Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
– Богом присягаюся! – вигукнула вона. – Як же її мали ховати? Вона видужала. Той знахар її вилікував, і його посадили у в’язницю. А вона там у млині живе. Я ж від людей знаю. Та й наш Павелек, той кухарчук, він на власні очі її бачив… Боже! Рятуйте!
Лешек заточився й упав на землю. Перелякана економка подумала, що він зімлів, але почула ридання якісь безладні слова. Не розуміючи, що сталося та ще й почуваючи провину, Михалеся вибігла, гукаючи на допомогу.
Усі сиділи в холі. Економка вбігла туди й здавленим голосом розповіла, що з Лешеком трапилося якесь лихо.
Та перш ніж вона закінчила, вбіг сам Лешек, промчав холом і, не зачинивши за собою двері, вискочив на терасу.
– Ще застудиться! – зойкнула Михалеся. – Без пальта! Що я накоїла!
А він тим часом біг до стайні.
– Швидше запрягай! – крикнув першому-ліпшому візникові. – Швидше! Швидше!
І сам заходився допомагати. Зчинилася метушня. З палацу прибіг лакей із шубою й шапкою. За п’ять хвилин сани
мчали дорогою до Радолишок, мчали як шалені, бо Лешек відібрав у візника віжки й правив сам.
У голові йому все вирувало, серце гупало наче молот. Думки теж стрибали в якомусь шаленому галопі. Його просто розривали суперечливі почуття. Передусім його сповнювало велика радість, щастя, та водночас м’язи аж смикалися від гніву. Він ладен був усім пробачити, готовий був обійняти найбільшого свого ворога, проте лють примушувала його зціпити щелепи. Його обдурили! Скористалися таким ницим, таким ганебним підступом! Стільки часу приховувалися від нього, що вона жива. О, він за це помститься, помститься безжально!
І раптом Лешек розчулився: а скільки ж довелося вистраждати їй! Адже вона напевне чекала на звістку від нього, листа, якусь ознаку життя. І поступово втрачала надію, самотня, покинута, забута в нещасті тим, хто присягався їй у коханні.
– Мабуть, уважає мене тепер негідником!
Він скреготнув зубами.
І все через них! О ні, він їм цього не подарує! Цьому докторові Павлицькому надає ляпасів, ще й вуха обчикрижить у поєдинку. Нехай усе життя пам’ятає, що вчинив як шельма. А матір? Так, вона ще більше відпокутує за свій ганебний учинок. Він скаже їй так:
«Твій син через твою підлу брехню міг учинити самогубство. Брехня вийшла на яв, усупереч тобі. Тож уважай, що ти вбила свого сина. Принаймні всі його синівські почуття. Я назавжди залишуся тобі чужим».
І більше ніколи не озветься до неї жодним словом. Поїде, поїде звідси назавжди, причому негайно. Бо й батька він теж не хоче більше бачити. Як він міг своїм мовчанням потурати материній брехні!
– Ось вона, батьківська любов, бодай її чорти узяли!
Подумати лишень, що через неї ледь не сталося нещастя:
адже там, у Франції, він уже давно хотів скоїти самогубство. Зупинило тільки бажання виконати останній обов’язок щодо Марисі. Тому він чекав, тому сюди повернувся…
– Певне, Бог керував моїми кроками…
І враз йому видалося, що він осягнув таємницю своєї долі, бо нею має бути велике, всеосяжне щастя, що його він ніколи не зміг би відповідно оцінити, якби не ці страждання, не цей безмежний розпач, у якому переродилася його душа.
І замислився: адже в житті його не раз спіткали радощі, успіхи, удача. Він усе це сприймав як належні йому, природні й звичайні речі. І не пригадував, щоб бодай одного разу відчув удячність, щоб прокинулося в ньому бажання додати до звично проказуваних щодня молитов хоч би одного подячного зітхання. Невже потрібні були ці тяжкі випробування, аби він навчився цінувати ці великі дари? Заслужити на них, зрозумівши їхню цінність? Дозріти для сприйняття такого щастя?
Так він собі думав, і що думки в нього, як завжди, мусили виражатися діями, то на першому ж роздоріжжі, біля хреста спинив коні, аж ті задніми копитами загребли сніг, кинув віжки кучерові, вистрибнув і, з непокритою головою вдивлявся в маленьку бляшану, почорнілу від іржі фігурку Христа.
– Дякую Тобі, Боже, дякую Тобі, Боже! – шепотів він.
Лешек завжди вважав себе віруючим, уважав тим певніше, що його ніколи не мучили жодні поважні сумніви. Із дитинства вихований у релігійному дусі, він ніколи не відзначався особливою ревністю, і хоча й не занедбував релігійної практики, визначеної Костьольом, проте дотримувався її мінімально. Ось чому для нього самого ця молитва під хрестом на роздоріжжі була явищем незвичайним. Досі він не знав, що таке молитва, і які глибокі відчуття вона може породити.
Коли він знову сів у сани, то відчував, як у ньому щось утишилося, заспокоїлося, проясніло. Він більше не думав погано про материн вчинок, зате намагався зрозуміти її. І водночас зросло усвідомлення щастя, яке на нього чекало.
Радолишками поїхали чвалом і звернули на гостинець, що провадив до Прокопового млина. Коли під’їхали, насувалися вже ранні зимові сутінки.
Біля дверей стояв наймит Віталіс.
– Тут мешкає панна Вільчурівна? – запитав Лешек.
– Хто?
– Панна Вільчурівна.
– Не знаю. Тут такої немає. Хіба що це панна Марися?
– Так, так! – Лешек вистрибнув із саней. – Де ж панна Марися?
– Та пішла до містечка. Дорогою сюди ви б її могли зустріти.
– Але не зустрів. Чи швидко вона повернеться?
– Певне, швидко.
– Тоді я почекаю.
Із дверей визирнула Зоня.
– Якщо ви такі ласкаві зачекати, то, мабуть, зручніше буде в кімнатах. Або, може, у прибудові, у Марисі… Будь ласка, сюди.
Вона витерла руки фартухом і провела Лешека до кімнати в прибудові. Знайшла на припічку сірники й засвітила лампу. Лешек роззирнувся довкола. Тут було бідно, але чистенько.
– Марися, певне, невдовзі прийде. До містечка пішла, – заговорила Зоня. – А ви, пане інженере, бачу, цілком одужали, слава Богу.
– Одужав.
– Це справді щастя. Коли вас і Марисю сюди привезли, то страх було дивитися. Крові стільки, що хай Бог милує! Ми вже й молитви за вмираючими читали. Якби не Антоній! Та що там казати! – вона промовисто змахнула руками.
– Який Антоній? – здивувався Лешек.
– Антоній Косиба, знахар, він тут мешкає.
– Тут мешкає?!
– Ну, а де ж? Але тепер він у в’язниці. Але тут він живе, сюди й повернеться. Це ж якраз тут, отутечки на цій лаві
він вас рятував, склеював і зшивав, – захихотіла Зоня. – Криваві плями довелося потому склом зішкрябувати, бо не відмивалися. А її, Марисю, на цьому столі оперував. З вами справи погані були, але для неї вже й надії жодної не було. Вона й не дихала зовсім. Кістки в мозок повпивалися. Доктор, коли вас забирав до автомобіля, то сказав, що їй уже капут. їй, бідоласі, хіба що труна потрібна, каже, а шкода, бо гарна дівчина. Правду кажучи, цілий тиждень ніхто й сказати не міг, що вона житиме. Антоній навіть чемойдан із тими докторськими штуками вкрав, щоб її рятувати. Доглядав її вдень і вночі. Уже й сам не знав, що вдіяти. Навіть вівчаря з Пічок наказав покликати, щоб той вроки зняв. А вона все як мертва була. Нарешті, коли я білу курку під вікном зарізала, тоді допомогло.
Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.
– А чи тепер панна Марися цілком здорова? – запитав Лешек.
– їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, – засміялася Зоня. – От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.
– Яку гризоту?
– Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.
