Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗

– Можливо, ти вмієш запалити вогонь очима? Бо все відвологло…

– Я нічого не вмію, – сказала вона тим самим хрипким, ламким голосом. – Навіщо я тобі? Я нічого не можу.

– Тільки оглушувати імперських магів?

– Це випадково. Я… розлютилась.

– Ти вмієш чаклувати, тільки коли розлютишся?

– Я не вмію чаклувати… Навіщо ви… Навіщо ти це зробив?! Тебе просили? Життя… то й що?!

– Тобі не шкода життя?

Вона схлипнула:

– Шкода… Але ж… я сама… вони всі… Навіщо тобі? Відпусти…

Розвіяр піднявся й підійшов до неї впритул. Вона поточилась назад.

– Бач, я маю на тебе право, – м’яко сказав Розвіяр. – Тому що я за тебе вирішив.

– Тебе не просили!

– Не просили. А я вирішив. Тепер ми з тобою пов’язані, як дві довбешки двоголової змії. Через тебе і нас уб’ють, якщо впіймають.

– Я не хотіла…

– Я хотів. Тепер я хочу, щоб ти нам допомогла… Ти ж маг.

– Я не можу, – повторила вона вкотре. – Я не маг. Я не вмію.

– Не вмієш?

Розвіяр ударив її по щоці, ніби несильно, але Ясчина голова мотнулась, і сама вона мало не впала.

– Не умієш? А так?

Розвіяр знов її вдарив. Вона скинула руку, намагаючись відбити третього ляпаса. З тим самим успіхом могло захиститися пташеня ситухи.

– Завтра, щонайпізніше позавтра тут будуть справжні маги, – сказав Розвіяр. – Вони стануть шукати – за запахом – тебе. І нас. Коли я ще раз почую від тебе «не можу», ми прив’яжемо тебе до дерева отут, у лісі. І вони знайдуть тебе за запахом, а від нас відстануть.

Вона дивилася на нього з таким жахом, ніби він був личинкою вогнянки.

– Боїшся? Вони відчують запах твого страху. Можеш ти збити їх зі сліду?

– Не мо… – Вона закашлялась.

– Добре. Чогось ти навчилась. Тепер слухай: ти, нікчемна тварюко, накликала гнів Імператора на ціле село. Не врятувала дитини й нікого не спасла, тому що ти, нікчемна мерзотнице, взялась вирішувати за інших, і ти їх усіх погубила!

Дівчисько, ощирившись, скинула руки. Розвіяр сахнувся вбік – дарма. Світ перед очима залився білим світлом і зник. Коли Розвіяр знов розплющив очі – над головою погойдувались гілки, він лежав на спині, майже потонувши в ранковому тумані, тіло здавалося ватяним і руки погано слухались. Розвіяр підняв долоню до лиця; посеред лоба, трохи вище над переніссям, відчувалась гаряча вм’ятина. Торкатись до неї було так боляче, що Розвіяр засичав крізь зуби.

Скільки минуло часу? Шуу… Магу дісталося більше. На Розвіяра в неї не стало сил… Чи пожаліла?

Із лісу виринув Лукс, тягнучи в спущеній руці товсту двоголову змію. З нерозумінням у погляді витріщився на Розвіяра:

– Що… ти… Матінко Воф, та вона тебе…

– Лови, – утомлено сказав Розвіяр. – Далеко зайти не могла.

* * *

Коли Лукс притягнув, бо вона пручалася, Яску, багаття вже горіло, шипіли сирі гілки, а туман тим часом піднімався все вище. Стовбури сповилися білим; Яска верещала і дряпалась, поперек щоки в Лукса тяглась довга кривава смуга.

– Розбирайся з нею сам, – сказав звіруїн, кидаючи Яску на траву. – Я вже не радий… що ми зв’язались.

Яска важко дихала. Її сукня була розірвана на плечі, висіла клаптем. Вона подивилась на Розвіяра, побачила ранку на його лобі й затрусилась.

– Сядь, – сказав Розвіяр.

Вона послухалась. Розвіяр глибоко зітхнув; дівчисько визнало його владу над собою. І вона теж.

– Значить, ти зовсім безпомічна? І мухи не вразиш?

Вона ковтнула.

– І ти не маг? У тебе немає магічної сили?

Вона хотіла відвести погляд, але він не дозволив. Дівчисько затрусилось.

– Я сказав неправду, – промовив він повільно. – Твої сусіди виживуть. Можливо, взагалі нічого їм не буде. Може, ти нікого й не погубила… крім нас із Луксом. А ми ж не важимо.

Вона кліпнула, збита з пантелику. Потім сказала пошепки:

– Будь ласка… поясни, чого ти від мене хочеш.

– Інша річ, – він усміхнувся. – Я хочу, щоб ти захистила нас трьох від погоні. Від справжньої погоні, з магами й криламами. Коли нас шукатимуть із неба.

– Я не…

Вона замовкла й заплакала без сліз.

Розвіяр підійшов і всівся поруч. Обійняв її за плечі:

– Послухай, а що ж робити? Я розумію, це вперше. Але ж усе буває вперше. Ніхто не народжується двічі і не вмирає.

– Я спро…бую, – крізь сльози видавила Яска.

– Ти зробиш, – м’яко виправив її Розвіяр.

Туман густішав, обступаючи маленьке багаттячко, яке сичало в росі.

– Слухай, я жерти хочу, – меланхолійно завважив Лукс. – Власний хвіст готовий проковтнути, коли чесно.

* * *

На ходу вона погодилася держатися за плече Лукса. Розвіяр ішов з другого боку; у правій руці в нього був кинджал.

– …Щоб птахи літали колом. Щоб ситухи не розбігались і слухались, коли доїш. Іще – щоб у ляльки відкривалися й закривалися очі.

– Як це?

– Лялька дерев’яна. З дерев’яною головою. Очі намальовані фарбою. І от вони в мене відкривалися й закривалися.

– Надзвичайно корисна вмілість, – пробурмотів Лукс.

– Замовкни. – Розвіяр озирнувся. Спереду біля дороги темніли руїни – колись тут був, мабуть, придорожній готель. – Скажи, тебе хтось навчав відкривати й закривати очі в ляльки?

– Ні. – Дівчисько плелось, підбираючи праву ногу. – Мені завжди здавалось це… стидким.

– Що?! – Лукс уповільнив ступу.

– Це не як у всіх, – озвалась вона завмерлим голосом. – Ніби… каліцтво. Шостий палець. Бабця казала…

Вона замовкла.

– Бабця?

– Так. Вона знала про мене. І дуже налякала, коли я була ще маленька. Що це ганебно, і якщо дізнаються – водитимуть мене голою по вулицях, обкачають у кричайчинім пір’ї й посадять на ланцюг біля бочки…

– Біля бочки, – задумливо повторив Лукс. – І ти повірила.

– Мені було п’ять років! Та й… я сама звикла, що це страшно і соромно.

– Бабця твоя була дуже мудра людина, – сказав Розвіяр. – Що ж вона племінника твого не навчила?

– Вона померла давно. – Яска кульгала все сильніше.

– Зрозуміло, – сказав Розвіяр. – Але іноді, коли ніхто не бачив, ти брала ляльку й відкривала їй очі.

– Так.

Вони зрівнялися з руїнами. У колодязі виявилася вода, каламутиста, але «їстівна», як назвав її Лукс. Заповнили фляги. Яска сиділа на камені, згорбившись, опустивши плечі.

Розвіяр підійшов до Лукса:

– Звіруїн може нести когось, крім свого вершника?

– Пораненого товариша, коли вершник накаже, – озвався Лукс. – Узяти її?

– Яско, – сказав Розвіяр. – Сідай верхи на Лукса.

Вона подивилася з несподіваним страхом.

– Ти чого? – спитав звіруїн. – Сідай, я допоможу.

– Я… – Вона ковтнула. – У мене кров іде.

Розвіяр і Лукс перезирнулись.

– Що я, крові не бачив? – недбало спитав Лукс. – Давай. Бо так не дійдемо нікуди.

* * *

Увечері вони зупинились на березі річечки, через яку був перекинутий напівзруйнований місток. Яска довго милась, відійшовши нижче за течією; Лукс приніс із лісу вбитого павука й урочисто присягнувся, що м’ясо його не просто їстівне, але цілюще й смачне. Розвіяру павук нагадав тих Ча, яких він бачив колись у бібліотеці; утім, йому доводилося за свого життя їсти всяке. Зате Яска так і не взялась до їжі. Її нудило.

– Нам дуже пощастило, – сказав Розвіяр. – Вони запізнюються з погонею. Напевно, маг не одразу опритомнів. А може, його покликали звітувати до самого Імператора.

– До Імператора, – повторила Яска. – Я його бачила… і ту ж людину бачитиме Імператор?

– Імператор його не похвалить, – сказав Розвіяр.

– А може, й не буде погоні? – безтурботно спитав Лукс, жуючи кусник павука. – Ми підемо далі й далі, і ніхто за нами…

– Розмріявся, – сказав Розвіяр. – Завтра. Обов’язково.

– Ні, – вирвалось у Яски.

Розвіяр виразисто на неї покосився:

– Що?

– Нічого. – Вона глибоко зітхнула.