Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
У суворому і пронизливому якомусь погляді Дми- тра Івановича, видавалося, іскра раптом зблимнула, мов кремінь ударив об кремінь, – і Тимошенко ми- моволі позаздрив упевненості, навіть самовпевне- ності цього чоловіка.
...Найгірше рани на тілі заживають пізньої осені, у передзим’я, у марудну, кислу й сиру погоду. Ду- шевні рани в Сергія Прокоповича та його побра- тимів після походу осінньо-зимового заживали ще болісніше та повільніше, зарубцьовувалися вельми спроквола і довго кровили.
У перші часи настало якесь дивне затишшя, мов піcля бурі знеможені вітри втомлено склали крила. Тільки чутки та здогади неймовірні шелестіли по- між людей, насторожували і бентежили недавніх вояк. Подейкували, що тепер cтосунки між Петлю- рою і Тютюнником геть прохолодними стали, мав Головний отаман коштами підсобити, аби генерал до Румунії перемістився і там розбудовував україн- ські сили. Насправді ж Тютюнник марно чекав на поміч і врешті мусив самотужки пулятися.
А ще Сергію Прокоповичу скалкою, під ніготь за- гнаною, нили й досі пекли слова Отмарштайна про лист українських екзильних урядовців до зверхників Польщі, аби помочі Тютюнник від них не одержав: піди ж, дізнайся невідь у кого, на чийому боці тут правда...
Та не складати ж рук, однаково треба діяти, не потече водичка під камінь лежачий, хіба черва там заведеться...
Не віднікувався Сергій Прокопович і не відмов- чувався, коли мова зайшла про потребу скликання Селянсько-Парламентського союзу, коли його за- пропонували на голову, коли резолюції приймали непоштиві доволі до урядовців своїх еміграційних. Вельми рук тут докладав полковник Йосип Добро- творський. Не водилося ліньок і за метушливим, як звично, Загірняком. З ним Тимошенкові ще дов- го було якось ніяково бодай поглядом зустрітися, не кажучи вже перемовитися скупим навіть словом. Сперш на думку осінніми сизими хмарами напливали сумніви щодо дворушництва Загірнякового: чи ж бо докази всі правдиві, точило шашелем сумління, бо ж чув усе Сергій Прокопович винятково з чужих вуст.
А трагічна помилка із затримкою виходу із села, коли нависала загроза оточення, могла бути тільки помилкою. Люди справді падали з ніг, кульгавому ж Загірнякові й зовсім ставало непереливки. Над- мірна підозрілість у пору лиху, гадав згодом Тим- ошенко, цілком зрозуміла, бо найменший хибний чи необачний крок міг вартувати життя. Врешті, Сергію Прокоповичу хотілося бодай вибачитися перед Загірняком та щиросердно зізнатися у влас- них гріховних підозрах.
Але й на це в Тимошенка чомусь забракло душі.
----- 6
Т і світи, у які намірився податися Степан Про- копович Тимошенко, на погляд позірний, не- зміримо великі, але хто там і де чекає його? Проте він вчений, чиє ім’я вже знане в університетах Єв- ропи, і має здійснити усе, що йому долею буде на-
писане.
Лишаються в пам’яті окремі кадри – так можна фотографії тасувати, і в міру того, як знімок змінює інше фото, так і в пам’яті призабутий уже епізод один за одним чергується.
Ось добирається він у Ростов, у марній надії на підтримку, і на станції якійсь поїзна обслуга вельми втішила пасажирів: поїзд не зможе далі йти, немає палива. І викочується натовп з вагонів, з хряскотом ламає паркани й плоти, поїзд рушає, та ненадовго. Посеред лісу нагла зупинка – провідники обходять вагони ще з ліпшою новиною: не пройде далі ні кі- лометра поїзд, доки пасажири не зберуть і не вру- чать машиністові зазначену суму.
У Новоросійському з його пронизливим вітром і безперервним дощем пароплава чекають чотири доби. У Феодосії, втомлені та зголоднілі, дізнають- ся прегарну для них новину – в місті є навіть діючий ресторан. Заледве обід замовили, як тут ввалюється натовп цілісінький п’яних у дим офіцерів Добро- вольчої армії. Крики, лайка захрипла і вимога всім штатським забиратися геть: для Степана Прокопо- вича то було першим знайомством з вояками, які йменували себе визволителями Росії; подальші зна- йомства так і не змінили тих перших вражень.
«Кого тільки злі вітри того століття не занесли на цю згорьовану землю, хто тільки не тужився за- гребти її в свої жадібні пригорщі», – набігали думки в Степана Прокоповича, як ходив на базар у Севас- тополі прикупити їстівного, бо піти в ресторацію, де пропивають останнє вояки Добровольчої, нада- лі не зважувався. Мав він нагоду в Києві спостеріга- ти за німцями, що позірно до населення ставилися дружелюбно, хіба заклопотані вельми були, як по- більше вхопити і вивезти збіжжя та різного харчу. Бундючним англійцям байдуже геть, яка тут країна, Індія чи Ефіопія, на люд тутешній дивилися тими ж очима, як на бур’ян придорожній. Французам же бачилася окупація як заробіток, не пропуска- ли вони мізерну нагоду десь поживитися, – вельми кумедно було спостерігати, як шпацірують вони на бульварі а чи пристані в Севастополі, закутавшись аж ніяк не в зимну пору в розкішні та дорогі нор- кові шуби й насунувши на очі хутряні шапки. Гру- бістю і брутальністю в ставленні до жіноцтва не поступались вони здебільшого п’яному офіцерству Добровольчої армії.
Чергуються в пам’яті у Степана Прокоповича знімки, мов їх хтось неспішно тасує, як картярську колоду… Одеса, Босфор, Принцеві острови, Со- фія, Белград, де вперше за три з лишком місяці міг заснути не на дошках чи просто немитій підлозі, а в справжнісінькій хрусткій білосніжній постелі, що пахне вітрами; врешті Загреб. Лист від ректора тамтешньої політехніки з пропозицією прибути на перемовини про роботу.
Та от притичина: що вдягнути на зустріч із ректо- ром? Не в цій же йти військовій формі, яку виміняв за харч на базарі… Старий костюм, який перепросив
Степан Прoкопович, ще довго його дивуватиме – як тільки могли пропустити до ректора в такому же- брацькому вбранні…
Цю сердечну розмову він пам’ятатиме, як навіть збіжать роки чи десятиліття. Ректор зібрав у своєму кабінеті всіх деканів політехніки. То були поважні науковці, що вільно почувалися не лише на теоре- тичному терені, а й знали виробництво як інженери в минулому Австро-Угорської імперії. Слово за сло- вом, і з’ясувалося, що Степан Прокопович і є тим Тимошенком, з роботами якого давненько знайомі й на які нерідко спираються.
Пропонуємо вам зайняти кафедру опору мате- ріалів, – по цьому вимовленому ректором у Степана Прокоповича мов тягар з плечей спадав: невже вре- шті скінчилися поневіряння? Невже добігла кінця та смуга тривог і невизначеності, коли йдеш, мов у нічному лісі, та ще й із зав’язаними очима, тільки но- гами навпомацки дорогу пробуєш?
Викладання вашого предмета почнеться, як завше, з осені, – продовжував ректор. – Але пропонуємо вас зачислити в професори вже зараз.
З якою радістю, з якою втіхою невимовною мож- на тепер продовжувати свої теоретичні роботи, а ще вивчати хорватську мову – читати швидко на- вчився, а от розмовляти… Виявляється, говорити на близькій до рідної мови ще й як непросто, але то не найважча проблема.
Можна нарешті зв’язатися листовно з колега- ми з інших європейських університетів, відновити давні стосунки, насамперед з професурою Англії та Німеччини. Дні й тижні збігали неймовірно швидко, видавалося, аж миготять вони перед очи- ма, життя входить у звичну колію… От якби ще
сім’ю вихопити з краю, який злі люди підпалили навмисне, і те невситиме полум’я жодні вітри вга- мувати досі не в силі.
Невелика публікація в середині травня в хорват- ській газеті змусила серце битися так, мов Степан Прокопович на одному подихові вибіг східцями бу- динку принаймні на сьомий поверх.
– Київ знову вільний! – те, що спокійним, навіть байдужим тоном під чужим пером ішлося у публіка- ції, йому зараз кортіло голосно вигукнути. Хреща- тиком парадним строєм 9 травня промарширували союзницькі польські війська під орудою вихованця бережанської гімназії з Тернопільщини генерала Ридз-Смигли і шоста дивізія УНР полковника Мар- ка Безручка. – Саме час мені сім’ю сюди вирвати…