Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— То справді буде чарівно, то справді буде чудово!.. — аж замріявся Оксен Цьопа і раптом наважився сказати полякові, заради чого їде він до Могилева. — Є в мене в Могилеві Парасочка! Торік восени весілля мали згуляти, та…
— А що таке? — не зрозумів пан Владислав.
— Та скликав же нас Дорошенко на битву при Рокитному та Білій Церкві. Треба було рятувати Україну від собак Кантемірових!.. Бився я там, як чесно сказати, геройськи! Тільки шкода, що стрілою пробило. Цілу зиму в Каневі пролежав. А з весни пішли з Недайборщем… І оце вже як потопили останню турецьку галеру, приснився мені сон: немовби моя Парася в весільному вбранні та отак тягне—тягне рученьки до мене! Кажу Недайборщеві: отамане, чи не захворіла моя дівчина кохана, пусти мене на неї поглянути. Каже Недайборщ: не козакові про дівок думати, геть відкинь, козаче, помисли про дівочу вроду, ласку й красу, за віру християнську воюй, віддаючи їй усю душу й серце — до дна! Гарно сказав Недайборщ! А я йому ще ліпше: пане—отамане, а що ж буде з Україною, як козаки геть усі сили свої тільки Богові оддадуть та війні з невірними? А хто ж її заселить народом? Пам’ятаєш, отамане, кажу, як п’ять літ тому було: од Києва до Умані жодної тобі людини не стрінеш? Чи ж гоже отак?.. Пусти мене — хоч оком погляну одним на Парасю свою, а там — я знову буду твій, отамане!.. Пустив!..
Вони знову їхали горою — Оксенові весь час хотілося їхати якомога вище. Якби гори наддністрянські були вище хмар, то й тоді б Оксен Цьопа їхав по їхніх верхах.
— А що? — філозофував він. — Скажеш, що гори ці не вельми високі, — а от буває так: туман піде долиною над Дністром, а на горі — сонце! їдеш отак конем через хмару, сіро все довкола, нічого не видно, і от раптом вискакуєш на гору, а там — сонце, синє небо і світу всього нескінченність!
— То — чаруюнцо, то — цудовно… — знову завів своєї пан Гостинський…
— А моя Парася живе не над Дністром, ні; Дністер часто розливається… Парася живе під горою! Бач, тут, на горі, ще сонце, а під горою, в Могилеві й на Дністрі, вже вечір настає… Онде їхню вулицю видко!.. Ну, коню, давай!
У надвечірній тиші було щось загадкове, миротворче, спокійне. Місто лежало внизу, мов завмерло. Та ось ізда—леку, мов комариний зизк, донеслася музика. Десь унизу грали—вигравали, а сюди, на гору, долинав тільки тихий звук, подібний до дзижчання комара… — Ось тут будемо спускатися, — промовив Оксен, зіскакуючи з коня.
Вузькою доріжкою вони обережно пішли вниз.
— Так там же далі — є битий шлях, — згадалося Владкові Гостинському.
— Так сюдою ж ближче!.. — відповів Оксен Цьопа. — Швидше Парасю побачимо!..
Спускалися вони кільканадцять хвилин, аж поки вибралися на рівне. Там ізнов посідали на коней і, пригинаючись від віт волоських горіхів та кизилу, що росли обабіч стежки, виїхали на дорогу.
Музика долинала вже голосніше й виразніше. Вигра—вали—витинали скрипоньки, бив—барабанив із веселим видзвоном бубон, струнно—рвійно вигравали цимбали.
— Весело комусь! — усміхнувся Гостинський і поглянув на Оксена Цьопу, чекаючи від нього відповіді.
Та Оксен чомусь не відповів. Якась дума була в нього на лиці. Він стьобнув свого коня — і копита дзвінко за—татакали по твердій крем’янистій дорозі… А музика мов била коневі у такт — весело, швидко, ненаситно—радісно, і кінь Цьопин не біг — летів під цей супровід…
Та раптом кінь зупинився. І пан Гостинський збагнув. Бо побачив юрбу веселих людей у дворі, бо побачив у світлі запалених смолоскипів весело—радісну, натхненну од свого щастя молоду і тихого, замисленого від несподіваного повороту долі молодого. І та молода була Парася. Бо з тисячі дівчат з різними іменами тільки їй, рум’янощокій, кругловиденькій, грайноокій, личило це веселе ім’я.
Оксен Цьопа відійшов у тінь від крислатого горіха і, завмерши, дивився на весілля. Обличчя його зблідло. Він ухопився за шаблю, потім за пістоля.
— Ану, тихо! — загримів його голос — і пан Владек аж здивувався: такий отой вигук був гучний, грізний і страшний у цьому веселому співі, танці й виграванні.
Змовкли скрипки; цимбали — за ними; тільки ще бубон разів кілька стукнув, а потім, спохопившись, і він замовк. Усі обличчя повернулися на голос Оксена.
Оксен виїхав з тіні горіха. В руці тримав пістоля. За мить виїхав за Оксеном і Гостинський, сам не знаючи чого, але виїхав.
Ніхто не запитав: «Хто ти, добрий чоловіче?» — всі знали, що це Оксен.
— Вечір добрий! — промовив Оксен.
Усі мовчали, дивлячись на пістоль, націлений на молоду пару, і тільки Парася дзвінко відповіла:
— Добрий вечір, Оксене!
— Гарно ж ти мене стрічаєш — з музикою! — сказав він.
— А як можу!
— Чом не кличеш у гості?
— Бо не про тебе, Оксене, наше весілля!
— Забула, як присягалася?
— Ні, не забула! Це ти забув учасно приїхати, Оксене!
— Ану, не розоряйся тут! — загули хлопці та чоловіки, отямившись після першого потрясіння, викликаного появою Оксена. — Дівка обіцяла три літа тебе чекати, четверте літо чекала, п’яте терпіла — скільки ж іще бути тобі вірною, як ти по своїх Стамбулах ганяєш?! Ото маєш шаблю — ото й твоя жінка!
— Чув, що люди сказали?
— Вони ще мого слова не почули! Так от! Бери! — і важко пролунав постріл з пістоля.
— Ах! — вирвався зойк із сотні грудей.
Але ніхто не впав. Куля не влучила у Парасю, бо пан Владислав Гостинський ударив знизу кулаком по пістолю — і куля пішла у вечірнє небо.
І тут усі кинулися на двох вершників. І вже стягли їх з коней, і вже посипалися на них удари кулаків.
Та пролунав, перекриваючи весь оцей розлючений гомін, голос Парасі:
— Стійте! Не руште, люди!
Підійшла до горіха, відіпхнула від Оксена та незнайомого їй Владка хлопців.
— Що ж ти, Оксене дорогий, казав про добрий вечір, а сам зі злом приїхав? — запитала вона, блиснувши своїми веселими очима. Та лихим був цей виблиск. — Що ж це ти надумав моє серце прострілити, Оксене? Хіба забув, як казав, що життя за мене готовий оддати, а тепер забрати моє життя надумався, якраз тоді, коли до мене щастя прийшло?
Завирували люди довкола. Ще мить — і відірвуть Парасю від Оксена, і розтопчуть, розірвуть і Оксена, і його товариша…
— Відійдіть! — рішуче сказала вона. І всі зрозуміли, що ця Парася вдатна не те що чоловіком командувати, а й сотнею козаків…
І тихо, але твердо сказала Оксенові:
— Чекала на тебе, Оксенчику! Довго чекала! А серце твоє не почуло! Що ж, не судилося!
— Почуло моє серце! Ти мені в морі приснилася!
— Пізно почуло твоє серце, Оксенчику! Хай нам обом Бог простить! А тепер — прощай!
Стала навшпинечки, поцілувала козака і у тиші пішла на своє місце до розгубленого молодого…
Уранці двоє вершників вибиралися на Шаргородську гору, що зі сходу нависла над Могилевом. Виберуться вони на гору — та й помчать туди, де сонце сходить.
Сонце висяювало в очах, і Оксенові думалося про втрачену навіки Парасю, а Владиславові — про пану Анельку, яка десь на нього чекає… А може, не дочекалася так само, як Парася?
Через три дні дороги у пошуках Анельки вони знайшли польський цмєнтаж, де побачили могили її батьків та свіжі квіти на них. Отже, Анеля десь тут, отже, вона жива…
Ксьондз, побачивши біля себе двох подорожніх, запитав:
— То є пан Гостинський? Владислав?
— Так, єстем панем Гостинським! А звідки святий отець знає моє прізвище та ім’я?
— О, та тут усі знають прізвище та ім’я пана Гостинського, що втрапив до турецького полону в битві під Цецорою, а потім опинився на галерах. Бо геть усім панна Анеля повідає про свого пана Владка і всім каже, коли стрінуть його, аби знав: панна чекає на нього!
— Де ж вона нині?
— Гадаю, що вона зараз у жіночому монастирі. Це недалеко — миль за сім звідси!..
— У кляшторі?
— Ні… Вона любить ходити до православного жіночого монастиря, де ігуменею чесна мати Параскева. Там — жінки, які втішають її душу, слухають її розповідей, оповідають своє — от вона і знаходить там утіху душі своїй… їхатимете оцією дорогою попід горою, а далі — лісом. Два дні тому туди, до монастиря, багато козаків та невольників визволених проїхало та пройшло…
