Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Як не намагалися хани Золотої Орди привчити князів «Залешанської землі» до закону і порядку, їм цього так і не вдалося зробити до розпаду держави. Потреба в розбої та бандитизмі, в підступності і лукавстві в усі часи була притаманна правителям тієї землі. Але якщо М. М. Карамзін відкрито говорив про ці явища, властиві курським та липецьким князям, то коли переходив до розповіді про діяння московських князів, намагався знайти їм пояснення або виправдання. У М. М. Карамзіна за московитами стояла історична необхідність, швидше — історична правда. Навіть за запеклими негідниками.
Подаючи вищенаведений матеріал про стан справ на території Курського, Липецького і Рильського улусів, автор вважав за потрібне показати загальну картину життя фінських племен землі Моксель, що увійшли до складу єдиної держави — Золотої Орди.
Уся російська і навіть європейська історичні науки сповідують думку про «незалежний розвиток Московії» в Золотій Орді. Однак це — московська брехня. Ніякого самостійного розвитку і становлення Московії як князівства в ХІІІ–ХV століттях не відбувалося. Це був звичайний улус єдиної держави: керувався єдиними законами, управляли ним ставленики «старих царів», громадяни північних улусів платили податки до єдиної скарбниці і відбували військову повинність в армії єдиної держави.
Крім цього, населення Золотої Орди постійно змішувалося, через що у XVI столітті серед московської аристократії не існувало родів, які б мали місцеве коріння і походження раніше другої половини XIII століття. Вся московська аристократія — не місцева, прийшла, з часів Московського улусу Золотої Орди. І основні її представники походили переважно чи то з татар Орди, чи то з казанських татар (булгарів).
Не наводитиму ще раз дослідження московських професорів з цієї теми. Це є у другій книзі.
Цілком очевидно, що селянське (християнське) населення мало місцеве, фінське коріння. За допомогою централізованої ханської влади його примусово навертали у православ’я і фактично перетворювали на рабів.
Професор Гарвардського університету Річард Пайпс дотримується промосковської версії «становлення Московії», однак навіть він визнав, що Московське князівство вперше з’явилося на світ лише в 1276 році. Не знаю, звідки американський професор узяв цю дату, але в цьому питанні він недалекий від істини. Послухаймо Р. Пайпса:
«З найбільшим успіхом колабораціоністську тактику використовували родичі Олександра Невського, які сиділи в Московському уділі, котрий у XIII ст. ще не відігравав помітної ролі. Цей уділ був викраяний в 1276 р. для сина Невського Данила Олександровича» [54, с. 89].
Отже, Московське князівство виникло тільки в 1277 році. Не мінятиму цієї дати, бо вона базується на Ясі Чингісхана та офіційному році народження молодшого сина Олександра Невського — Данила.
Перед нами відкрилася низка подій, тісно пов’язаних між собою. Ось вони:
— поїздка в 1271 році синів Олександра Невського до хана Менгу–Тимура;
— заснування Москви 1272 року;
— перепис населення Золотої Орди 1272 року;
— «викроювання Московського уділу» в 1276 році;
— призначення на Московський улус Данила в 1277 році.
Усі події відбувалися в сильній, централізованій державі, де одноосібно правив хан Менгу–Тимур, а в кожному улусі сиділи його повноважні представники — баскаки. Поза сумнівом, Москву в 1272 році було закладено з відома хана. Не могли митрополит із єпископом порушити закони держави і самовільно висвятити три церковні заклади з наданням їм земельних наділів, причому великих. Без дозволу хана навіть місцевий баскак не мав права робити чогось подібного. Якщо б поселення було засноване без дозволу хана, він наказав би його знести.
Проте в 1277 році хан Менгу–Тимур посадив у Москві удільного князя Данила. Сподіваюся, ні в кого не виникає сумніву, що зайняти свій уділ Данило міг лише маючи ярлик хана, тобто — його дозвіл. Наш ланцюг подій отримав логічне завершення.
Так пізнається істина в неспотвореному вигляді, без московського «доважку брехні», подобається це комусь чи ні.
Повернімося до матері Данила. Я перегорнув масу історичних довідників, але ніде не знайшов достовірної інформації щодо її походження. Мені здається, що найрозумнішу відповідь на це питання (хоча й не без лукавства) дав М. М. Карамзін,:
«Після смерті першої дружини…, Невський взяв другий шлюб з невідомою для нас Княжною Вассою, тіло якої лежить в Успенському монастирі Володимирському, в церкві Різдва Христового, де похована і донька його, Євдокія» [41, том IV, с. 206].
Останки першої дружини не збереглися. І не могли зберегтися. Адже вони свідчили б про її походження.
На початку XIX століття не існувало документів, які підтверджували б родове походження дружин Олександра, так званого Невського. І «писання» про першу дружину Олександра—чистісінький абсурд, хоча й «спирається» на «загальноросійські літописні зводи»… Адже, як ми вже говорили раніше, Олександр Невський народився в 1230–1232 роках, а з 1238 року перебував аманатом при дворі хана Батия. Відпущений же у ростово–суздальську землю на Володимирське князівство в 1252 році. Тобто одружився він саме в ті роки, коли перебував при дворі Батия.
Та найголовніше, що підтверджує належність синів Олександра до роду Чингісидів, а його матері — до роду Батия, —це поведінка тих князів. Навіть Олександр Невський не міг дозволити собі подібної поведінки. Я не описуватиму ще раз увесь кривавий шлях, який пройшли сини Невського в землі Моксель. Цей матеріал досить докладно поданий у першому томі книги. Наведу лише кілька узагальнень, зроблених М. М. Карамзіним, про поведінку синів Невського:
«Після страшної грози Батиєвої вітчизна наша ніби відпочила протягом років тридцяти… У такому стані перебувало Велике княжіння, коли Дмитро Олександрович (син Невського. — В. Б.) зійшов на престол його, на лихо під даних і собі, на сором віку і крові Героя Невського» [41, том IV, с. 226].
Навіть великий патріот Московії М. М. Карамзін визнавав, що всі чвари, які траплялися в землі Моксель після 1238 р., були лише дрібними непорозуміннями. Лихі часи настали з приходом на княжий стіл синів Олександра Невського. Ці люди завдавали страждань тільки ростово–суздальській землі. Своїй батьківщині — Орді — вони служили справно.
Послухаймо: «Андрій Городецький, син Невського, брат Дмитрів — повів військо в Орду, щоби разом з ханом Мангу–Тимуром іти на кавказьких Ясів, або Аланів, багато з яких не хотіли коритися Татарам…» [41, том IV, с. 227].
Після повернення Андрія брати почали боротися за Володимирський улус. Послухаймо: «Лестощами і дарами задобривши хана, Андрій отримав від нього грамоту і військо, підступив до Мурома і звелів усім удільним князям з’явитися до нього в стан з дружинами… Великий Князь шукав порятунок у втечі, а Татари… нагадали… час Батиїв. Муром, околиці Володимира, Суздаля, Юр’єва, Ростова, Твері, до самого Торжка були зруйновані ними…» [41, том IV, с. 228].
Почалося довге, виснажливе протистояння за владу, що тривало з 1282 до 1304 року. Спочатку за стіл сперечалися старші сини Невського: Дмитро та Андрій. Пізніше до суперечки приєднався молодший син — Данило Московський. Увесь цей безлад відбувався після смерті хана Менгу–Тимура, коли в Орді «сіяв розбрат» темник Ногай, втручаючись в управління державою. Він теж належав до роду Бату. І, зауважте, хани Золотої Орди жодного з цієї трійки не покарали, не відрубали голову. Завжди намагалися мирити. Навіть М. М. Карамзін підтверджував цю думку:
«Посол Ханський, вибраний бути миротворцем, скликав князів до Володимира… Татарин слухав підсудних статечно і гордо, але не міг утримати їх у межах належного смирення… Суд скінчився миром або, краще сказати, нічим» [41, том IV, с. 242].
Такого ставлення ханів Орди до своїх підданих ви не знайдете в жодному улусі (князівстві) держави. Непокірних і бунтарів просто знищували. Однак рід Олександра Невського чомусь завжди потрапляв під виняток.
