Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Ще повно часу, – сказав Розвіяр. – Ти ж кожної хвилини думаєш, як захистити нас? Ти ж чуєш себе магом? І відчуваєш, як росте твоя могутність?
– Будь ласка, не смійся з мене, – сказала вона тихо.
– Я не сміюся. Завтра вранці ми помремо або виживемо – залежить від тебе.
* * *
«Назбираю квіточок – пофарбую сорочку… Пофарбую сорочку – наплету віночків…»
Його двоюрідна сестра допомагала тітці фарбувати полотно. Темно-сині, майже чорні квіти оборотки росли завжди на тому місці, де народилась дівчинка. Тому, мовляла бабка, матері ходять родити в ліс, де м’яка трава; якщо народиться дівчинка, у траві багато років ростиме оборотка…
Сестра збирала квіти на галяві, де народилася сім років тому. Складала в полотняний мішечок, перетягала ниткою, спускала в окріп; у казані потім витримували тканину – коли тримати добу, вона буде синя. Ніч – блакитна. А коли вийняти майже одразу, вона буде червона, яскраво-червона, здаля примітна. З такого полотна шиють дитячі сорочки…
– Назбираю квіточок – пофарбую сорочку… Дівчинка йшла босоніж по стежці, ступала перед Розвіяром, він бачив її розсипане по плечах руде волосся. Піднялась по двох сходинках на поріг, штовхнула важкі двері, увійшла в дім. Розвіяр поспішив слідом, хотів покликати її – і прокинувся.
Починався ранок. Яска сиділа над багаттям у тій самій позі, дивлячись у погасле вугілля. Губи її ворушились, очі подивились крізь Розвіяра, коли він кликнув її.
– Сьогодні? – спитала вона пошепки.
Розвіяр кивнув.
Рушили далі – Яска ліворуч від Лукса, Розвіяр праворуч. Ліс здавався навдивовижу порожнім. Було дуже тихо, шелестіли дерева просто над головами. Подорожні мовчали, і напружений цей хід нагадував чи то шпигунський рейд, чи то поховальну процесію.
Опівдні їм навернулись під ноги руїни трактиру. Розвіяр зазирнув, пригнувшись, у дверний отвір; усередині нічого не було, крім плісняви й битого каміння. Меблі, речі, навіть внутрішня обшивка стін – усе або зітліло, або пропало.
– Ми могли б тут сховатись, – озвався Лукс.
– Марно, – відповів Розвіяр. – Зрозумій, ми можемо ховатись або ні – маг нюхатиме повітря й дізнається, де ми.
– Який ти освічений, – з огидою промовив Лукс.
Минали години, і що крок, то дожидатись погоні ставало гірше. Розвіяр стримував себе, щоб не дивитися щохвилі в небо. Лукс, розважаючись, ляскав лапами по стовбурах, збивав хвостом комах і кінець кінцем узявся збивати біло-сині гриби, що простяглись уздовж дороги.
– Це злі бажання, – сказала Яска, майже зовсім захрипла.
– Що?
– Не чіпай гриби. Це злі бажання. Якщо людина бажає зла комусь, вона має піти до лісу й сказати бажання вголос. Тоді виросте такий гриб, а зла не станеться, і сумління в людини буде спокійне, і на душі легко.
– Це байки, – сказав Лукс.
– Цікаві байки, – пробурмотів Розвіяр. – А чому вздовж старої дороги? Тут уже он скільки часу порожньо…
– Ці гриби ростуть по сто років. А вздовж дороги колись багато людей ходило. Товкотнеча, здирство на заставах… Злодії… Люди бажали одне одному зла. Але щоб не обтяжувати душу, вимовляли своє зло в лісі, і виростали гриби.
– Зрозуміло, – сказав Розвіяр.
– Ти що, у все це віриш? – здивувався Лукс.
– Не вірю, – Розвіяр не витримав і все-таки озирнувся. Небо над кронами лишалось чистим.
Яска слабко здивувалася:
– Чому?
– Тому що люди не розуміють, коли їхні бажання – лихі. Бажати зла негіднику, поганій людині – це добро й справедливість. Так вони думають.
Яска уважно на нього подивилась. Знизала плечима:
– Ти кажеш, як моя бабуся. Як стара бабця, що виховує онучків.
Розвіяр усміхнувся:
– У мене немає онуків. Поки виховую тебе.
– Тут смердить. – Яска зітхнула. – Ходімо скоріше, мабуть, могильник поблизу.
– Я нічого не відчуваю. – Лукс потягнув повітря носом. – Ніякого смороду… Може, вітер перемінився?
– Смердить уже давно, і все сильніше, – уперто повторила Яска. – Може, просто затхле болото…
Розвіяр озирнувся. Ліс навколо не змінився, так само стояли окоренкуваті дерева з густими кронами, шелестіли кущі на узбіччях покинутої дороги, пахло розігрітою землею й травою…
– Яско, – сказав Розвіяр. – Ти їх чуєш.
– Кого?
Вона раптом поблідла так, що Розвіяр злякався: тепер знов завалиться в непритомність. Він поглянув на небо в розривах гілля. Небо було чисте, але тільки в зеніті. Що робиться на горизонті – він бачити не міг.
– З дороги, швидко, – прошепотів він, відчуваючи, як холоне поза спиною.
– Арбалет би, – тужливо пробурмотів звіруїн.
Вони пробрались глибше в ліс, під найгустіше дерево, і сіли біля стовбура. Яска впала на купу сухого листя, затискаючи ніс. Щоки й чоло її набули зеленавого відтінку. Розвіяр сів поряд, підняв дівчину, узяв її за руку.
– Закрий нас.
Вона дивилася на нього, мов печірка, приведена на заріз.
– Закрий нас, – повторив він із натиском. – Роби.
– Вони… йдуть… просто за нами, – замогильним голосом промовила дівчина. – Почули… слід… де ми ночували…
– Звідки ти знаєш? – утрутився Лукс.
– Вона чує, – сказав Розвіяр. – Вона маг. Вона ще маленькою дівчинкою вміла відкривати ляльці намальовані очі.
– Не смійся! – У Яски тремтіли губи.
– Я не сміюсь. Закрий нас, хай вони не відчувають нашого запаху.
Яска зажмурилась. На скронях у неї дуже швидко, майже миттєво, виступили великі краплі поту й покотились униз, заливши щоки й шию.
Кілька хвилин усі троє сиділи дуже тихо. Розвіяр роздивлявся свій кинджал, прекрасно розуміючи, що зброя не допоможе. Піт струменів по запалих щоках Яски, шия пульсувала, Розвіяр відчував кожний поштовх її серця.
– Обійми мене, – сказала Яска хрипко, не розплющуючи очей.
Не перепитуючи, Розвіяр обхопив її за плечі й притягнув до себе. Дуже маленька, дуже худа, гаряча, наче вугіль, мокра, у наскрізь промоклому одязі. Лукс привалився до Розвіяра з другого боку; вони стислись у єдиний клубок, серця їхні захапались, ловлячи ритм Ясчиного серця і зливаючись із цим ритмом.
– О-о, – низько протягнула Яска, і на губах у неї надувся пузир. – О-у.
Долинув і побільшав свист крил. Вітер шарпнув крони над головами принишклих людей. Судячи зі звуку, птахів було не менш як п’ять. Їхні крила затулили небо, затулили сонячне світло; крилами кружляли, кружляли над одним місцем, плавко знижуючись.
– Т…тікаймо, – прохрипіла Яска. – Загубили слід… спускаються.
Лукс підскочив. Розвіяр підсадив Яску йому на спину, і вони кинулися бігти геть від дороги, кривуляючи між стовбурами й продираючись крізь кущі. Перескочили струмок, не помітивши. Вони бігли, і Розвіяр не відставав од звіруїна, а Яска сиділа на спині Лукса, трохи розтуливши рот, із широко розплющеними, безумними очима, і навіть Розвіяр відчував хвилі сили, що її випромінювала дівчина.
Вони бігли, поки не повалилися від утоми на мох. Лежали, не рухаючись, хрипко дихаючи, у цілковитій тиші – навіть вітер стихнув.
– Яско, – насилу вимовив Розвіяр. – Ти їх відчуваєш? Запах?
Вона помотала головою.
– Дай води, – сказав Розвіяр звіруїну. Той поліз у сумку; руки в нього трусились.
– Усе добре, – сказав Розвіяр, обіймаючи Яску. – Усе добре. Тихо, все.
– Приходь, ситушко, – промовила дівчина, слабко всміхаючись. – Молока повен кухоль…
– Я не думаю, що так уже добре, – сказав Лукс, підносячи кухоль до Ясчиних губ.
– Як гадаєш, вони нас загубили?
– Зараз – так. Але тепер вони шукатимуть уважніше. І не відступляться. Бунтівний маг – це не жарт.
– Догралися, – сказав Лукс і засопів.
– Твоя ідея.
– Але ж вирішив – ти!
Розвіяр засміявся. Обережно витер краплі води, що стікали по Ясчиному підборіддю.
– Вона могутній маг. Ти коли-небудь міг уявити, що в нас із тобою буде свій могутній маг?
– Я не твій маг. – Дівчина розплющила очі. – Ти мене не… привласнюй.
