ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

У його очах світилися щирість і якась дивовижна наївність, яку можна побачити тільки в дітей. Він пахнув свіжим мливом (ніщо так гарно не пахне, як свіже мливо, його запах життєдайний, м'який, він ввібрав у себе все — пах землі, колосся, неба, дощів), потом, від нього повівало силою, впевненістю, нелукавством. Здавалося, таку людину грішно й страшно скривдити, а отже, як переконався я потім, саме його найчастіше й намагалися скривдити (пожаковати на ньому). Власне, приклад того було подано за кілька хвилин.

Пилип попросив, щоб мельник розрахувався з ним, нагадавши домову, що працюватиме, скільки сам захоче, одначе мельник почав м'ятися, збавляти ціну, божитися, що при ньому немає грошей, що всі гроші кум повіз у село, й тоді Миля ухопив дишель старого млина, яким вітряк повертають до вітру, й сказав, що зараз перекине його. Вітряк погрозливо заскрипів загойдався, й мельник побіг до млина та виніс гроші. Миля обтрусив обметицю з сорочки та кунтуша, що висіли на поручні млина, одягнувся, гроші до кишені не ховав, тримав їх у кулаці.

— Ось і знову ми з тобою, Мартине, багатії, — сказав він. Раптом його обличчя пересмикнулося, очі люто зблиснули. — Вони мені кажуть: відбудеш рік церковної інфими й підеш до вітця та неньки. А хоч запитали, кнурі годовані, є в мене вітець та ненька?.. Нехай тільки хтось із них трапиться на моїй путі…

Я аж сахнувся від нього. Здивувався, що Миля не забув судів і що в його серці може спалахнути отакий гнів. Виходило, що Миля не такий, як я про нього думав, і його ще потрібно спасати й спасати. І водночас відчував якусь його правоту й хотілося мені… трішки–трішки бути схожим на нього.

Миля перекинув торбу з одного плеча на інше, подивився на гайвороння, яке клубочило далеко над лісом. Там стояв чорний вир, а птахи летіли й летіли, тягнулись з усіх боків, де вони тільки й бралися, хто їх сповіщав, що там їхня збірня, їхня вороняча складка й що там для чогось мають бути.

— Скоро осінь, — сказав Пилип. — Пора нам повертати у краї південніші. Підемо на Полтавщину, Гадяччину… Я ще в тамтешніх монастирях не бував.

За всі кількамісячні мандри ми навідали два чи три жіночі монастирі, але Улити не знайшли, й ніхто не чув про неї. Мені чомусь здалося, що, може. Миля вигадав собі сестру, аби не було так сумно та одиноко в світі та щоб виправдати свої мандри. Одначе йому нічого не сказав.

* * *

Ми йшли весь день, йшли швидко, без перепочинку, — хилиталися дві мовчазні постаті на дорозі, одна велика, крутоплеча, важка, друга тонка, ламка, й нас застала ніч, і ми звернули з дороги в долинку, що манячила в сизій вечірній імлі. Підійшли до густих кущів, які підковою облягли невеличку галявинку, й поклали свої торби. Почали розглядатися й помітили, що місце вже столочене до нас, тут хтось перепочивав. Чорніло згарище від багаття, валялися головешки, великі кістки, ще не обмиті дощами, якесь шмаття, пошарпане майже на нитки, не стерте, не потрухле від старості, а дороге й нове, таки пошарпане, в одному місці земля була порита: там борюкалися або билися. Місце було непевне, навіть на недосвідчене око: тут зупинялася злодійська ватага. Я поглянув на Милю й побачив, що він також розгадав усе, але я мовчав, поклавшись на свого старшого товариша. Він почав розв'язувати торбу, далі кинув:

— Візьми казанок, там у ярку повинна бути копаночка.

Я взяв казанок, постояв у роздумі."Ще один шлях до істини", — думав, розглядаючи злодійське місце. Тільки до якої? Ці люди самі стали на злодійську стежку чи їх на неї штовхнули? І хто вибирає: людина свій шлях чи шлях людину? Міг би я піти по такому шляху?

Став перед невідомістю, бо не був упевнений, що свій шлях вибрав сам. Життя котило мене й несло, як несе втомленого плавця дужа ріка.

Знав, що мушу опиратися, мушу шукати якогось берега, й не знав, де той берег, та й не хотів його шукати. Я розумів усіх тих миркачів, мандрівних дяків і просто волоцюг, які валасаються по світу, самі не знаючи для чого. А може, й знають… Може, оце мандрування по світу з його голодною волею та небезпеками і є саме життя, його мета? Бо що ж іще?

Я приніс води, Миля вкинув туди дві в'ялені рибини, цибулину й поставив казанок до вогню. Незабаром юшка була готова, ми повечеряли й полягали під кущем. Засинаючи, я почув, як щось мовби обмацує мене, напіврозплющив очі й побачив, що то Миля вкрив мене своїм кунтушем. Мені одразу стало тепло й дуже гарно, і я заснув.

Мені знову снився той самий дивний сон, тільки з невеликою одміною: неначе я стою на своєму подвір'ї і раптом чую перестрашений кіркот півня, повертаю голову і бачу, що з?за сусідської клуні випливає птах, і якийсь він дивний, бо не летить, а мовби пливе, й пливе стійма, розпростерши крила, грудьми та дзьобом до мене. Він росте й росте, стає в пів людського зросту й отако пливе на мене та повз мене, розпростерши нерухомі крила та розпустивши хвіст, і враз помічаю, що в нього не дзьоб, а губи, і вся голова жіноча, й тулуб у жіночому убранні, одначе внизу не ноги, а лапи, вони хижо скрючені й зведеш для хапка. А обличчя — жінки — Улянине, тільки чомусь недобре, холодне. Я хоч і злякався, кинувся до неї:"Улясю, Улясю", — гукаю. Улясине обличчя лишилося нерухомим, тільки губи ледь–ледь здригнулися й прошепотіли:"Я ще прилечу", і вона відпливла за верби.

Пробудився стривожений. Було ще темно, тільки на сході ледь рожевіло, посеред неба яснів місяць, зелений, у колах, ще й погойдувався з боку на бік. Хотів розбудити Милю, й не одважився. Що йому скажу? Що мені знову й знову сниться дивна жінка–птах? Що цей сон мені щось віщує? Миля подумає, що я натякаю на Каську, й розсердиться. Він уже й так мав прикрість через жінку. Спершу подумав, що з Улясею щось сталося. А потім моя думка перемінилася, і враз рішуче подумав, що обов'язково зустрінуся з нею. З чого виникло це переконання — не знаю, одначе надалі відав напевне: куди б не йшов, де б не бував — світ, дорога приведуть мене до Улясі.

Мабуть, це було закляте місце. Вранці мене почала трусити лихоманка, а далі кинуло в жар. Ледве дибав за Пилипом, перед моїми очима гойдалися червоні кола, врешті я сів просто на дорогу. Почував несосвітенну втому, мене морив липкий, ламкий сон, і боліло все тіло. Йти більше не міг. Тоді Миля взяв мене на руки й поніс.

Я прийшов до тями у якійсь хаті, лежав на соломі, застеленій рядниною, вкритий ліжником, а біля мене сидів Пилип і пильно дивився на мене.

— Ти диви, не загнувся, — сказав він.

Мені стало неймовірно тужно та важко, і я відвернувся. Одначе невдовзі зрозумів, що в такий спосіб Миля виявив свою стурбованість, інакше співчувати він просто не вмів.

Він доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував — силуючи — узваром та якимись травами, носив стільниковий мед, яблука, груші, примушував їсти, а коли я не їв, сердився й обзивав слимаком, підрясником. Потім біг на роботу, по жнивах скрізь були потрібні молотники, й він молотив збіжжя по токах багатих господарів. Він десь дістав ціпа з бичем, у руку завтовшки, й, коли я почав виходити з хати, з усієї гупотняви, яка стояла в селі, вирізняв глухі, важкі, схожі на гарматні постріли удари Милиного ціпа. Я нетерпляче чекав на Милю, а коли він приходив, відповідав на його грубі жарти такими ж грубими жартами, а в душі щось щемно мліло й розтікалося приємним теплом по тілу. Розумів, що став Милі близькою людиною, але не знаходив розгаду, за віщо він любить мене, вже ж не з малої користі, що забере в мене зароблений на требах гріш, адже може заробити вп'ятеро більше, й заробляє, й мав би вибрати товариша по своїй вдачі, а от вибрав мене. Закрайками мислі я здогадувався, що він заглядає в мою неперекаламучену душу, сподівається там щось побачити — може, якийсь свій спомин, якісь загублені малюнки дитинства, знаходить чисту молитву й хоч трошки спасається біля неї. Отже, я теж потрібний йому. Хоча б молитвою, вірою в Бога. Нічого іншого привабливого в мені не було. Я вірив у світ, що він компонований Творцем досконало й що треба жити за тими законами, які існують, треба стійко переносити нещастя, прощати ворогам кривди й врешті настане час, коли Бог помітить те й винагородить. Чим винагородить? Ще більшою вірою. Душевною благодаттю. Він вже винагороджує приязню Пилипа Милі. Нині світ тільки випробовує мене, і мене, й Милю (він випробовує увесь вік), і з моєю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить менше гріхів. У світі багато кривди, багато неправди, я боюся про це думати й думаю все більше й більше, то ж дай Боже сили, кріпості духу, щоб вистояти, не впасти в гріх. Він ходить довкола мене на котячих лапах, він одягає личину урядовців, але я повинен терпіти. Так мене вчили святі лаврські отці, біля яких дуже часто спасався і яким вельми любив прислужувати. Для Милі Бог — далеко–далеко, він не вірить, що Бог повсякчас втручається в Милині сфери, не вірить Миля, що Божими заповідями керуються всі ті, хто так погано урядує, і ті, кого наслав у наші землі цар. Може, Бог покарає їх потім? Всі ці запитання тривожать мене, руйнують спокій душі. Я од них утікаю, я захищаюся од них вірою, — адже вона — понад усе, вона включає в себе сам світ, як частку свою. З вірою ми прямуємо до безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися від усього того, що чатує на ній. Ми — смертні й мимоволі розмінюємо золото безсмертя на тисячі мідяків життя, й тільки в кінці бачимо, що ті мідяки не варті нічого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одібрали золото любові, і я не можу з тим примиритися. І в цьому, либонь, я не подолаю себе ніколи.