Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

—   Слухаю, — дратуючись, повторив.

—        Добрий вечір, Арсене, — несміливо привіта­лась Оля.

—        Олю!.. — я глянув на двері, мабуть, своїм ви­гуком потривожив матір. — Олю...

—        Прийди сьогодні до мене. Годин у дев'ять, — сказала поспішно, ніби боячись, що я покладу труб­ку. — І не стій під ворітьми. Прийдеш?

—   Авжеж, — тамував радісне серцебиття.

—        Будь-що прийдеш? — запитала з лагідною не­довірою.

—   Обов'язково.

—   Чекатиму.

Я ошелешено дивився на телефон, не вірячи, що кілька секунд тому з нього лунав милий, дорогий голос Олі. Глипнув на годинник — чверть на дев'я­ту. Отож, через сорок п'ять хвилин. У хаті мені не сиділось.

—        Ти надовго, Арсене? — зболеним голосом по­цікавилась мати.

—   Не знаю. Я тебе замкну.

—   Еге, замкни. І бережись, бережись, дитино.

Ну, з Олею мені ніщо не загрожувало. Спершу я

глянув на небо: темно-синє, в купчастих хмарках високо над землею, воно не віщувало дощу. А якщо він розпочнеться, я відразу ж додому. Ті сорок п'ять хвилин видавались мені нескінченно довгими, і, щоб якось згаяти час, вирішив поїхати до Лебідки, по­бути на природі й спокійно осмислити, поцінувати Олин дзвінок та запрошення, вгамувати хвилюван­ня, бо при зустрічі не зв'яжу й трьох слів до­купи.

Вивів мотоцикла аж на вулицю і рушив.

   Купальників уже не було. Тільки на березі, під гаєм, чорніло декілька постатей рибалок, а під од­ним із грибків сиділа пара закоханих. Річка не брижилась, тьмяно полискувала, мов гладенька вкочена дорога після зливи. Тягло вільгістю і за­пахом води, татарського зілля та скошеної прілої соломи.

На заході, за гребенем лісу, визирав червоний серпик сонця, що на очах тоншав, вичахав, ніби давно покинуте багаття.

Прислухався до себе, до порухів душі і почуттів, які збудила Оля. Я їй простив безпідставну, сміхо­винну ревність, удавану байдужість і вперту затя­тість. Вона мене любила, усвідомила свою прови­ну і першою зробила крок до примирення. Картав себе за передчасні висновки, безглузді думки, що лізли тоді в голову. Справжнє кохання відразу не вмирає від першої-ліпшої дріб'язкової суперечки, непорозуміння, якщо двоє у великому світі знайшли одне одного. Тільки справжнє! На терезах життя завжди, щодня вивіряється, що справжнє, а що не­щире.

От лише не хотілося заходити до Придиби в ха­ту. Сава Архипович, безперечно, помітив, що між нами перебіг чорний кіт, а Оля, звичайно, нічого йому не розповіла, не пояснила. І тепер мені сором­но з'являтись у них на порозі. Через ту спірку Придиба склав про мене, як мені здавалось, не дуже гарну думку. А я дорожив прихильністю Олиного батька. В таких, як він, усе визначалося раз і на­завжди. Він у всьому, як і в роботі, певно, дотри­мувався однієї точки зору: працюй на совість, не криви душею і заслужиш повагу. А може, Оля по­ділилася з ним своєю бідою, питала поради? Не виключено, оскільки Придиба для неї і батько, і мати.

Пора. І сонце згоріло за лісом. На землю опус­калися голубі сутінки.

У вікнах будинків розпукувались жовті квіти лампочок.

Я завів мотоцикл на подвір'я. У жодному вікні не світилося. Подумав, що Оля, мабуть, не при­йшла, щось затримало її в універмазі. І, щоб пере­свідчитись, простяг руку до кнопки дзвінка, коли нараз, наче за помахом чарівної палички, розчини­лися двері на ґанок. Я ступив у напівтемряву, і нав­стріч майнула біла постать, обдала запахом кон­валій, припала до мене.

—   Арсенчику, любий!..

Оля не знати чого здригалась, тулячись до мене, ховаючи обличчя на грудях. Я гладив шовковисте волосся, відчуваючи всім тілом її всю, тоненьку й зграбну, довірливу й милу. В грудях ворухнулася жалість до неї й до себе, що завдали стільки да­ремного хвилювання, переживань. Я занурився ли­цем у її волосся, шукаючи губ, і знайшов їх, сухі й гарячі, спраглі в чеканні на мої, і всі болі та пе­чалі відлетіли в безвість.

—   Батька нема вдома,—уривчасто дихала Оля.— Він у Вінниці, в обласному управлінні... Приїде завтра...

Заточуючись, пішов за нею у її кімнату. Оля ввімкнула нічник —синю зірку над канапою, і ми ніби опинились у голубому серпанку з поголубіли­ми обличчями й руками, наче відлетіли в небесну блакить і розчинилися в ній. Було дивно і незвично легко, немов купався у казковому маєві. Ми зачу­довано дивилися одне на одного, сповиті незбагнен­ною таємничістю, не вірячи, що це ми і всі наші не­порозуміння позаду. їх як не було, їх хтось вига­дав, просто з якоїсь причини ми не бачились тиж­день і страшенно скучили.

—         А ти схуд, Арсене, — Оля провела долонею по моїй щоці. — В тебе неприємності?

Я заперечно похитав головою.

—        Боже, яка я пришелепкувата, — сказала сум­но, з каяттям. — Як я мучилась, усе поривалась то­бі подзвонити, а якийсь дідько стримував.

Її очі волого блищали, і лице видалось змарні­лим (може, від освітлення?), в ньому щось з'явило­ся нове, яке я ніяк не міг визначити, мов у людини, що багато пережила та передумала, змучилась від розпуки й страждання. Я пригорнув її до себе і вкрив лице поцілунками.

—        Не згадуй, не згадуй, не згадуй... — з душев­ним болем відчув, як боявся її втратити, як багато важила вона в моєму житті.

Оля заплющилась і мліла від ласки, ніжилась у ній, провинно усміхаючись.

—   Арсене...

—   Мовчи, — цілував.

—   Я...

—   Мовчи, — цілував.

—   Без тебе...

—   Мовчи, — цілував.

—   Не можу!

—   Мовчи, — цілував.

—       Арсене,—Оля приклала долоню до моїх губ.— Розстебни мені... сукню.

Я намацав на спині кілечко застібки й потяг йо­го вниз. Оля якось дивно дивилася на мене широ­ко розплющеними очима. Потім звелася з канапи, ворухнула плечима, і плаття поволі сповзло з неї, вляглося кільцем на підлозі навколо її ніг. До ньо­го долучилася сорочка, й Оля стояла переді мною в одному купальному костюмі. Я не дихав. А мо­же, я марив?

—   Арсене, — простягла до мене руки.

І я, ніби сновида, ввійшов у їх гаряче коло, і її тіло, гладеньке й тепле, притислось до мене, про­низало всього й зосталось у мені, як рана, як біль і пекельна мука, як радість і щастя, як сон та ява...

— Я хочу, щоб усе, — шепотіла Оля. — Навіщо так довго чекати? Арсенчику, рідний!.. Ти ж мій... мій, і я...

Розділ двадцять восьмий

Четвертий день без дощу. А якщо він не йтиме місяць, два?.. Невже Великошич ждатиме? Мені нетерпілося швидше заарештувати Шмигла. Я бо­явся, що він сховається, зникне, розчиниться серед людей, і тоді знову доведеться його шукати довгі роки. І вже шукатиму не я.

Я мав багато вільного часу для роздумів та мір­кувань. Мене непокоїла Оля, її дивна і незрозуміла поведінка. Проводжаючи мене, вона, гладячи трем­тячою рукою щоку, шию, попросила не приходити, зачекати, коли покличе сама. Я, здивований, не за­перечив, але було невтямки, чому їй не хотілося бачити мене, хай навіть і кілька днів, якщо вона стала для мене життям, повітрям та сонцем. Щось у неї коїлось на душі і в серці, незбагненне для ме­не, я підсвідомо відчував, що її стан пов'язаний з тим, що сталося між нами. Чому я не взяв себе в руки і не пішов? Піти!.. Я заплющився, і Оля ви­никла в голубому маєві, прозора й невагома, мов привид, мов уві сні.

Удома я довго дивився на свій відбиток у дзер­калі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже во­ни повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, по­при всілякі обставини, щоб в Олі не закралася пі­дозра щодо моєї підступності й нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли по­руч із нею знаходитиметься Оля.

Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рі­шення, і мене зненацька вразила думка, що спіз­нився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?