Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Це їхали шукати щастя—долі пан Владек і козак Василь Тягниборода — вчорашні веслярі на турецьких галерах, які під Цецорою разом з Богданом Хмельницьким утрапили до полону агарянського; але Хмельницького було викуплено, а цим довелося сім літ веслувати на різних галерах і познайомитися тільки після того, як шляхи їхніх галер фатально перехрестилися зі шляхами чайок Недайборща… Третім був Оксен Цьопа — відпросився в Недайборща навідати рідний Могилів на Дністрі…
Всі вони виявилися земляками — Оксен з Могилева, Тягниборода — з Сугак, а Гостинський — з Юрковець, власне, з хутора біля цього села…
Вийшло так, що першими заїхали в Сугаки. Коні, подаровані трьом вершникам козаками Закривидороги, легко бігли вниз покрученими вуличками стародавнього села…
— Ти диви, — озирнувся Тягниборода. — Як усе змінилося! Дерева такі великі повиростали, а хати менші стали…
Давно Василь, як і Владислав Гостинський, не їздив верхи, — так його трохи аж розтрясло в сідлі. І він усе боявся, чи не злетить з коня на посміх товаришам, і все стримував його…
— А де рідна хата — не забув? — блиснувши кольоровими очима, запитав Оксен Цьопа.
— Цього ніколи не забуду! Неподалік од хати Шлапаків. Там ще Галочка виростала — файна дівойка, ой, файна! Мені б, може, дісталася, якби я на сім лім не загримів на оті весла…
— А мо’, чекає? — не відставав Оксен. — Що таке сім літ?
— Що таке? Тоді їй було літ з п’ятнадцять, а зараз, якщо жива, — то двадцять два! Стара вже для дівування…
— Прошем пана, не може бути кохана панєнка старою! — суворо поглянув на своїх товаришів пан Гостинський. — Слово гонору!..
— Що в тебе, пане Владку, крім гонору, ще лишилося?.. — філософськи спитав Оксен Цьопа.
Промчали повз хату Шлапаків. У Тягнибороди витягнулося обличчя: побачив у дворі мале дитинча, хлопченя літ п’яти, що ганялося за кошеням. Угадав: то Галоччин син. Кінь скакнув, перейшов на галоп — і Тягниборода ледь не злетів… Але втримався, втримався… І чомусь у душі гірко, гостро пробриніли слова з пісні:
Сім літ пройшло—проминуло на галерах, і пам’ятав Тягниборода свою Галочку, яка й не підозрювала, що Василь так серйозно її кохає, юно—юною дівчиною.
— Тпру, Янголе! — пришпорив Василь свого коня (так він його прозвав уже в перший день дороги) — і мишастий жеребчик став, як уритий… Василь під’їхав до рідної хати.
Скочив з коня, повів його у двір, махаючи рукою хлопцям, щоб вони йшли слідом. Двір заріс бур’яном.
Тягниборода постукав у двері й завмер, чекаючи на відповідь.
Не діждався, постукав ізнову…
У хаті щось заворушилося, закашлялося, потім хтось кволий озвався:
— Та заходьте, відчинено!
— Мамо! — гукнув Василь.
— Хто це? — запитав жіночий голос.
— Це я, Василь, мамо! — закричав Тягниборода, нахилившись над якоюсь подобою жінки у дранті, що лежала на полу. — Погляньте на мене, мамо!
— Який Василь?.. Це смерть моя прийшла? — підняла голову — Василь побачив, що нені полуда застелила очі. — Мій Василь загинув на війні з турками. Чи на полі бою, чи в морі — не знаю. Немає мого Василика, нема… Давно вже й за його упокой одправили з отцем Тарасі—єм… Нема мого Василика, а мене стару, сліпу, недужну, смерть не бере, Бог забув…
— Мамочко! — прошепотів Василь. — Та це ж я, твій синочок найменший…
— Нема старших, нема, всі шестеро загинули… І менший, сьомий, Василик, теж…
— Не загинув я, мамо! — Він узяв її руку і почав водити по своєму лицю. — Ось мої брови; пам’ятаєте, мамо, як казали ви: брови рівненькі в мого синочка…
— А чому ж зараз ця брівка в тебе не рівненька?
— Слід од шаблі, мамо!
Він тримав її руку і провів по носі:
— Пам’ятаєте, мамо, як співали ви, що у вашого сина носик гарненький?
— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! А чому ж ти зараз горбоносим став?
— А це знов—таки од шаблі — тільки вже від іншої. Але нічого, мамо, й з таким носом жити можна.
— Тим—то я твого голосу не впізнала… Так ти живий, синку?
— Хвала Богові нашому найсвятішому… А оце — мої товариші!
— Ой, чим же вас, діти мої, приймати?.. Та й темна ж я стала!
— А нічого, мамо… Кажіть мені, де що лежить, а я в печі затоплю, та води принесу, та хату зараз підмету, та всю роботу, яку треба, пороблю. Я ж помічник ваш, мамо; сім літ удома не було, а оце прибув з далекого краю…
Посадив Василь своїх товаришів на лаву, а сам заходився домашніми справами займатися. І ось уже в печі вогонь запалав, і ось уже в баняку закипіло.
— Нічого, мамо, — казав він, клопочучись по рідній хаті, — ось я як візьмуся дома хазяйнувати, то вам добре житиметься зі мною, а як невісточку іще приведу, то…
— Ой, синку, де ж ти ту невісточку знайдеш, як наших дівчат усе в неволю забирають, усе в ясир… І Галю твою теж були забрали…
Подовшало й без того довге обличчя Тягнибороди:
— А дитя ж у дворі з котом гралося — чиє?
— Яничарове… Зганьбив яничар твою Галю, синку!.. В монастир пішла…
— В який монастир, мамо? Я хочу бачити її!..
— А навіщо?.. Богова тепер твоя Галя!.. Не треба серця їй ранити, дитино моя! Ти ж жалісливий у мене!..
— Мамочко, не пораню я їй серця так страшно! Хай знає, що я живим лишився, сім літ промучився на галерах, а таки живий… Може, Бога попросить за мій талан…
Сяк—так підобідавши, вирішили хлопці їхати далі. Вивів пана Владислава і Оксена Василь, похнюпився, сказав:
— Бачите, хлопці, як воно в мене!.. Треба біля матері побути! Треба хазяйство на ноги ставити…
— Одне слово, — додав Оксен, — гречкосієм ставати…
— А куди подінешся, товаришу, куди? Пан Владек Гостинський обняв Василя:
— Бувай щасливий, друже—товаришу! Як знайду я свою Анельку, то до тебе примчу, покажу її… І буде тоді шафірове небо, шафірове море…
Поцілувалися, поплескали один одного по спинах, змахнули у траву по неслухняній пекучій сльозині… Оксен Цьопа сказав:
— Бувай, земляче! Згадаєш про Січ — паняй просто туди, а там Оксен Цьопа скаже кому хоч, який з тебе вояка!.. А в Мотилеві питай про мене у шинкаря Лейби — він усе знає: де хто і з ким і чи надовго…
Поцілувалися. Потім Оксен і Владислав скочили на своїх коней — і покотилася—зазміїлася куриста дорога під копитами…
По горах — глід низькорослий, за каміння вапнякове почіплявся. Вродило його цього року — червоного, рясного, великого. Мов краплі крові…
Пан Владислав Гостинський дивився на кущі глоду, що стирчали з лівого та правого боку, — і виділася йому чомусь Ісусова дорога на Голгофу, і здавалося йому, що то Христа провели по тих колючих кущах.
І думалося: які перші слова скаже йому панна Анелька?!
А стріли пана Владислава одні руїни хутора біля Юрковець та могили його батьків на кладовищі. От і все…
— А сусіди ваші — Ожеховські, так вони подалися в інше своє село, біля Умані за кілька миль, — сказали в Юрківцях. — Так—так, пан Ожеховський, його пані й донька Анеля. Панна Анеля всім у селі казала, щоб, як прийде з неволі пан Гостинський — ви тобто, — то щоб сказали вам, куди вони подалися, бо цей їхній майонтек пан Сулятицький протизаконно і протипорядно — це так вона мовила! — забрав собі!..
Поплакав пан Владислав на могилах батьків та й поїхав разом з Оксеном Цьопою на Могилів.
Оксен їхав і філозофував:
— Як би там не було, земляче—товаришу, а все ж є в тебе десь панна Анелька. Чув же — люди казали! Уже надія!.. Стрінеш Анельку, та й будете щасливі собі удвох!
— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — лазур в серцях і над гловами!.. — озвався пан Владислав. — Я скажу їй: добридень, кохана Анелько, я осьде, ходімо до ксьондза, і нєх буде у нас щенсцє на сто лят!
