Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

Він наполягав, щоб Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв; багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькому краю.

— Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по всьому краю, а де може, там і краде, — з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, — а вигляд кожне має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.

— Правда очі коле, — додав він, коли Швейк підвівся з лави, — якби мав чисте сумління, то сидів би спокійнісінько і показав би свої документи. Та коли він їх не має…

— Бувайте здоровенькі, дідусю.

— Щасливої дороги, шукайте собі дурнішого. Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок усе незадоволено буркотів:

— Каже, йде до Будейовиць у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, іде спочатку до Гораждовиць, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.

Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Розгріб солому і десь близенько почув голос:

— З якого полку, куди вітер несе?

— З дев’яносто першого, до Будейовиць.

— А що ти там забув?

— Там у мене обер-лейтенант!

Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялись аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з тридцять п’ятого, а один артилерист також з Будейовиць. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не попити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред — його власність. Ночує він завжди тут. Вчора в лісі знайшов цих двох і взяв їх з собою до свого ожереду.

Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, увійшли вже в Моравію. У Путімі всі про це говорять. Завтра вдосвіта жінка драгуна принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Стракониці, бо один з них має там тітку, а в неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього тартак. Ось там вони й сховаються.

— Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, — запропонували вони Швейкові, — можеш іти з нами. Наплюй на свого обер-лейтенанта.

— Не так воно легко, — відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.

Коли він уранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було. Хтось — мабуть, драгун — поклав біля ніг Швейкові окраєць хліба на дорогу.

Швейк почимчикував лісами й біля Штекна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його як доброго друга ковтком горілки.

— В цьому не ходи, — повчав він Швейка, — бо через військову форму неважко в халепу вскочити. Тепер усюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому одязі не зможеш. Жандарми за нами вже не так нюшать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, — повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про дев’яносто перший полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.

— Куди націлився? — за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки й пішли поволі, обминаючи села.

— До Будейовиць.

— Бійся бога! — жахнувся волоцюга. — Там же тебе швиденько запакують. І місця не зігрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати з себе кульгавого. Але не бійся, підемо на Стракониці, Волинь, Дуб, і сам чорт не перешкодить нам добути оте лахміття. Там, навколо Стракониць, іще досить недоумкуватих і чесних людей, які, буває, на ніч не замикають дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки — і ось у тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Шинеля стара?

— Стара…

— Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять у шинелях. Тобі потрібні ще штани й піджак. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани й мундир можна буде продати євреєві Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі та перепродує їх по селах. Сьогодні й почалапаємо в Стракониці, — розвивав він далі свій план. — Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні. Там живе один мій знайомий вівчар, теж старий уже дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Стракониці і поцупимо де-небудь той цивільний одяг.

У кошарі Швейк познайомився з приємним дідусем, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й звертався до нього, як і до Швейка, «хлопче».

— Отак, хлопці, — почав розповідати дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася в лушпинні картопля, — тоді мій дідусь, отак оце, як твій вояк, теж дезертирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з заду аж клапті летіли, і ще йому, як не говори, поталанило. А ось Ярешів син ^{98} , дід старого Яреша, сторожа рибного ставка в Ражницях за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили шістсот палиць. Так що смерть була для нього тільки полегшенням, вона визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? — із сльозами на очах звернувся він до Швейка.

— Після мобілізації, коли нас відвезли до казарми, — відповів Швейк, розуміючи, що вояк у формі повинен виправдати довір’я старого вівчаря.

— Ти переліз через мур, чи що? — зацікавлено спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.

— Інакше не виходило, дідусю.

— А варта була сильна і стріляла?

— Так, дідусю.

— А куди тепер мандруєш?

— Та в нього розуму, як кіт наплакав, — відповів за Швейка волоцюга. — Йому гвалт до Будейовиць захотілося. Знаєш, молоде — дурне, само лізе чортові в зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Поцупимо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так прокалатаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, то всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, мало буде. Всіх переб’ють.

— То ти думаєш, — спитав вівчар, — що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни, семилітні, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь бог уже не міг дивитися, як усе те кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вжг й її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а останні роки тільки й подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож господь бог на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знов лободу варити, як то було за неполеонівської війни, одразу за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, з жиру бісяться. Старий князь Шварценберг, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркач смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь бог ще натре йому тою бензиною пику.

У горщику з картоплею забулькотіла вода. Трохи помовчавши, старий вівчар пророче сказав:

— А цієї війни наш найясніший татунько не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель із Стракониць, не схотів коронуватися на короля чеського ^{99} . Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуй слова.

— Хтозна, — зауважив волоцюга, — може, він це якось тепер устругне.

— Тепер, голубе, всім на це начхати, — роздратовано промовив вівчар. — Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони говорять! По цій війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а в князів маєтки відбиратимуть. Вже одного там Коржінка за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.