Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.
– Як ти можеш це називати романом? Тепер, коли прочитала ці листи?
– Я аж ніяк не наголошувала на цьому слові.
– Крім того, він пише, що був із нею заручений, називає її своєю нареченою, запевняє, що невдовзі вони мали повінчатися.
– Я б ніколи на це не погодилася, – вибухнула пані Елеонора. – Ніколи не благословила би!..
Пан Чинський підвівся.
– Тепер я сумніваюся, що він, наш син… прийняв би наше благословення, навіть, якби ми про це благали! Навіть, якби благали! Елю, невже ти не розумієш, що сталося й що могло статися? Ти усвідомлюєш, що ми замалим не вбили нашу дитину?! Що дай нам Боже не втратити його назавжди?!
Він геть розхвилювався. Схопився за голову й бігав по кімнаті, повторюючи:
– Йому тридцять років!
– Отож. Тим гірше, якщо він у свої тридцять хоче погано розпорядитися своїм життям. Було би слабкістю й опортунізмом відмовлятися від принципів заради егоїстичної приємності отримати схвалення сина, який хоче так нерозумно влаштувати своє життя.
– Інакше кажучи, – засміявся пан Чинський, – ти волієш втратити сина, аніж відмовитися від власного бачення його щастя?
– Я цього не сказала.
– Тоді що ти сказала?!
– Що мушу дотримуватися принципів… але…
– Що – але?
– Але мені самій не стає вже сили, а в тебе, на жаль, я її теж не бачу.
Пані Елеонора важко похнюпилася.
– Абсурд, моя люба, – упевнено вигукнув її чоловік. – Припустімо, що ми сильні, що не поступимося нашими засадами. І на що перетвориться наше життя? Ми утворимо прірву між нами й істотою, яка становить єдину мету нашого існування, єдиний наш плід, єдине виправдання.
Поклав дружині руку на плече.
– Скажи, Елю, хто в нас залишиться? Що нам залишиться? Ти уявляєш собі, як ми житимемо далі?
Пані Чинська кивнула головою.
– Ти правий.
– Безсумнівно. І ще одне: ми не знаємо цієї дівчини. Наше ставлення до неї спирається лише на її низьке соціальне походження. Нам нічого про неї не відомо, крім того, що вона була продавчинею в крамничці, але ми знаємо, що її покохав наш син. Невже ти думаєш, що він міг би покохати істоту вульгарну, нерозвинену, дурну, словом, позбавлену будь-яких достоїнств? Хіба ти не пригадуєш, як сама помітила в нього спостережливість, його влучні зауваження про знайомих і критичне ставлення до жінок? Чому ж тоді, нічого не знаючи про дівчину, яку він вибрав, ми припускаємо найгірше? Ми ж так само можемо сподіватися, що вона виявиться чимсь незвичайним. І я переконаний, а ти ж бо знаєш, я слів на вітер кидати не люблю, що більшість наших упереджень розвіється, коли ми з нею познайомимося.
Пані Чинська сиділа мовчки, поклавши голову на руки і, здавалося, вдивлялася в килим.
– Якщо ж наші застереження навпаки зростуть, то повір мені, – продовжував пан Станіслав, – що й Лешек їх із часом поділятиме, коли матиме можливість бачити її поруч із нами, у нашому середовищі.
– Що ти маєш на увазі?
– Я думаю, що найрозсудливіше – це забрати цю Марисю до нас.
– До нас? До Людвикова?
– Звичайно. І ще додам, що із цим запрошенням слід поквапитися.
– Чому?
– Бо якщо ми не продемонструємо зараз Лешекові наші добрі наміри, якщо він бодай на мить подумає, що наші дії були навмисними і ми й далі прагнемо відірвати його від Марисі… Тоді вже буде запізно. Хтозна, чи не забрав він її із цього млина й не повіз до когось зі своїх друзів?
– Що ж робити? – стиснула руки пані Чинська.
– Їхати туди якомога швидше.
– Куди? До млина?
– Так. Якщо вже не запізно.
Пані Чинська швидко підвелася.
– Добре. Пошли по шофера, нехай під’їжджає.
Пан Станіслав обняв дружину.
– Спасибі тобі, Елю. Ми про це не пошкодуємо. Ми старіємо, дорога моя, і потребуємо дедалі більше тепла.
Коли він вийшов з кімнати, пані Чинська витерла хустинкою сльози.
За десять хвилин великий чорний лімузин рушив від ґанку. Чинські поринули у свої роздуми й не обмінялися жодним словом, навіть забули сказати шоферові, куди їдуть.
Та він і сам добре знав. У Людвикові всім було відомо, куди й навіщо їдуть їхні господарі. А як же інакше? Існують закони, що керують усіма серцями однаково, усі їх відчувають і розуміють.
Довгий, важкий автомобіль звернув з рівного гостинця на бічну дорогу. Тут сани, навантажені зерном, покраяли шлях глибокими борознами, і доводилося їхати повільно, обережно. Яскраві фари водили вгору й униз снопами блакитного світла, вихоплюючи з порожнечі несподівані обриси вільх, оброслих сніговим покровом, чорні верби з тоненькими галузками й нарешті стрімкі дахи Прокопових будівель і сталактити бурульок, що звисали замерзлим водоспадом.
Сніг перестав падати, і шофер здалеку побачив біля млина людвиковські сани.
– Наші коні коло млина, – мовив він, не озираючись.
«Слава Богу, що вони ще тут», – подумали Чинські.
Побачивши світло фар, з дому вийшов кучер, який, укривши коней попонами, сам грівся на кухні біля печі, і старий Мельник, який уважав своїм обов’язком привітати людвиковського дідича.
– А син ваш, паночку, – сказав Прокіп, – тут у прибудові, у панни Марисі. Дозвольте, проведу.
– Спасибі, Прокопе! – відказав пан Чинський і, узявши попід руку пані Елеонору, прошепотів: «Пам’ятай, Елю, як хочеш чиєсь серце здобути, треба спершу своє віддати».
– Я знаю, мій добрий друже, – пані Елеонора стиснула його плече. – І не бійся. Вона вже пересилила себе, углибині душі змирилася з тим, що зовсім недавно вважала би для себе ганьбою. Удруге в житті доля примусила її переступити цей поріг. Колесо фатуму знову крутнулося й зупинилося в ту тривожну мить, у хвилину неспокою й непевності перед хатинкою з маленькими квадратними віконцями.
На стук у двері Лешек голосно, упевнено, може, навіть виклично, відповів:
– Заходьте!
Ще кілька хвилин тому вогні фар попередили його про приїзд батьків. Він знав, що це вони. Але не знав, із чим прийдуть. Отож схопився й затулив собою Марисю, наче прагнув захистити її від наближення небезпеки. Обличчя його зблідло й посуворішало. Лешек зціпив зуби, бо з язика вже рвалися різкі, безжальні, гіркі слова. І чекав.
Двері відчинилися. Батьки ввійшли. Вони може на одну- єдину секунду зупинилися на порозі, але він уже все зрозумів. Обличчя батька випромінювало добру, тиху усмішку, материні очі почервоніли від сліз, вуста тремтіли.
– Синку мій! – ледь чутно прошепотіла вона.
Лешек кинувся цілувати їй руки.
– Мамо! Мамо!
У цих двох здушених вигуках було все: і біль, і докір, і надія, і жаль, і прохання пробачити, і саме прощення. Уся історія страждань, внутрішньої боротьби, звинувачень і ніжної турботи, жорстоких ультиматумів і найревнішої чулості, усе містилося в цих двох словах: синку, мамо, бо це ними продиктовані вічні трактати, непорушні союзи, найсвітліші перемир’я.
Вони кинулися одне одному в обійми, нічого більше не кажучи, нічого не думаючи, нічого не прагнучи, крім одного – аби те, що в них ожило такою світлою правдою, ніколи більше нічим не затьмарилося.
Пані Чинська отямилася першою й лагідно озвалася:
– Дозволь, Лешеку, познайомитися із твоєю майбутньою дружиною.
– Мамо! Подивися на цю найкращу на світі дівчину… Яку я люблю не так сильно, як вона на те заслуговує.
Марися стояла, потупившись, знічена й несмілива.
– Ми з батьком, – сказала пані Елеонора, – долучимо наші почуття до твоїх, сину, і може, тоді запанує якась рівновага.
Вона підійшла до Марисі й погладила її зашарілі щоки.
– Глянь на мене, я хочу зазирнути у твої очі й переконатися, чи дуже ти його кохаєш.
– Дуже, пані! – тихо мовила Марися.
– Я не пані для тебе, люба дитино. Я хочу бути для тебе матір’ю.
Марися нахилилася й припала вустами до рук цієї гордовитої дами, яка ще недавно була для неї зовсім чужою, суворою панею, грізною й недосяжною, і яку вона тепер мала право називати матір’ю.
