Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
До речі, й Мусу звали зовсім не Мусою!..
Ну, та про це, як трапиться нагода, оповімо десь, може, в іншому місці…
А стара Фатьма, врятувавши Бібігуль, померла. Померла під ранок тієї ночі, коли Яремко разом з Ляскалом та Цабекалом везли Бібігуль до Переяслава. Так і не довідалася стара туркеня, чи вдалося молодому козакові та його товаришам відкопати з могили і довезти додому сплячу красуню…
Перед смертю вона розплющила очі і про щось довго—довго говорила по—турецьки. Стара Хведора плакала, плакав і старий Омелько, сяк—так придибавши зі своєї постелі до постелі Фатьми. Потім туркеня запитала вже по—українському:
— Чому ви плачете, добрі люди?.. Я — щаслива людина. Я перед смертю знайшла собі донечку Бібігуль… Я бачила, що вона робить змія, аби передати вістку на волю, але я нічим не могла їй допомогти… Єдина моя поміч була — що я не донесла панові Сондецькому… Хотіла б дожити до того, як вона вийде заміж та матиме дітей… Не судилося…
Їй було вже важко дихати, очі стали гаснути, але Фатьма, зібравши сили, сказала:
— Відведіть мого коня Михайлові… Швець такий у Каневі… Глухонімий… Хай він віддасть мою маленьку скриньку з золотими сережками та перснями — я йому їх залишила в заставу замість коня. Хай це буде моїй Бібігуль — я збирала ці персні та сережки все життя, коли служила в Єлени—грекині в Трапезонті та у Сондецьких. Помоліться за мене перед своїм Богом, а як побачите десь муллу, то нехай він звернеться до Аллаха з молитвою про його вірну рабу Фатьму із Трапезонта, що віддала йому свою душу в Переяславі… Прощайте, рідні мої люди…
А через три години Яремко зі своїми товаришами привіз Бібігуль…
Поклав свою кохану на ліжко, упав на коліна перед мертвою Фатьмою, обцілував їй зі сльозами ще ніби й не холодні руки, а тоді вскочив на рівні — і:
— Мамо, тату! Нам треба їхати до Києва!
— Та ти ж і твої товариші дві ночі не спали! Ляскало й Цабекало тут же відповіли:
— Та нам що? — це Ляскало.
— Ми й верхи на коні спати можемо… — це Цабекало.
— Аби лиш кінь не зашпортнувся… Старий Омелько, закашлявшись, сказав:
— Хлопці, так і коням же треба відпочити дати… Боже ж створіння!..
— Наші коні потомилися, а ті, що ми повідбирали в гайдуків, — ні! — сказав Яремко. — Ми ними поїдемо до Києва, а наші просто побіжать… Гайдуцьких коней залишимо в Києві, а нашими назад приїдемо…
— Ой, синку! — раптом стривожилася мати. — А що, як оті люди від отого Сондецького та приїдуть сюди знову? Та наскочуть, та заберуть нашу Бібігуль?
— Навіщо вона нежива?.. А втім… Я збігаю до Горобця, нехай він хлопців згуртує… А ми — поїхали!
— А… синку мій… а як же з Фатьмою? її ж в останню дорогу провести треба… Як же без тебе?
— Мамочко! Взавтра по обіді ми будемо всі вдома… І з Фатьмою попрощаємося… А зараз… зараз треба в дорогу… Ну, готові, пани—товариші?
— Та ось ухопимо щось на дорогу, — відповів Ляскало, — та й…
— Еге ж… — підтвердив Цабекало.
Вони й справді управилися з усім так, як Яремко й сказав. Щоправда, коли приїхали, з Києва, то їх аж хитало.
Разом з ними приїхала Марійка з дітьми — їй треба було спробувати розбудити Бібігуль. Від самого Йова Борецького Яремко привіз дозвіл поховати туркеню Фатьму на православному кладовищі і справити молебень по її душі…
Туркеню поховали по обіді. Не тільки Гаптарівська вулиця, а пів—Переяслава було в той день на кладовищі. Всі ж бо знали про таємниче зникнення Гані Ціпурининої, переяславської красуні, яку всі так любили. Всі вже думали, що її нема на світі, — аж бач, урятувала її туркеня, хоч і заплатила за це своїм життям…
Гули дзвони, співали півчі, плакали люди, коли проводжали туркеню Фатьму в останню її дорогу…
А потім — поминали у дворі Ціпурин, добрі слова казали про незнайому всім добру людину…
Яремко та його товариші спали цілу добу. І, прокинувшись, відчули, що сили до них повернулися.
Яремко скочив на рівні, побачив, що за дверима в сусідній кімнаті світиться каганчик, і сказав:
— Товариство, а ми ж лягли спати вночі і прокинулися вночі! Це що ж виходить — ціла доба?
— Як на мене, то я б іще трохи поспав, — озвався Ляскало.
— Еге ж… — позіхнув Цабекало. — А я б іще трохи й з’їв…
— А може, потім? — запитав Ляскало. — Сон — то найсолодша штука…
— Еге ж… — погодився Цабекало, перевернувся на другий бік і захріп ізнову…
А Яремко пішов до своїх. Батько, мати й Марійка сиділи за столом, про щось говорили, Марійчині діти спали на печі, а Ганю—Бібігуль перенести в хатину — через сіни. Там вона непорушно лежала, заглиблена у свій нескінченний сон…
— Марійко, — першим ділом звернувся Яремко до сестри. — Ну, що? Ти так і не розбудила Бібігулечку?
— Так і не розбудила, — сказала вона.
— А ти дуже старалася?
— Дуже…
— І не змогла?
— Поки що ні… — відповіла вона і раптом усміхнулася.
— А чому ти всміхаєшся? Людина онде нежива лежить, а ти…
— Ну, чому ж нежива? Жива вона, Яремку, і, якщо Господь буде милостивий, ще довго житиме…
— Як? Отак? Навлежачки?
— Чому ж? І навходячки, і навсидячки, і всіляк! Знаєш що, Яремку, ходімо надвір та поговоримо…
Мати й батько запитливо подивилися на Марійку та Яремка.
— Та ми тут у садочку з Яремком походимо, просвіжимося, — засміялася Марійка, і в її сірих очах зблиснув трохи характерницький вогник.
— Їй—бо, ця дівка знову щось придумала, за що її на вогонь поведуть… — закашлявся батько.
— Ви, тату, нийте ото ліки, які я для вас приготувала, а то ще довго кашель ваш не захоче проходити, — ласкаво відповіла Марійка і, взявши Яремка під руку, повела надвір…
Вийшли під зорі. Місяць трохи вже поменшав — не набагато, але все—таки повужчав і став схожим на качине яйце. А зорі були такі ж самі — веселі, життєрадісні, їх навіть ніби побільшало трохи на небі…
— Яремку! — сказала раптом Марійка. — Ти дуже любиш свою Бібігульку?
— Ну, аякже! — здивувався Яремко.
— Ні, ти мені без «ну»! Ти любиш її чи ні? По—справжньому?
— Ну, аякже!
— Я тобі вже сказала: не нукай, а кажи по—людськи!
— Марійко! — почервонівши в темряві аж до вух, вигукнув Яремко. — Це я їй усе скажу! Це для неї слова, а не для тебе! Ти ж не кажеш мені слів, які ти Петрові казала?!
— Не кажу, — погодилася Марійка. — А ти вже їй казав оті слова?
— Та трохи… — похнюпився Яремко. — Хіба ж усі слова скажеш?
— А вона ж що?
— І вона казала…
— А де це ти їй казав оті найкращі слова? — зупинилася Марійка коло клуні.
— Та тут же, в клуні, на сіні…
— А у вас, крім слів хороших, більше нічого не було?
— Ой, Марійко, все тобі треба знати! Це наша з Бібігулькою таємниця — чому я маю розповідати про це навіть рідній сестрі?
— Дурненький ти, Яремку, — засміялася Марійка. — Але диви: уже зовсім виріс! Пам’ятаєш, як нас із тобою татари були прив’язали, щоб ми не заважали їм козаків та Ях’ю впіймати? Ти ж тоді зовсім маленький був!..
— Чому це зовсім? А хіба то не я привів донців разом з дядьком Єфтимієм Петруніним?.. А хіба то не я постеріг, що ти в Петра закохалася, як царівна в казці? А пан Адамек ніяк не міг дотумкати, що й до чого!..
— Ти що — і справді зрозумів, що я в Петра тоді закохалася? Ти ж зовсім малий був!
— Малий — не малий, а голову мав!
— Та бачу, бачу…
Зорі дивилися з неба й чекали, що Марійка скаже далі. Вони, зорі, знали геть усе — і те, що було, й те, що є, і те, що має бути… Якась пізня пташина заворушилася в гіллі, скрикнула крізь сон… Мишка пробігла десь у соломі…
— От що, Яремку, — промовила Марійка. — Твою Бібігулечку може зараз пробудити зі сну тільки якесь надзвичайне потрясіння… Не перебивай мене, а слухай і думай… Я була біля неї, я обдивилася й обслухала її всю. Вона чує нас, вона чує наші розмови, вона знає, що ти її привіз додому, — ну, може, не зовсім так, як ми з тобою, — вона все це чує десь мов крізь сон, крізь туман, крізь марення, але чує… Якщо ти її любиш і якщо вона тебе любить, то вона пам’ятає всі твої слова, які ти сказав, і чекає тих слів, які ти ще сказати маєш їй… Яремку, — через коротку паузу сказала Марійка, — вона ж, мабуть, просила тебе, щоб ти її помилував, коли обіймав і цілував?
