Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— Просила, — ще дужче зашарівшись, мовив Яремко…
— Так от… Бери її зараз на руки й неси в клуню на ваше сіно. І забудь, що вона спить. Будь з нею, як тоді, коли тебе хлопці в парубки… ну, як це у вас… ну, коронували, чи що?! Обіймай її, цілуй її, кажи все, що ти думаєш, і все, чого ти хочеш. І якщо вона скаже: «Помилуй мене, Яремку!» — то, значить, прокинулася…
— А якщо не скаже?
— Тоді… Тоді, Яремку, візьми гріх на душу і не милуй її… Але щоб потім обов’язково йшов із нею до вінця!
— Марієчко! Сестричко! Та хіба ж у мене коли—небудь була щодо Бібігульки якась інша думка? Та вона ж — це я, тільки з кісками та в спідничці! Це ж Бібігулька!
— Ну, так от! Бери її з хатини й неси у клуню… Отак—то, козаче! І ніколи не забувай такої істини: всі ключі від життя і смерті перебувають у руках кохання!
— Це — таке чарівне слово?
— І чарівне слово, і молитва, і пісня, і приказка, і все на світі, Яремку!.. Ой, яка ти ще дитина!..
…І ось Яремко й Бібігуль лежать поряд на сіні у клуні, в дивній темряві й тиші, в запахах трав і мрій. Він обіймає її й шепоче всі слова, які виросли в серці за дні, тижні й місяці їхньої розлуки, він говорить їй про любов, — а вона спить, спить, спить… Але вона чує, Яремко знає, що чує вона, тільки ж не може ворухнутися, прокинутися не може ніяк, хоч і хоче. Він цілує їй вуста і іцоки, лоб і очі, шию й вуха, він гладить її, він притуляється весь до неї, він згадує, як колись вона забирала його руки, коли він торкався недозволених місць, — а зараз вона лежить, рук його не забирає, не просить помилувати її!..
— Бібігулечко моя найдорожча, якби ти тільки знала, як я чекав на стрічу з тобою на морі, якби тільки знала, як моє серце чуло: з тобою щось негаразд! За сотні—сотні миль, аж на Чорному морі, куди жоден звук від берега не долітає, тільки морські чайки мартини кигикають, я чув, як ти мене кликала, моя Бібігулько. і я мріяв: ось тільки закінчимо похід — я одразу ж відпрошуся і примчу на своєму коні до тебе!.. І бачиш: я примчав! Ну, прокинься, Бібігулько, прокинься, сонечко моє!..
Він гладить її руки, живіт, ноги…
І раптом — чи то здалося? — почув: Бібігуль ніби ворухнулася. І йому здалося, що вона прошепотіла:
— Не милуй мене, Яремку!.. Не милуй!.. Прошу тебе!..
І тихо—тихо, дивно—дивно стало в світі! І здалося Яремкові, що зникли стіни, що зник дах клуні, що над ними розверзлося нескінченне небо з величезними зорями, і то вже не небо, а дивовижна всесвітня ріка часу і простору — і пливуть вони нею в нескінченність…
— Ой, Яремочку, — плакала вона від щастя, — а що ж ми скажемо татові й мамі?!
— Що скажемо, Бібігулько? — задихався від щастя він. — Скажемо так: усі ключі від життя і смерті перебувають у руках кохання.
— Ой, Яремку, який же ти розумний! Ти такі слова придумав, що їх може сказати тільки дуже мудра жінка!
А це й сказала дуже мудра жінка — моя сестричка
Марійка!
Бібігуль прошепотіла:
— Ой, як наморочиться моя голова! Наче три дні не їла…
— Добрих мені три дні! — озвався Яремко. — Ти місяць із гаком нічого не їла… А може, й два… Фатьма не встигла розповісти, коли ти заснула…
— А де Фатьма—ханим?
— Померла… Вчора поховали… Царство їй небесне…
— Оце ти розказуєш, а я пригадаю, Яремку… Чому ж вона померла?
— Її було поранено у плече, коли вона їхала з Канева… Кулею. Вона багато крові втратила… Та й серце надірвала… Вона перед смертю все тебе донечкою називала, по—турецьки щось говорила, тільки батьки нічого не зрозуміли, а мене не було — я якраз тоді тебе віз із Канева…
— Я пам’ятаю… Ти мене ніс, віз, на землю клав, стріляв… Стріляв, Яремку?
— Було й таке… І стріляв, і на шаблях рубався, і штриконув одного — та так, що…
— Яремочку, ну, що ми скажемо татові й мамі? Ти ж мене, мабуть, тепер зневажатимеш?
— За що, Бібігулечко моя? — він пригорнув її до себе так, що в неї аж кісточки затріщали.
— За те, що я тобі сказала, щоб ти мене не милував… Я прокинулася на мить і чую: знову поринаю в сон, і я прошепотіла тобі, і знову заснула, а вже потім, Яремку, прокинулася…
Було тихо—тихо, вони лежали на сіні й цілувалися, і ніяк не могли націлуватися, і Яремко знову жалів свою Бібігуль, і ніяк не міг повірити в таке щастя: вона знову живе, знову всміхається, знову звучить її голосочок…
І тут вона раптом заплакала і притулилася до його плеча.
— Що з тобою?
— Яремку, якби ти тільки знав!.. Як цей пан Сондецький мучив мене! Ні, він не бив, не катував, він тримав мене в красивій кімнаті, приставив Фатьму й гайдуків унизу, але щодня приходив і пропонував: виходь за мене заміж!.. А я ж могла кинутись на нього і видряпати його чорні, страшні, підлі очі голодного шакала, — та я цього не могла робити, бо він би вкинув мене в темницю, щоб я там умерла! А я не хотіла вмирати, мені хотілося ще тебе побачити… І тому я весь час із ним хитрувала, слухала його лукаві підлі речі, а сама весь час думала: як би вирватися!
— Фатьмі сказала б, призналася б, що ти туркеня…
— Ні!.. Фатьма—ханим була вірною служницею пана Сондецького. Він її й приставив, щоб вмовляла мене та переконувала. І вона так і робила… Це вже потім вона полюбила мене — після того як її жбурнув Сондецький, і якби вона впала, то вбилась би. А я встигла її впіймати… А потім, коли пан Сондецький піймав мене на отому повітряному змієві, вихопив пістоль і ледь не застрелив мене, — та Фатьма вибила…
— Бібігуль, — промовив Яремко. — За тебе і за Фатьму я помщуся панові Сондецькому. Обов’язково по мщуся! Я не знаю ще як, але помщуся! Бо інакше не варто мені жити на світі!..
— Не думай про це, Яремку, зараз… Отож після того… Ага, він наслав на мене своїх собак, щоб вони мене розірвали… Та собаки послухалися Фатьми, а не його… А потім я зомліла… Пам’ятаю, як десь я лежала, як щось по мені бігало, як Фатьма мене мила, щоб покласти в домовину, — і я тоді зібрала всі свої сили, щоб чим—небудь поворухнути! І ворухнула очима. Заплющеними. І вона почула… Ой—ой—ой… Я мало що пам’ятаю… Але пам’ятаю себе наче у якійсь трубі чорній, і наче десь далеко—далеко біла крапка. І я лечу, лечу до тієї білої крапки і ніяк не долечу… Яремочку, обійми мене іще раз, бо я не вірю, що долетіла до цієї білої крапки… А може, мені це тільки сниться, а я лежу в темниці канівського замку?
— Звідки ти знаєш, що — в темниці?
— А пан же Сондецький гайдуків прикликав, щоб тягли мене в темницю — і я саме тоді й упала… Власне, я не пам’ятаю, що впала, але я наче збоку все це побачила: все таке манюнє—манюнє — і люди, і собаки, і я — збоку якось так себе бачу!.. Збоку отак побачила, що я падаю, упала — і все… Далі — труба, темрява, біла крапка бозна—де попереду…
— Бібігулько, давай я віднесу тебе додому і скажу, що ти прокинулася…
— Ні, я ще хочу з тобою побути. Давай іще з годинку полежимо!..
— Ну, давай… Чуєш, півні співають, ранок вістують!
— Вістують, Яремочку!.. І мені хочеться співати!..
…Був ранок, найкращий ранок їхнього життя. Сонце вставало над молодою землею. Пахло хлібом і молодим зелом. І далекою водою пахло — трубайловою, дніпровою, чорноморською…
Яремко ніс на руках свою Бібігуль. Вона була слабенька—слабенька, вона іде боялася ходити, аби не впасти, їй паморочилося в голові, та вона щасливо всміхалася і вдячно дивилася на свого Яремка, на свою долю…
Стара Хведора вийшла з хати з відром. Побачила, як несе її син кохану свою і щось ласкаво каже, — кинулася до них. Відро впало, задзвеніло, і Бібігуль прошепотіла:
— Яремку, як гарно, ти чуєш?! Відро дзвенить! Так дзвінко, так дивно! На весь світ!..
Троє вершників їхало подільськими горбами. Коні в них були добрі, зброя — теж, а одяг — що одяг? Головне — кінь та зброя, а інше для справжнього вояка важить менше. Троє вершників були в яничарському вбранні…
