Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Знаєш, що я в тобі ненавиджу? — запитала вона врешті-решт, боляче смикаючи його за вухо. — Що ти такий з біса погордливий і ніколи ні про що не запитуєш.

— Ну, — відповів Харрі, беручи сигарету та дивлячись на її оголене тіло, поки вона підводилася з ліжка. — Навіщо мені знати?

— Для того, для чого й чоловікові Бірти. Щоб покінчити з брехнею. Правду — на бочку!

— Вважаєш, правда зробила Філіпа Беккера менш нещасним?

Вона просунула голову у комір светра. Чорний в’язаний светр з грубої вовни обтягував її груди, притулявся до шкіри. Харрі подумав, що коли і ревнував її, то лише до цього светра...

— Знаєте що, пане Холе? Для людини, робота якої полягає у пошуку непривабливої правди, ви надто полюбляєте брехню у власному житті.

— Гаразд, — погодився Харрі та ткнув сигаретою в попільничку. — Я слухаю.

— Це було ще в Москві, коли я жила з Федором. Усе почалося з молодого аташе з норвезького посольства, з яким ми разом навчалися в аспірантурі. І були шалено закохані.

— І що?

— А те, що у нього була ще жінка. Коли він вирішив з нею розстатися, вона заявила, що вагітна. А оскільки в мене завжди був гарний смак стосовно чоловіків... — Закусивши губу, Ракель натягнула чоботи. — Я обрала того, хто не став би тікати від відповідальності. Аташе виклопотав собі роботу в Осло, і ми більше не бачилися. А я вийшла заміж. За Федора.

— А невдовзі дізналася, що вагітна?

— Так. — Вона застебнула пальто і поглянула на нього. — Взагалі я гадала, що саме тому ми розсталися, що я завагітніла. Бо Олег — плід не щасливого, а нещасного кохання. Як ти вважаєш?

— Не знаю, — відповів Харрі. — Знаю тільки, що результат вийшов чудовий.

Вона вдячно усміхнулася йому, нахилилася й цмокнула в чоло:

— Ми більше ніколи не побачимося, Холе.

— Звісно, ні, — сказав він, сів на ліжко й дивився на голу стіну, поки не почув, як важкі двері внизу зачинилися з глухим гуркотом.

Тоді він підвівся, дійшов до кухні, відкрив кран і дістав з полиці чисту склянку. І поки чекав, коли вода стане холоднішою, ковзнув поглядом по календарю з фотографією Олега та Ракелі в небесно-блакитній сукні, а потім по підлозі. Там були сліди від взуття. Мабуть, їх залишила Ракель.

Харрі надягнув піджак, узув черевики і вже зібрався було виходити, але повернувся, забрав із шафи свій табельний «Сміт-Вессон» і сунув його до кишені пальта.

Кохання все ще бродило в його тілі, він тремтів, відчував небувале піднесення, легке сп’яніння. Він уже дійшов було до дверей, коли легке клацання змусило його спинитися і вдивитися у глибину двору, де тіні лежали густіше. Йому треба було йти, і він би пішов, якби не сліди. Як і оті, що на лінолеумі. Тому він повернув у двір позаду будинку. Жовте світло вікон освітлювало згори сірий сніг, який лежав там, куди вдень не сягало сонце. Перехняблена постать стояла біла входу до підвалу. Зі скошеною головою, очима-камінцями та викладеною гравієм посмішкою, яка була звернена саме до нього, — беззвучний сміх, що стрибав між цегляними стінами і перейшов в істеричний виск, певне, його власний, бо він схопив лопату, яка стояла біля сходів, і почав люто нею розмахувати. Гострий край увійшов у сніг біля шиї, підхопив голову й кинув вологу грудомаху просто в стіну. Наступний удар розрубав сніговика навпіл, а останній — жбурнув те, що лишилося, на чорний асфальт посеред двору. Харрі стояв, хрипко дихаючи, і раптом почув у себе за спиною клацання. З таким звуком зводять спусковий гачок. Він водномить упав у снігову мішанину і вихопив з кишені револьвер.

Біля парканчика під старою березою стояли, заціпенівши, Мухаммед та Сальма — сусідські діти — і дивилися на нього витріщеними переляканими очима. В руках у них були сухі гілки. Гілки, які мали б стати тонкими ручками сніговика, як­би Сальма з остраху не зламала свою навпіл.

— Наш... наш сніговик, — промимрив Мухаммед.

Харрі підвівся, засунув револьвер до кишені пальта й за­плющив очі. Вилаявся подумки і, зробивши зусилля, відпустив руків’я й розплющив очі. Сальма заливалася сльозами.

— Вибачте, — прохрипів він, — я допоможу вам зробити нового.

— Я хочу додому, — прошепотіла Сальма крізь сльози.

Мухаммед узяв сестричку за руку, й, обійшовши Харрі, вони пішли геть.

Харрі стояв, усе ще відчуваючи долонею руків’я револьвера. Клацання. Він вирішив, що це звук спускового гачка, який зводять. Але це помилка, саме це відбувається беззвучно. Якщо щось і чути, то це звук, коли відведений спусковий гачок стає на місце, звук скасованого пострілу — «ти ще жи­вий». Він знову вийняв свій «Сміт-Вессон». Наставив на насип і натиснув на спусковий гачок. Курок смикнувся до барабана. Харрі натиснув сильніше. Курок не рухався. І тільки коли втретє він відвів спуск на третину назад і подумав, що постріл от-от може пролунати, курок почав підніматися. Харрі ослабив натискання. Курок з металевим кла­цанням упав назад. Харрі впізнав цей звук і зрозумів, що людина, яка настільки відвела спусковий гачок, що курок піднявся, точно збиралася ви­стрелити.

Харрі поглянув угору, на свої вікна на третьому. Там було темно, і тут його вразила думка: він же й гадки не має, що там відбувається, коли його нема вдома.

Ерік Лоссіус сидів біля вікна свого кабінету і дивувався, як мало він знав, що приховувалося в погляді карих очей Бірти, і від усвідомлення, що в неї були інші чоловіки, йому було гірше, ніж від звістки про її зникнення, а може, й смерть. Як він міг через цю жінку кинути Каміллу до рук убивці! А ще Ерік Лоссіус вважав, що він, мабуть, таки кохав Каміллу. І кохає й досі. Він телефонував її батькам, але ті нічого про неї не знали. Можливо, вона поїхала до однієї зі своїх подруг із західного Осло, з якими він сам ледве чи перекинувся словом.

Він дивився, як вечірня пітьма повільно повзе по Гроруддален, стирає деталі пейзажу. Справи на сьогодні всі скінчилися, але він не хотів повертатися до свого величезного і тепер ще більш порожнього будинку. Не зараз. Позаду нього у шаф­ці стояла якась випивка — так звані «втрати» при перевезенні барів, але содової не було. Він налив собі до кавової чашки джину і встиг хильнути, аж тут несподівано пролунав телефонний дзвінок. На дисплеї з’явився цифровий код Франції. Цього номера в списку скаржників не було, отож він смі­ливо взяв слухавку.

Ерік пізнав її по диханню, не встигла вона промовити й слова.

— Де ти? — запитав він.

— А ти як думаєш? — Її голос долітав до нього звідкись іздалеку.

— Звідки ти телефонуєш?

— Від Каспера.

Каспер тримав кав’ярню у трьох кілометрах від їхньої каннської дачі.

— Камілло, тебе розшукують.

— Правда?

Судячи з її голосу, вона лежала у шезлонгу й засмагала. Зображувала інтерес, але насправді смертельно нудьгувала, і це було відлунням тієї колишньої зверхності, в яку він закохався тоді, на терасі в Бломменхольмі.

— Я... — почав він. І затнувся. Насправді, що він може їй сказати?

— Мені здалося, краще зателефонувати тобі, поки наш адвокат цього не зробив, — сказала вона.

— Наш адвокат?

— Моєї родини, — уточнила вона. — Здається, він найкращий спеціаліст у подібних справах. Ми вимагатимемо розподілу нерухомості й усіх грошових коштів, і вважаємо, що будинок має перейти у мою власність. І я його отримаю, хоча, не буду приховувати, думаю продати.

«Ну, звісно», — подумав він.

— Я повернуся додому за п’ять днів. Цього тобі ви­стачить, щоб переїхати.

— Доволі стислий термін, — сказав він.

— Нічого, впораєшся. Я чула, що «Завантаження та перевезення» працює швидше за інших, та й ціни прийнятні.

Останню фразу вона вимовила з таким презирством, що Ерік весь зіщулився. Так само, як було під час розмови зі старшим інспектором Харрі Холе. Боже, та він же був для неї чимось на кшталт штучної кофтинки, помилково випраної при надто високій температурі, — замалий та непридатний. І з тією самою чіткістю, з якою він відчував, що тепер, саме цієї миті, кохає її більше, ніж будь-коли, зрозумів: він утратив її безповоротно, примирення ніколи не відбудеться. Коли вона поклала слухавку, він ніби наяву побачив, як вона мружиться на захід сонця крізь сонцезахисні окуляри, куплені за двадцять євро, але які виглядають як трьохсоткронові «Гуччі», або «Дольче і Габбана», або як там... Він забув, як називається решта марок.