ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
— Того не бачив. Шванка була, галас, короговка гойдалася, а хто її виривав, мені не було видко.
По тому мені прочитали протоколи інквізиції кількох козаків, і в одному було сказано,"…а коли наш писар зслиз, зайшлий парубійко напросився писати супліку". Зрозумів, що ці слова можуть згубити мене, злякався страшенно, гаряча змійка поповзла мені в грудях, і я закричав:
— То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити…
В ту мить майже вірив у те, що сказав, я рятувався, я заслонявся од неправдивих слів, і вже для мене не існувало нічого, а тільки — одвести од себе погибельні для мене слова.
Толстой усміхнувся й мовив:
— Даємо повну віру цьому свідченню, а тому не даємо. Хто саме тебе силував писати? Я змішався.
— Не пам'ятаю… Дуже злякався… Всі силували.
— Всі? Що ж, може, й так, — зауважив полковник. Усі. Всі вони вар'ювали й порушили закон. Щось гостре кольнуло мені в грудях. Я зрозумів, що сказав не так, що трішки–трішки поступився супроти правди, й заспокоював себе, що неправди одна крихітка, що мушу боронитися, проте не міг погасити докорів сумління. Хто знає, яка дрібка може переважити на тих терезах, дрібка землі чи дрібка свинцю, порохні чи пороху… Поклав собі не втручатися ні в що, і ось втрутився, нехай з приневолі, і тепер шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогодні вранці, коли заходив сюди, поміняв свою сутність, поміняв ледь–ледь, одначе притемнив щось у собі і в своєму житті. Докази на свою правоту були непереконливі, єдиний доказ, який був за мене, це — хочу жити, мушу жити. Ним заслоняються мільйони людей, і тисячі тисяч караються ним. Не переконувало мене й те, що я посвідчив на користь закону, бо й не знав до кінця, що таке закон, адже козаки, надто один з них, Чепіга, вельми напирали на те, що вони чинили за законом, який пішов ще од гетьмана Хмеля й од їхніх батьків. Так воно чи ні, я не знав. Цьому нас у Академії не вчили, ми взагалі жили у якомусь іншому світі, відгородженому від світу широкого, у нас був свій маленький суд, свої зацікавлення, свої думки та судження, які рішуче не збігалися з тими, що з ними зустрівся нині. Либонь, нас навмисне тримали в тому незнанні? Боялися, що ми принесемо боріння й пристрасті в Академію, де панували Божі істини та книжні знання? Наші отці хотіли уберегти нас від світських лих? Глухим гомоном до нас долітало, що раніще було не так, що тоді козаки в Академію йшли просто з Січі Запорозької, а колегіанти — на Січ. Тепер вже немає Січі, нам казали, що вона повстала проти волі царської, отже, й Божої, і за те була згладжена з нашої землі. Про те було небезпечно говорити, й ми, спудеї, не говорили.
Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом, а пізніше. І мучився, й дорікав собі, бо ж розумів, що душа моя не тільки з світла, а й з тіней, що дух мій не витає в небесах, а стелеться по землі, я читав"Блаженні нищі духом"і не міг нічого зрозуміти, бо ж"Блаженні нищі духом, яко ваше є царство небесне, блаженні плачучі, яко тії утішаться, блаженні жадаючі й прагнучі правди… Радуйтесь і веселітесь, яко мзда ваша велика на небесах". Отож хто я за цією заповіддю, на що заслуговую? Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу ніколи; я той, хто жадав правди й не міг її відстояти до кінця, чи грішник, що плаче? Сього не знав ні тоді, ні пізніше. Тоді, повторюю, тільки рятувався й майже не думав ні про що інше, хоч все те бриніло в мені, глибоко–глибоко, відав про нього, воно борсалося, потоплене хвилями страху й нерішучості.
Ми всі сущі увесь вік борсаємося в хвилях. Бо й сам гетьман Скоропадський одступився од своїх козаків і написав у Пітер Головкіну (наперед знаючи, що Головкін розповість цареві), буцімто носачівські козаки не тільки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити, і той вирятувався завдяки сприятливої випадковості. А цього не було, я тому найперший свідок. Нехай неправда та страх сильних світу цього не будуть нам прикладом у житті!
Шість днів я просидів у секвестрі, а на сьомий мене випустили. Бурмістр зачитав присуд, з нього я зрозумів, що годен бути покараний п'ятдесятьма ординарними ударами пліттю, але суд, на молоді літа респект маючи, милує Мартина Рибку й зарікає надалі жити правдою та випускає його на волю з тим, щоб він негайно полишив місто Ніжин і більше ніколи в нього не вступав.
І я одразу од воріт секвестру наліг на ноги, неначе за мною гналися"міські слуги". Сам не знав, чому так поспішаю, мабуть, мені просто не хотілося залишатися в місті, де зазнав стільки прикростей, де мою душу пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалів сам, де… живе одібране в мене кохання. Мені страшенно хотілося побачити Улясю, хоча б на мить, хоча б краєчком ока, одначе знав, що це неможливо, й поспішав до міської брами. Я зазнав великої кривди, похитнувся в своїх думках, бо побачив ще раз, що в світі несправедливості не менше, а може, й більше, ніж справедливості. Що її множить, чому Бог допускає її? Чому добро невіддільне від зла, одне народжує інше, одне маскується під друге, часом їх вельми важко розпізнати? У світі мало б неподільно панувати добро, а воно нітиться перед злом. Мабуть, якби було тільки добро, всі люди стали б ніякі, в боротьбі зі злом вони загартовують душі, стають сміливі та дужі. Я ось не втримався… Поступився перед злом. Я навіть гаразд не впевнений, чи поступився. Звичайно, поступився. І тепер мене палить несосвітенний сором. Мав себе за найпоряднішу людину й не вистояв. Яка ганьба!
Гаряче молився, запевняв себе, що більше не зійду з правдивої путі, чого б це мені не коштувало. Боявся, що мій вчинок залишиться в моїй пам'яті на все життя, він вже надломив у мені крихітку того ясного й чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через те, що в світі так багато зла, багато неправди, він влаштований за неправдивими законами.
"Зупинися!" — сказав і справді став посеред дороги. Я збагнув, що зайшов дуже далеко й по такій путі ні до чого доброго не прийду. Це ми, люди, множимо неправду, нам мало того, що створив для нас Господь, ми прагнемо плодів гріховних, вважаючи, що там солодощів більше, ніж в плодах чистих. Світ влаштований праведно й досконало, он як милують одне одного двоє диких голубів на бересті й маленький синенький метелик тріпоче крильцями над пізньою квіткою. Всі вони живуть за Божими законами, всі вони в світі, як на великій гарній картині, де все до місця, де все доречно: звірі, птахи, дерева, квіти, трави. Великий і ясний світ — для нас усіх, це ми захопили його й нав'язуємо всьому сущому свої закони, намагаємося підкорити собі все, ще й одні підгинають під себе інших. Хто дав нам таке право, чому ми не розуміємо, що живемо не по правді?
Мене мучила спрага. Неподалік від дороги виднівся хутірець, і я завернув туди. Хутірець був не багатий і не бідний: чимала хата, рублена комора, хлів і стодола, а також повітка для воза, саней та всілякого реманенту. Все це — в кружок довкола двору, в кінці якого — перелаз, а за ним садок. Кілька груш і яблунь росло біля хати понад самою дорогою, під однією яблунею біліли в траві яблука–падалиці, пізні, останні яблука. Колодязь стояв біля дороги, так що воду можна було брати і з двору, і од дороги, великий, окований залізними обручами цебер прип'ято до залізного гака, вбитого в зруб. Попід хутором з правого боку проліг неглибокий яр, по дну якого в осоках хлюпотіла річечка. Чималенький табун гусей відпочивав на березі.
Хутірець ще зоддалік принадив мені зір, я не міг одірвати від нього очей. Чарівне місце, яких так багато на нашій землі, де тиша, де спокій, де праця й спочинок, де немає суєти, захланності, жадоби.
Біля воріт стояв дід у солом'яному брилі, в полотняній сорочці, в новеньких личаках, мабуть, він помітив мене давно й підійшов до воріт, тримав дашком долоню, дивився на мене — бо було йому проти сонця. Очі в старого вицвілі, добрі, спокійні, обличчя в зморшках, не вельми засмагле, — з чого я зробив висновок, що старий у полі не працює, порядкує на подвір'ї або доглядає пасіку.
