиняє очі. Малий не вмів бути нещирим. Горпина трохи зі страхом сприймала його незахищеність. Таки служкою при Птасі йому було безпечніше, аніж безсмертним серед справжніх почвар. Серед тих, хто владарює світами, вирішуючи їхню долю.
Ох, той її післанець! Чи могла вона просто так відпустити свою любу онуку в небезпечну мандрівку? Не могла. От і приставила до неї наглядача. Чи міг він допомогти? Напевне, ні. Але він не шкодив – і то добре. Один раз на тиждень на кілька хвилин відхиляв завісу дзеркала у кімнаті Мальви чи в залі темного Храму і вона могла зазирнути в нього через криве Задзеркалля води у поліському Проклятому озері. Навіть взимку вода у ньому не замерзала. Усі живі створіння обходили це місце стороною. Тільки не вона. Бо якщо вода у цій ріці вміє вбивати, то це не значить, що вона німа та мертва.
Коли Птаха розповіла всю правду про Мальву, її справжніх батьків, про те, як на очах Мальви Стриб ледве не вбив світлу безсмертну, була готова того покидька власноруч задушити. І як вона, красива та мудра, могла стільки років кохати таку погань? Ні, не так. Вона досі його кохає. Очі жінки про це говорять промовисто. Ох, і для чого воно те кохання? Більше спалює, аніж додає, більше знищує, аніж народжує? Не їй судити. І таке почуття, очевидно, потрібне. Не розуміла тільки, чому Птаха кинула Мальву в пащу голодному леву. Горпина знала, що її онука дуже сильна, інколи темний бік тієї сили не просто панічно лякав, а й наводив на жінку трепетний жах. Але в малій був і світлий бік, не менш яскравий та могутній.
Чи каялася Горпина в тому, що зараз робила? Поки ні. Жодної покаянної молитви ні єдиному Богу, ані Сварогу не зронили її уста. Досі продовжувала молитися, як і молилася. Досі починала день з молитви і закінчувала його молитвою, ховаючи в серці таємницю, про яку знало тільки сільське кладовище, цвинтар Проклятих, Прокляте озеро і, може, ще небо та зорі у ньому.
Коли Птаха все їй розповіла і про Мальву, і про те, що вирішила відпустити її до батька, не мала спокою. І враз згадала те, чого спеціально не навчала її мати, те, що знала ще її бабуся, і вона випадково чи, може, не випадково дізналася про це. Дізналася про існування проклятих. Людей, які втратили душу, а тому вже не можуть зацікавити ні рай, ні пекло. О, є такі створіння. Торгуючи душею, так легко втратити її, бо, продаючи такий крам, насправді нічого не отримуєш. Сам себе ошукуєш. І знаходилися такі, що торгували, продавали та… Доторгувалися до того, що вже нічого було продавати. І гинули. Прокляті, усіма забуті. Ховали тіла цих істот зазвичай не на цвинтарі, а за ним. Де не відспівували священики, хрестів не ставили, свічок пам’яті не запалювали, могилок на місці поховання не робили, і ніколи живі про них не згадували. Заривали цих істот потайки, вночі, щоб випадково не осквернити світло дня. Закопували, як непотріб. Так, непотріб, бо душа їхня давно розтринькана, продана в найми чи розірвана на шматки. І найгірше, найгидкіше та найпаскудніше – дрібні залишки тої душі безповоротно залишаються при тілі. І коли прийти на цвинтар Проклятих, то, якщо дуже захотіти, здійснивши певний обряд, можна ті душі побачити.
Горпині колись здавалося неправдоподібним оте знання, яке мали її мама, бабуся і про яке не прийнято було говорити вголос. Бо навіщо воно, бо хіба воно могло бодай у чомусь допомогти, хіба що нашкодити. Якби то знаття, що в кума пиття… А бачиш, знадобилося. Отже, недарма передавалося поколіннями з уст в уста. Бо якщо можна побачити, то можна і відчути.
Обряд доволі простий. Піти на роздоріжжя опівночі, коли місяць уповні, прихопивши з собою землі з того проклятого кладовища. Вирити ямку, покласти в неї ту землю, накрапити поверх власної крові, відійти вбік так, щоб місячне проміння торкалося тої проклятої землі, зрошеної твоєю кров’ю. Тоді промовити певні слова. Наговорену й омиту місяцем землю повернути назад на той самий цвинтар, звідки земля бралася, тримаючи при собі тільки маленьку крихту, яку в жодному разі не можна до хати заносити. Повертатися додому слід не озираючись, щоб не почула, щоб не відчула, розсипаючи за собою дорогою мак. А наступного дня, прихопивши наговорену землю, звичайну повну маківку та череп кота, повернутися назад до опівночі на кладовище, найліпше між восьмою та одинадцятою годинами.
