ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Я привітався, попросив дозволу напитися. Старий оддав добридня, повернув голову, гукнув:

— Галю, винеси чоловікові напитися.

Він не запитав мене — хто такий і куди йду: захочу, розповім сам, не приглядався до мене пильно, стояв і дивився на дорогу, на річечку, на гусей, які враз чомусь заґелґотіли, схопилися й шугонули на воду та хлюпалися там. З сіней вийшла дівчина літ вісімнадцяти–дев'ятнадцяти — висока, кругловида, величаво–красива й величаво–спокійна, впевнена в своїй досконалості та красі.

Я витягнув цебер — краплі зривалися з мокрого, позеленілого дерева й звучно кльокали в прохолодній глибині, цебер ішов легко, вишмульгана долонями тичина лопотіла в моїх руках. Я стояв по цей бік колодязя, дівчина — по той, вона мовчки подала мені липовий корячок. Смачно кльокали на дні колодязя краплі, смачно яріли проти сонця повні червоні губи, і червоний калиновий квіт вишитої сорочки високо здіймали повні груди. Соромливий за вдачею, не міг відвести очей від дівчини. Вихований майже в схимі, розумів, що це грішно, й нічого не міг з собою вдіяти. Тільки на мить, чомусь тільки на мить подумав про Улясю, а далі мене знову оповив чар, оповила мана — такою довершеною, земною і неземною була ця краса, що я замилувався нею. Ні, не зовсім безгрішним було оте моє споглядання, мені подумалося, що найкраще звікувати вік ось на такому хуторі з отакою дівчиною, либонь, це найбільше, що може подарувати людині доля. Я не мав на мислі себе, я мовби відсторонився від самого себе, але не зовсім.

Либонь, холодна кринична вода трохи остудила мою душу, а може, очі дівчини, голубі, неймовірно гарні, спокійні, вона тільки раз ковзнула ними по мені й одвела їх байдужно, і її повні соковиті губи усміхнулися не мені, а степові, полуденному сонцю, гусям, а може, й ще комусь, кого сподівалися ближчим часом побачити біля цього колодязя. Либонь, ця солодка кринична вода вабила не одного козака? Я й сам розумів: такий, як я, парубок — не під її мислі. Бачив своє відображення в цебрі — змарніле обличчя, великий лоб, великий ніс, ледь викривлені, чого майже ніхто не помічає, губи (чи не від того я трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся). Обтріпаний і обірваний, з торбою, у якій псалтир, зшиток з власними віршами, до якого я не доторкався вже кілька місяців, пара брудної білизни (треба буде стати десь біля річки та попрати, звичайно, не тут, а деінде), гребінець, маленька іконка з святим Іваном, моїм покровителем. І бачив перед собою красуню, байдужу, величаву, неприступну. Вона ще довго–довго стояла перед моїми очима, я йшов по дорозі, і її образ гойдався в осінньому мареві, то зливаючись з образом Улясі, то роз'єднуючись. І ступала вона навстріч мені, усміхалася ласкавою усмішкою, променила голубими очима. Бо ж то не босими ногами розбивав я пилюку, а розбив її мій кінь кованими копитами, і я коршаком злетів з коня, аж майнули за плечима, неначе крила, закавраші червоного жупана, й брязнула об зруб срібними наділками шаблюка, й на грайливе Галине (Улясине)"Доброго здоров'я пивши", я сміливо та задьористо відказав:"Чорняву любивши", й наші погляди зустрілися, й ми сказали одне одному очима все те, що можуть сказати парубок та дівчина.

Нині ж на байдуже Галине"Доброго здоров'я пивши"я ледве вичавив"Дякую"і опустив погляд.

Галя пішла, плавне погойдуючи станом, ступила на ґанок і звідти подивилася не на мене, а знову на дорогу, яка гойдалася в мареві. І я чомусь подивився на дорогу, по ній верхи, перекинувши ноги на один бік, на гнідій неосідланій кобилі їхав якийсь дядько, за ним, далеко відставши, піднімало копитцями порохню гніде лоша. Кобила іноді оглядалася, дядько дрімав, розморений спекою.

І в цю мить я зрозумів, що захоплення красою цієї дівчини було хвилинним, випадковим, що на другу любов я вже нездатен.

— Візьми на дорогу, остудиш душу, — почув я за своєю спиною й очутився. Дід тримав у підрешітку з десяток яблук–падалиць. Я висипав їх у торбу, подякував і пішов. Лишав за спиною щось голубливе, тихе й ступав у невідомість, пропалену до дна спекотним, що буває рідко осінньої пори, сонцем. Я мовби одривав душу од чогось, і на ній лишалися ранки й проступала кров.

Не знаю, яким чином всі ті думки, все, що сталося зі мною за останні кілька днів, вплинуло на рішення, яке прийняв на перехресті доріг за Ніжином, — я повернув на Липів Ріг. Зовсім недавно не збирався більше зустрічатися з Милею. Не вельми довіряв йому, трохи боявся його, врешті, мій розум підказував мені, що з ним потраплятиму з халепи в халепу, але таки повернув на ту дорогу. Мабуть, мене надто пригнічувала самотність, яку почував після зустрічі з байдужою красунею на хуторі.

Чому пішов одразу на хутір Липів Ріг, а не в монастир, куди спочатку мав податися Миля, не знаю. Може, через те, що до Липового Рогу було значно ближче, він лежав побіля дороги, а монастир — з того боку міста, а може, й не сподівався побачити Милю в монастирі, щось мені підказувало, що його там немає. Не тулився, не ліпився він в моїй уяві до монастиря, та й сказав якось так, що одразу запанував Липів Ріг. Через те й поклав собі навідатись на хутір і, якщо там Пилипа немає, до монастиря не йти — не тривожити його, не спокушати своєю з'явою — нехай відмолює свій гріх. Я вже знав, яка то спокуслива річ дорога. Дорога — то завжди втома, й безхарчів'я, і непевність, і невідомість попереду, й небезпека, але й воля. Людині ніде не буває добре, ні вдома, ні в дорозі, але є люди, створені для домівки, а є для дороги. Ще не міг достеменно сказати — я для дороги чи для села або міста, але Миля — то вже напевно для дороги. Воля дороги особлива, нітрохи не схожа на волю одинокого хуторянина в лісових нетрях чи багатія в місті, й той і той у неволі багатства, страху збідніти, погоріти, бути пограбованим владою, солдатами; воля дороги, це воля, покраяна на кусники, в ній є кусники застрашливі, тяжкі, а є безпечні, безмрійні, не пригірчені нічим, окрім власної печалі. Люди, які спізнали безмежжя доріг, з прижмуром, зверхньо ставляться до сиднів, до мужиків і завжди кплять з них. Саме таким і був Миля.

Я знайшов Милю в млинах за Липовим Рогом. Там стояло два вітряки, один старий, похилений, здавалося, він надсилу махає крилами й ось–ось упаде, і другий, фундований недавно — новий. Біля млинів при рівчаку стояли вози, волові й кінні, з зерном і мливом. Миля носив мішки. Носив завзято, по два зразу, спочатку клав на плечі один мішок, далі поверх нього другий і підтюпця збігав по млинових сходах на другий палуб — новий млин був о двох палубах. Униз також ніс повні мішки — вже з мливом, тримаючи їх під пахвами, як кабанців. Обличчя Милі вмив піт, голі плечі й спина блищали. Побачивши мене, він ощирив щербатого рота (два зуби йому вибито в якомусь заморському шинкові), що мало означати усмішку, й сказав:

— Полеж отамо під кущиком, я розвантажу воза. Я ліг під розкішним кущем глоду, на якому виблискували тугі бубочки рожевих плодів, а Миля й далі пиряв мішки. Розвантаживши глибокого воза і навантаживши іншого, він підійшов і повалився біля мене на притоптану траву.

— Шабаш. Четвертий день лоба грію. На галері так не прів.

— Четвертий день? — здивувався я. — То ти зовсім не ходив у монастир?.. Поклявся на святому Євангелії…

— Сховай, Мартине, гріх у міх. Був я там. Монастир гнидявий, жодного путнього монаха немає, слимаки, гриби збирають та на базар носять, з того й живуть. Багато на грибах заробиш? Нащо їм зайвий рот? Миші й ті з голоду порозбігалися. А трапезна, а келії! Один ієромонах взяв мене в свою келію. І мучився, бідолаха, три ночі. Ти знаєш, як я хропу. Коли я його полишав, він мені трохи руку не поцілував. — Миля зареготав. — Там, у торбі, папір з одпущенням всіх гріхів, прочитаєш. А ратушні судді нехай підуть туди та поспасаються самі.

Мабуть, Миля казав неправду, ще й казав трохи святотатно, і я запечалився й пробурмотів щось таке, що спасатися можна всюди, що менше життєвих розкошів, то легше вимолити прощення, й що судді — на те вони й судді, вони хотіли порятувати його душу. Миля одказав, що він розкаявся й, коли сказати правду, вкоїв усе те, тобто написав нечистому листа, мертвецьки п'яним, отже, в непам'яті, й гріх невеликий.