Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Авторитет Степана Прокоповича серед студент- ства не знав революцій, переворотів та заварух, –
випустили з каталажки не тільки Володимира, а й усіх членів страйкового комітету.
Тоді вже зовсім інші вітри над Україною віяли, тож Володимир їде на батьківщину. Ще й іншим ра- дить, лиш злегка перефразувавши писане Гоголем до Антоновича:
– Мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній...
----- 4
К онверт, який Степан Тимошенко тримав у руках, був з незвичною ще символікою, де за-
мість колишнього орла-мутанта – розлогий тризуб. Виявився той конверт листом прем’єра Української держави Миколи Василенка. Поштар потрапив, певне, під легкий дощ, тож на цупкому папері три- зуб розплився і нагадував скорше лапату шуфлю. Прем’єр запрошував прийти до нього в справі орга- нізації Української академії наук.
«Ти вже знаний в Європі вчений, а тепер ще ролі бабці-повитухи тобі забракло? – подумалося мимо- хіть чомусь невдоволено. – Чи й таке на віку має су- дитися? Та не дано людині знати, яку будуччину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував».
Вже діє комісія під головуванням Вернадського, і я просив би Вас взяти участь від наук інженерних, – неспішний тон прем’єра, інтелігентні манери та м’який, по-своєму делікатний погляд з-під окулярів мимоволі роззброювали співрозмовника, навіть як той налаштував себе було супроти.
Справа цікава, – не став лукавити Степан Про- копович, хоч і був заскочений пропозицією. – От тільки з літературною мовою в мене проблема, а ще гірша – з українською термінологією…
У вашому царстві механіки більше формул, ніж тексту. Погоджуєтеся? – чи то перепитав, чи швид- ше ствердив настирний господар кабінету.
З Володимиром Вернадським Тимошенко рані- ше зустрічався і в Петербурзі, і в Москві, про нього лишилося в пам’яті враження як про людину, що не молотить марно язиком. Спільно доводилося роз- робляти статут Саратовського університету, інші справи вирішувати – не було пересторог щодо цьо- го вже знаного вченого.
Тож діло в’язалося невимушено й до пуття: Тимо- шенко готує записку про відділ механіки, при якому належить постати експериментальній лабораторії, доповідає ті матеріали на комісії, а згодом публікує в трудах Академії. Було покладено з легкої руки Сте- пана Прокоповича початки академічного Інституту механіки. Гетьманським указом затверджують- ся перші академіки – історики Д. Багалій та О.Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В. Косинський, сходознавці А. Кримський та В. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф. Тарановський та від механіки він, Степан Тимошенко, – наступних академіків мають надалі вже обирати.
До ладу спеленали «немовля-академію» поваж- ні учені, от тільки за академічними вікнами той лад нітрішки не проглядався… Як полишила українська влада Київ, а ввійшли більшовики, то стала Академія почуватися як на сухоти хворий – і викашляти свої проблеми самотужки було немислимо. Віконце, в якому касири виплачували вченим досі заробітну платню, тепер було вічно зачинене, бюджет на рік наступний ніхто й не гадав затверджувати, в тума- ні, густому і непроникному, полишалася подальша доля всієї Академії. Тривожні розмови у коридорах та на зібраннях; і тут Степанові Тимошенку привалило
щастя у кашу – ухвалили саме йому іти до влади та рятувати молоді академічні установи. І Степан Про- копович врешті пішов…
Особняк цей наче навмисне хвалився своєю роз- кішшю, йому, видавалося, аж не терпиться вистави- ти її напоказ: прем’єр більшовицького уряду, усіх бідних та обездолених пролетарів, займав один з найбагатших особняків у Липках. На ґанку націли- лася в порожнє небо зенітна гармата, поруч виши- кувалися кулемети, – так і не зрозумів Степан Про- копович, від кого мав боронитися товариш прем’єр; порожньо було і в коридорах та приймальні Раков- ського, не зустрів відвідувачів у кабінеті, хіба в тиші відлунював кожен крок.
Голова українського уряду, який зовсім не володів українською, а російською балакав так, наче навмис- не перекручує слова, аби покепкувати з цієї мови, старався бути підкреслено чемним, запропонував присісти і все силився пригостити некурящого гостя сигарою.
– Наш уряд зацікавлений у працях Академії, – го- ворив Раковський з великими паузами між словами, бо те кожне слово було заважке, мов відлите з оло- ва чи свинцю і підняти його можна хіба з натугою.
Краще зверніться до моїх міністрів, вони швидше вам допоможуть.
До одного міністра треба йти було вдосвіта, бо більшовики наказали чомусь годинники перевести на три години вперед, а другий міністр приймав вчено- го, лежачи на дивані, певно, хворів. На обличчях обох міністрів доволі великими літерами писалося, що за- сиджуватися в Києві вони аж ніяк не збираються, тож байдуже і без розмов документ підмахнули. Але спра- ва зроблена, життя Академії, хоч там як, а подовжено.
Тим часом влада у місті мінялася зі швидкістю, аж в очах мерехтіло, інколи звиклі до всього кия- ни навіть билися об заклад: хто вгадає, яких кольо- рів завтра вивісять прапори на балконах? А голод між тим ставав щоднини все кріпше владарювати. У Політехнічному інституті, де також начитував лекції Степан Прокопович, викладачі створили спеціальний комітет з добування їжі, і верховодити в ньому зобов’язали невсипущого і невсидющого професора Євгена Патона. Надовго запам’ятався день, коли для голодної професури Патон дивом розжився пшеничним зерном – Степану Проко- повичу аж цілісінький мішок дістався. Щоправ- да, зерно вологим було, досушували на балконі, де вмить його могли рознести непрошені гості з очима, такими ж голодними, як і в людей, – табун- ці голубів, горобців та іншого птаства. Вартувати той неабиякий скарб посадили кішку Імперію, що кожного разу, як наближались нахабні і злодійку- ваті птахи, грізно стовбурчила шерсть на загривку, метала з очей злі блискавиці або й навіть підніма- лась на задні лапи та голосно вурчала, наганяючи страху.
– Єдине похвальне діло імперії, – сміялися хатні. Лунка тиша в академічних коридорах не була порушена, як київськими вулицями промаршували частини Добровольчої армії. Степан Тимошенко негайно записується на прийом до комісара з на- вчальних справ професора Спекторського: як-не- як, знайомі ще з дев’ятсот шостого року, з Геттін- гену, де разом вивчали зарубіжну науку. Пізніше Тимошенко мав діло з ним як з ректором Київсько- го університету: десь теплилась надія, що таки не
формально зустріне колегу давнього.
Наш уряд не визнає ні України, ні створених будь- ким українських установ, – ковзнув Спекторський та- ким поглядом, що вода в графині замерзати стала.
З гіркотою оповідає про те Степан Прокопович на академічному зібранні. Не йме віри вчений на- род, що не позбувся досі надій на Білий рух:
То в Спекторського душа зачерствіла, от якби поїхати у Ростов, безпосередньо до уряду Добро- вольчої армії…
І знову всі дивляться в бік Тимошенка.
…І поїхав Степан Прокопович до Ростова за Ака- демію просити, то нічого, що дерев’яні лавки «тре- тього класу», що в Ростові ніде голову прихилити, бо вщерть заповнив місто прибулий люд; тож спати дозволили на залізничній станції, у тому ж вагоні. У першу ніч холод не дав зімкнути очей, а теплого одя- гу не брав із собою – на південь же їхав…
І ось він у приймальні міністра фінансів Бер- нацького: цей напевне відмовити не повинен, ра- зом викладали у Петербурзькому політехнічному інституті.
