Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вернулась на веранду з господарською сумкою та згортками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.
— Ми йдемо до Ніни, — сказала.
— У тебе ж серце...
Мати мовчки пішла. Учні перебрали в неї пакунки і сумку. Я опустився на стілець. Хоч би навідався Балюк. Але Роман Гнатович не переступить порога, щоб не почуватися ніяково за щось приховане від мене. Я залишився сам із надвередженим болем сумлінням. Один злочин став кроком до наступного. Зловмисник не зупиниться, поки на волі. В своїх діях він вбачав порятунок, утечу від розплати. Відома філософія вбивць. Ні я, ні Великошич до вчорашнього дня нічого їй не протиставили за браком фактів та доказів. До речі, в мене й досі їх не було, крім побічних і різних здогадок. І слідчий тільки добу тому впевнено вивів на папці прізвище злочинця. Тепер коло замкнулася. Хай простять мені Ніна, Шепета і мати, що через прагнення віднайти батькові сліди наклала життям безневинна жінка. Я того не хотів і не передбачив.
Прости, Ніно!
Я знову почав фарбувати веранду. Від незвички нила шия, зате брудно-сіра стеля поступово зникала і новий салатовий колір милував око свіжістю.
До п'яти годин упорався. Нашвидкуруч перекусив і подався до Будинку культури. О цій порі на вулицях людно: робітники і службовці поспішали з роботи. Зі мною віталися знайомі, деякі з німим запитанням дивилися в очі, але не наважувались відверто спитати про Дубовенко. Розуміли, шо таємницю слідства до суда не розголошують.
Вирішив зблизька поглянути на Шмигла, ніби мимохідь потрапивши на базарець. Раз він мене знав, про що свідчила пастка на дорозі, то нічого критись.
Звіддалік помітив під жовтою стіною гурт людей, переважно жінок, і я влився у гомінливу юрбу, пробираючись до базарувальників, що вишикувались довгим рядом із дарами своїх городів, садків. На асфальті, купками на газетах і пілках, у кошиках, відрах і слоїках просились до столу огірки, молода картопля, редька, морква, сливки, яблука, грушки, порічки, аґрус, жерделі... Серед білих хусток налічив усього три кашкети. Їх власники найдужче цікавили мене.
З хвилюванням протиснувся до першого. Ні, не схожий на Шмигла. І другий, і третій теж, а більше нема. Я за інерцією посувався далі вздовж ряду. І раптом... на цеглинах сидів, зігнувшись, дядько, міряючи жінці склянкою аґрус. Бачив лише його чорну кепку-семиклинку з ґудзиком у центрі й тонкі засмаглі руки, що вправно насипали зелені бубки. Жінка-покупець приказувала:
— Повніше, повніше набирайте, не скупіться.
— Гріх вам таке казати, гріх, — гомонів улесливо.—У мене чайна склянка.
Я зупинився, придивляючись до чоловіка, чекаючи, заки зведе голову. Внутрішнє відчуття підказувало— Шмигло. Під бузковою запраною сорочкою вгадувались худі плечі, і вся його постать видавалась щуплою, кволою. Коли жінка розплатилась і він підняв голову, я аж відхилився. Шмигло, його кругловате обличчя, що ніяк не пасувало до хирлявого тіла. Сірі, метушливі й безвиразні очі ковзнули по моєму лиці, й на тонких губах Шмигла заграла запобіглива усмішка.
— Беріть спасівки. Лишень з дерева. Солодкі, як мед.
А мені спазми здушили горло. Ось він, серед людей, спокійно торгував фруктами, мовби нічого не трапилось, і на ньому не проступала кров, і зовнішністю нічим не відрізнявся од інших. Пересічний тип із вовчим нутром. Звір, якому вже недовго топтати землю. Вмів тримати себе в руках: виду не подав, що знав мене. Хотілося схопити його за комір, виволокти з натовпу й гукнути: «Люди! Це він убив Дубовенко і ще трьох військових! Він!..»
— То не берете? — запитав безбоязно, зовсім знахабнівши, впевнений, що його не викрито і того ніколи не станеться. — У мене найсмачніші грушки. Не пошкодуєте грошей.
Убивця настійно пропонував мені грушки. Трагікомічна ситуація. Вважав мене за дурника. І, щоб не стовбичити перед ним, не випробовувати долі, я вибрався з натовпу. Шмигло був спокійним, і моя поява не насторожила його. Тим гірше для нього.
Я пізно помітив бабу Фросину, щоб вчасно звернути вбік і не зустрітися з нею. Вона перестала жувати свої улюблені вафлі й втупилась у мене маленькими злими очима.
— Тебе ще не вкусила собака? — прошамкала, і з губ та бороди посипались білі кришки на кінці чорної хустки. — А вкусить. Господи, царство їй небесне!— осінила себе хрестом. — Яка ж гарна і мила. Пушла, пушла!.. — почала відганятися латаним кошиком од вдаваних собак, крутячись на місці.
Мовчки обминув її і пішов. Благав дощу і зловтішно всміхався, уявляючи, як спотворитьсяобличчя Шмигла, коли потрапить у нашу засідку. Аби скоріше задощило. Поглянув на небо: всіяне рідкими білими хмарками, воно не віщувало непогоди, принаймні на сьогодні. І ластівки високо-високо.
Мати ще не вернулась. Я потинявся по подвір'ю, визбирав скручені смужки жерсті, посидів трохи на лавці й подався в хату. Двері веранди залишив відчиненими, щоб вивітрився гострий запах фарби. Ліг на диван, відзначивши, що часто почав на ньому товктися, мов Обломов. Не думав про Шмигла. Розслідування вважав закінченим. І вирок суду передбачав. Мене турбувало інше: де покоїлись останки батька та двох військових? Чи витримає материне серце, коли дізнається про наслідки пошуку? Адже вона змирилась, що батько пропав безвісти, впокорилась долі. Навіть гадки не мала, що він десь тут, наче невідомий солдат, як та жінка в глинищі.
Моє одруження, свято нашої любові затьмарювалося материним розпачем, від якого мені її не вберегти. Сумління підказувало, що доведеться зачекати, поки вляжуться пристрасті. Оля, впевнений, погодиться, і Сава Архипович зрозуміє. Визначна врочистість не повинна скидатися на похорон чи поминки. І все ж, скільки б не минуло часу, ми із залишками смутку і непоправної втрати розпочнемо подружнє життя. Така вже людська пам'ять: з неї ніщо за наказом чи бажанням не зникає. Гіркий осадок на довгі роки нишком оселиться в наших серцях. Я заздалегідь починав до нього звикати.
На веранді затупали кроки. По ході впізнав матір. Ось вона на кухні відчинила буфет, напевне, взяла рюмку, рипнули дверцята аптечки. Я встав і заглянув на кухню: мати накапувала валер'янку, ворушачи знекровленими губами. Скосила на мене зажурені очі. Випила ліки й сіла на стілець. Відчужено втупилась у скатертину, зморено звела руку, зсунула на шию чорну косинку. Нудотно-солодкі пахощі валер'янки підсилювали відчуття тривоги, наче в лікарняній палаті з важкохворими.
— Поховали Дубовенко, — заговорила тихо, наче сама до себе. — І Ніна зовсім сирота... Позавчора сміялась, прибирала в класі. Раділа, що мати з Криму привезе мушлі... Кругла сирота. Женишся — заберу її до себе.
— Забереш, мамо, забереш, — я обійняв її за плечі, звів, безвільну, обважнілу, повів до кімнати. — Полеж, заспокойся.
Вона слухняно, мов провинне дівчатко, далася вкласти себе в ліжко. Лягла на бік, підклавши під щоку долоню, заплющилась зітхнувши. Я вкрив матір літньою ковдрою і навшпиньки вийшов. Опустився за свій стіл. У хаті запанувала безутішна тиша, мовчазна безнадія. І я не мав куди від неї сховатись. Мене тримав у хаті телефон, дзвінок слідчого, якщо йому знадоблюсь.
Чим займався вчора і сьогодні Великошич, якщо обстеження і експертиза не виявили ніяких слідів на місці злочину? Розставляв пастки на Шмигла? Збирав додаткові факти, докази? І вже вкотре спливло, запитання: з яких міркувань і причин відсторонив мене від подальшого розслідування? Чому? Щоб довести мою неспроможність і показати своє вміння? Надто примітивно для Сергія Антоновича, не з того тіста він зліплений, щоб тішити своє самолюбство. Досі я за ним того не помічав. Навпаки: на помилках він мене вчив, аналізував закінчені мною справи, щедро передавав свій досвід.
Зненацька задзвонив телефон, і я аж здригнувся від несподіванки. Поквапливо здійняв трубку.
— Слухаю.
Десь далеко, на другому кінці дроту, хтось схвильовано дихав і таємниче мовчав.
