Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗
— Та воно й раніше так було, — озвався волоцюга, — пам’ятаю, тут, у Кладно, був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони ніби можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у всій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу чухраю собі від Лан, пробираюся поза деревами і все глухим лісом. Та не дійшов і до тієї лісничівки, куди прямував, як по дорозі мене злапали й привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією собачнею зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався до верху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягла мене на землю, наступила на мене лаписьками й почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягли, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, іти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Але за півгодини ті два вовкодави були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер із жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив аж два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину, а в Кладнєнську округу більше носа не потикав. Її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої досліди. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить там вовкодава, то вже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.
Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску кисле овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.
— В Ліпніце {100} на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост повинен бути десь на видноті — на майдані або на іншому такому місці, а не в якійсь там глухій вуличці. Обходжу я одного разу будинки на околиці й не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері й даю про себе знати: «Уклінно прошу, подайте вбогому подорожньому». І враз — господи боже ти мій — ноги в мене підломилися. Та це ж жандармський пост. Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а над столом на мене дивиться сам найясніший цісар. Не встиг я ще й слова бовкнути, як уже скочив на мене вахмістр і тут же в дверях так заїхав мені по пиці, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кейжлицях. Оце вам таке жандармське право…
Всі троє добре наїлися й скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій хатині.
Вночі Швейк потихеньку одягся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк прямував у його білому світлі на схід, весь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовиць».
Коли він вийшов з лісу, праворуч завидніло якесь місто. Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто (це були Водняни). Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало Швейка на засніжених узгір’ях над Протівіном.
— Тільки вперед, — мовив бравий вояк Швейк. — Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовиць.
Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовиць, а на північ, просто на Пісек.
Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село. Спускаючись із невеличкого пагорба, він подумав: «Так далі не можна. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовиць».
Та, ввійшовши в село, він страшенно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.
— Ісусе Христе, змилуйся, — зітхнув Швейк. — Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав.
І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла «курка» (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, ніби павук, що пильнує свою павутину.
Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:
— Куди?
— У Будейовиці, до свого полку.
Жандарм саркастично посміхнувся:
— Ви ж ідете від Будейовиць. Уже ті ваші Будейовиці залишилися позаду, — і потяг Швейка на жандармський пост.
Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але піддавав їх на допиті такому перехресному вогню, що й невинний признався б.
Два жандарми з цього поста перейняли його метод, ї перехресний допит завжди супроводили посмішками всього жандармського персоналу.
«Криміналістика грунтується на вмінні бути привітним і хитрим, — завжди казав вахмістр своїм підлеглим, — а гримати на когось немає ніякого сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але робити все, щоб потопити їх у зливі запитань».
— Щиро вас вітаємо, солдате, — сказав жандармський вахмістр, — ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди бог провадить?
Швейк повторив, що йде в Чеські Будейовиці до свого полку.
— В такому випадку, ви, очевидно, заблукали, — всміхнувся вахмістр, — бо ж ви йдете від Чеських Будейовиць. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, не неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь — Глубока, а ще на південь від неї — Чеські Будейовиці. Як бачите, ви йдете не до Будейовиць, а з Будейовиць.
Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:
— А все ж таки я йду до Будейовиць.
Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве «А все ж таки вона крутиться», бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.
— Знаєте що, солдате, — так само чемно промовив до Швейка вахмістр, — я вас переконаю, і ви кінець кінцем самі дійдете висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.
— Ваша правда, — сказав Швейк, — кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.
— Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовиць. Кажу навмисно «ваших», бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовиці, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.
— Я вийшов з Табора.
— А що ви робили в Таборі?
— Я чекав на поїзд до Будейовиць.
— А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовиць?
— Бо я не мав квитка.
— А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?
— Бо я не мав при собі жодних документів.
— Ось воно що, — сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, — він не такий дурний, як удає, гарно починає закручувати.
І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:
— Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?
— До Чеських Будейовиць.
Вираз вахмістрового обличчя став трохи суворішим, і його очі отупились у карту.
— Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовиць?
— Я тих усіх місць не пам’ятаю, пам’ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.
Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр вів далі:
— Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!
Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:
— Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?
— Бо мені нічого не потрібно.
— Ох боже мій, — зітхнув вахмістр, — ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз уже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?
