Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
І знепритомніла.
* * *
Вони перетинались із небесним патрулем іще двічі. І обидва рази Яска відчувала запах небезпеки, ніби гострий сморід, і вчасно ховала себе й супутників від чужих очей.
– Це так, ніби накриваєшся ковдрою з головою, – призналася вона Розвіяру.
– Так просто?
– Ну… Спробуй сам.
Він розсміявся.
– А як ти думаєш, там ще той самий маг, на криламах, чи інший?
– Я їх не розрізняю. Я взагалі не відчуваю, що там люди. Просто смердить.
За декілька важких днів вони вийшли на берег річки, за якою лежав Череватий Бір – лісова земля, що сусідила, як то казали, з самою Чорною Бучею. Запах близького житла й диму чула не тільки Яска, але і Лукс, і, бувало, Розвіяр.
Вони спинилися на березі. Яска вимилася, сховавшись за кущами, випрала одяг і цілий день просиділа сама в прибережних заростях. Надвечір вийшла, у вологій ще сукні, і всілась біля вогнища.
– Як себе має ваша могутність? – спитав Розвіяр.
– Чого?
– Так в Імперії звертаються до магів. Ваша могутність.
– Я не імперський маг! – відповіла вона гостро. – Я… сама по собі.
Розвіяр усміхнувся.
В останній день вони не зустрічали вершників на криламах. Хотілось вірити, що переслідувачі відстали. Невідомо, що доповіли вартівники своїм начальникам і чим імперський маг пояснив свою невдачу.
– Може, вони вирішили, що я померла?
– Добре б, – сказав Розвіяр. – Але вони не такі дурні.
– Що там удома? – сказала вона гірко. – Дізнатись би.
– Ти ж маг. Що, не можеш дізнатись?
Вона помотала головою:
– Далеко…
– Я тобі скажу, що там. – Розвіяр прямо поглянув їй в очі. – Прилетіли вартівники. Твої сусіди й родичі віддали їм хлопчака. Поскаржились на нас, що ми, мовляв, викрали злочинницю, та й самі злочинці. Начальник патруля налаяв їх і відпустив по домівках.
– Правда?
– Авжеж.
– А малюк… У них?
– Так.
Яска довго мовчала.
– І тепер, – почала знов, – його везуть у палац… Чи той маг усе брехав щодо палацу?
– Не брехав. Хлопець буде жити в палаці й навчатись.
– І стане могутнім магом?
– Так.
Дівчина помовчала.
– А я, – сказала обережно, – теж могла б…
– Авжеж. Якби вони дізнались раніше, що ти маг, прислали б криламу й за тобою.
– Відвезли б мене в палац, – протягнула Яска. – Подарували б сукню… з оксамиту… з каменями, розшиту золотом…
– Так.
– І навчали б, як правильно чаклувати…
– Так. І коли ти вмерла б, то потрапила б до усипальниці магів, у катакомбах під палацом самого Імператора. Вони там лежать, кожний зі своїм перснем на пальці, і мало хто з них умер своєю смертю.
– Чому? – по паузі спитала Яска.
– Чому лежать?
– Чому «не своєю смертю»?
– Не знаю, – зізнався Розвіяр. – Може, імператорська служба така небезпечна. Я бачив трьох магів, якщо не рахувати тебе. Один загинув перед моїми очима, а другий був уже мертвий, коли я його… зустрів. А третій… третього ти оглушила.
– Не схоже, щоб вони були такі вже могутні, – несподівано в’їдливо сказала Яска. – Коли так швидко всі перемерли. А цей третій, він же не зачув мене, не зрозумів…
– Він зрозумів в останню мить, – утрутився Лукс. – У нього було таке обличчя!
– Зворотний бік могутності, – пробурмотів Розвіяр. – Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати… простих людей. Нас. Але ж маги мають бути мудрими.
– Я буду мудрою, – помовчавши, сказала Яска.
– Гляди, – Розвіяр усміхнувся, – ти обіцяла.
* * *
Вони пройшли через Череватий Бір, ховаючись від людських очей, ні з ким не здибуючись і нікого не розпитуючи. Місця були дикі, пустельні, кожне поселення було загороджене високим гостроколом. Тут на вузьких і довгих, мов стрічки, полях вирощували колючі злаки, а в гаях розводили великих павуків – очевидно, на м’ясо. Єдине місто, що трапилось на шляху, було просто великим селищем із нахиленою брамою, зі зваленими біля стіни купами сміття.
– Це все ще Імперія? – здивувався Лукс.
Розвіяр показав йому на дерев’яну вежу, що височіла над міською стіною:
– Тут мешкає місцевий маг. А в місті – намісник.
– У вежі нікого нема, – сказала Яска. – Я відчуваю – там пусто.
– Значить, ще не встигли прислати.
Вони не стали наближатися до міста, обійшли його під прикриттям пагорба і рушили далі. Лукс був задумливий.
– От значить як, – сказав він нарешті. – У Нагір’ї… ти думаєш, теж збудували вежу?
– Гадаю, так.
Більше Лукс не починав розмов на цю тему, але Розвіяр бачив за його схиленою головою і насупленим лобом, що той продовжує думати про батьківщину.
Зате заговорила Яска:
– А якщо в нас у селищі збудують вежу, якщо Камінець… Мій племінник… виросте, і його пришлють до нас? Магом? Таке може бути, правда ж?
– Правда, – сказав Розвіяр.
Яска уважно подивилась йому в обличчя:
– Скажи ще раз.
– Правда. – Він усміхнувся.
Дівчина захитала головою. Її тонкі ніздрі затремтіли.
– Неправда! Ти брешеш тепер. Ти брешеш!
Розвіяр став. Спинився й Лукс. Яска зніяковіла, ледь зашарілась і відступила на крок:
– Вибач. Але ти кажеш неправду.
– Як ти це відчуваєш? – спитав Розвіяр після паузи.
Вона торкнулась пальцем носа:
– Я… мабуть, чую. Це запах.
– Нам кінець, – пробурмотів Лукс.
Вона швидко перевела погляд на Лукса. Потім знову на Розвіяра, насупилась:
– Чому його не можуть до нас прислати?
– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Час збігає.
І вона послухалась, хоча їй дуже не хотілось.
Вони оминули павучу плантацію. Попереду йшов задумливий Лукс, за ним – занурена в свої думки дівчина; Розвіяр дивився в її тонку спину, дивився, як обережно вона пробирається слідом за звіруїном, пригинаючись під гілками, відвертаючи від обличчя уривки старого павутиння, легко ступаючи драними черевиками по сірій, мовбито вкритій попелом землі.
– Значить, Камінця не можуть прислати до нас у селище? – уперто спитала вона, коли, залишивши місто далеко позаду, вони сіли перепочити й підживитися.
– Не можуть, – погодився Розвіяр.
– І в цьому – твоя брехня?
Розвіяр скоса на неї поглянув:
– Так.
Вона різко зітхнула:
– Ні. Ти знову брешеш, я відчуваю!
Лукс присвиснув.
– Дуже добре, що ти наш друг, Яско, – довірчо повідомив Розвіяр. – Тому що бути твоїм ворогом – небезпечно.
Вона почервоніла, ніби в неї плеснули фарбою:
– С-спасибі. Тільки скажи… У чому ще ти брехав?
– Навряд чи у вашому селищі зведуть вежу.
– Це правда. – Вона потягнула повітря носом. – Це правда… У нас замале селище, мало людей, не місто…
Розвіяр мовчав.
– Добре. – Вона всміхнулася, заспокоюючись. – Тобто шкода. Але нічого… Послухай, а раніше ти мені брехав?
Він підсунувся до неї ближче й обійняв за плечі:
– Яско… Чоловік коли-не-коли має брехати жінці. Це закон природи. Роби вигляд, що віриш, гаразд?
Вона притислася до нього. Обхопила за шию. Пригорнулася.
* * *
– У чім ти їй брехав? – пошепки спитав Лукс.
Яска спала. Багаття догоріло. Розвіяр лежав на спині й дивився на зірки.
– У чім ти їй брехав, ну хоч мені можеш сказати?
Розвіяр схилився до самого його вуха:
– Скоріше за все, її селища більше не існує і сусіди мертві.
Лукс затамував дихання.
– Через нас? – запитав ледь чутно.
– Чи не однаково?
– Ну… Якби ми її не вкрали…
– Вона гідна жити й бути вільною.
– А ті люди… Їх же більше…
– Луксе, – Розвіяр підійнявся на лікті, – не буває мірки, щоб міряти життя. Не можуть сто життів бути важливішими за одне.
– Чому? Адже сто клинків краще, ніж один.
– Не краще. У тебе що – сто рук?
Вони помовчали.
– Розвіяре, – спитав Лукс так само тихо, – куди ми йдемо? Навіщо?
