Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
Я нараз усвідомив, що голос мій підвищився не менш як до десяти децибелів, до шаленого крику. В крові у мене клекотіла Фанні. А з уст вихоплювався лемент інших померлих людей, що шукав собі виходу.
— Дай номер! — гримнув я.
Вогники розповзалися по підлозі.
— Чорт вас бери, затопчіть вогонь, я дам той триклятий номер! Гасіть же, гасіть мерщій!
Я скочив уперед і почав тупцяти по вогниках. Пішов дим, і, поки містер Янус, редактор, що дивився водночас в обидва боки, знайшов у своїй картотеці номер, вогонь уже згас.
— Ось він, цей бісів номер, хай він западеться! Вермонт, сорок п'ять, п'ятдесят п'ять. Запам'ятали? Сорок п'ять, п'ятдесят п'ять!
Я запалив останнього сірника й почекав, доки редактор тицьне мені під ніс ту картку.
«Людина, що кохала вас», — було написано на ній. І номер телефону.
— І годі! — зойкнув редактор.
Я загасив сірника. Плечі в мене розпружились від раптової полегкості.
«Фанні, — подумав я, — тепер уже розв'язка близько».
Мабуть, я вимовив ці слова вголос, бо редактор, червоний як буряк, бризнув на мене слиною:
— Що там у вас близько?
— Мій кінець, — сказав я, рушаючи до сходів.
— Дай вам боже! — гукнув він мені навздогін.
Я відчинив дверцята таксі.
— Цей лічильник цокає, як скажений, — озвався Генрі з заднього сидіння. — Добре, що я багатий.
— Справді добре.
Я показав водієві, щоб він проїхав за мною до рогу, де була телефонна будка.
Знявши трубку, я довго вагався: боявся набрати номер, боявся, що хтось і справді відповість.
Що можна сказати вбивці, коли він вечеряє?
Я набрав номер.
Людина, що колись кохала тебе.
Хто б міг відгукнутися на таке безглузде оголошення?
Кожен із нас — під слушну нічну годину. Голос із минулого пробуджує в нас спомини про ніжні дотики, про теплий подих біля вуха, про гострий, наче блискавка, спалах пристрасті. Хто з нас устоїть перед цим голосом о третій годині ночі? Або коли прокинешся десь над ранок від того, що хтось плаче, — а це плачеш ти сам, і на обличчі в тебе сльози, і ти навіть не знаєш, що тієї ночі тобі наснився поганий сон.
Людина, що колись кохала…
Де тепер вона? Де він? Ще десь живе? Та ні, не може бути. Надто багато збігло часу. Людини, що кохала тебе, вже не може бути серед живих. А що, як усе-таки… Чом би й не подзвонити, як оце робив тепер я?
Я тричі набрав номер, тоді повернувся до машини й сів на заднє сидіння поруч Генрі, слухаючи, як цокає лічильник.
— Не турбуйтеся, — сказав Генрі. — До лічильника мені байдуже. Ще багато буде кінних перегонів і сила грошви попереду. Ідіть подзвоніть ще раз, хлопчику.
Хлопчик пішов дзвонити.
Цього разу десь далеко, неначе в іншій країні, самозваний розпорядник похоронної контори таки зняв трубку.
— Алло! — почувся голос.
Я хапнув ротом повітря й задихано спитав:
— Хто це?
— Коли вже так, то хто ви? — насторожено запитав голос.
— Чому ви так довго не підходили до телефону? — Я чув, як на тому кінці дроту гудуть, проїжджаючи, машини.
Він був у вуличній телефонній будці десь у місті. О боже, майнула в мене думка, він робить так само, як і я. Використовує найближчий автомат для своїх ділових розмов.
— Ну, якщо ви не маєте чого сказати… — мовив голос на тому кінці дроту.
— Стривайте! — «Я ж уже майже впізнав твій голос, — подумав я. — Поговори ще». — Я прочитав ваше оголошення в «Янусі». Чи не могли б ви допомогти мені?
Голос на другому кінці дроту пом'якшав, явно потішений моїм замішанням.
— Я можу допомогти будь-кому, будь-де й будь-коли, — невимушено відповів він. — Ви із самотніх душ?
— Що?! — вигукнув я.
— Ви один із…
«Самотніх», — сказав він. І все стало ясно.
Я знов опинився у Крамлі, знов у великому нічному трамваї, що виписував під дощем дугу на повороті. Голос у трубці був той самий, що й тоді, тієї грозової ночі хтозна вже й коли, той, що бурмотів про смерть і про самотність, про самотність і смерть. Спершу — згадка про той голос, потім гіпнотичний сеанс у Крамлі, коли я знепритомнів, і ось тепер — цей справжній голос у телефонній трубці. Бракувало тільки останньої деталі. Я й досі не міг дати цьому голосові ім'я. Не раз чутий, знайомий… Я майже знав, чий він, але…
— Говоріть же! — просто-таки закричав я.
На другому кінці дроту запала підозрілива мовчанка. І в цю мить я почув звуки, що потішили мені вухо більше, ніж будь-які інші звуки за добру половину життя.
Десь там дув вітер. Та це не все: я почув, як на берег накочуються хвилі прибою, гучніше й гучніше, ближче й ближче, і ось уже, здається, шумлять просто в мене під ногами.
— О боже, я знаю, де ви! — вигукнув я.
— Це неможливо, — мовив голос і урвав зв'язок.
Але не одразу. Я безтямно дивився на телефонну трубку й щосили стискав її в руці.
— Генрі! — закричав я.
Генрі висунувся з таксі й утупив очі в ніщо.
Я впав на сидіння машини.
— Ви ще зі мною?
— Якщо не з вами, — відповів Генрі, — то де я? Скажіть водієві, куди їхати.
Я сказав. Ми поїхали.
Таксі зупинилося. Шибки були спущені. Генрі нахилився вперед, і обличчя його скидалось на ніс якогось темного корабля. Він принюхався.
— Не був тут з дитинства. Пахне океаном. А що то за інший дух, тухлий? А-а, поміст. То це ви десь тут живете, писако?
— Великий Американський Романіст. Так.
— Сподіваюся, ваші романи пахнутимуть краще.
— Якщо доживу, не виключено. Ми можемо затримати машину, Генрі?
Генрі лизнув великого пальця, відлічив від пачки три двадцятидоларові папірці й простяг їх через переднє сидіння.
— Цього вистачить, щоб ви не нервувалися, голубе?
— Цього, — відповів водій, беручи гроші, — вистачить до півночі.
— На той час уже буде по всьому, — сказав Генрі. — Синку, а ви розумієте, на що йдете?
Та перш ніж я встиг відповісти, під помостом із гуркотом прокотилася хвиля.
— Звук такий, наче в нью-йоркському метро, — сказав Генрі. — Глядіть, щоб не переїхало.
Ми залишили таксі чекати край помосту. Я спробував узяти Генрі під лікоть і повести в темряві.
— Не треба мене вести, — сказав він. — Остерігайте, де під ногами дріт, мотузка чи цеглина, ото й тільки. А лікоть у мене дуже нервовий, не любить, щоб до нього доторкались.
Я пустив його, і він гордо рушив сам.
— Чекайте мене тут, — сказав я згодом. — Відступіть на крок назад. Отак, там вас не видно. Коли я повернусь, то озовуся до вас тільки одним словом: «Генрі», — і ви скажете мені, який чуєте дух. Гаразд? А тоді повертаєте назад і йдете до машини.
— Атож, я чую, як хурчить мотор.
— Скажете водієві, щоб одвіз вас до венеційського поліційного відділка. Спитаєте там Елмо Крамлі. Якщо його не буде, хай подзвонять додому. Він має приїхати з вами сюди, якомога швидше, бо справа вже закрутиться. Звісно, якщо вона закрутиться. А може, нам сьогодні й не випаде скористатися з вашого нюху.
— Сподіваюся, що випаде. Я ж і ціпка свого взяв на того лиходія. Ви дозволите мені угріти його раз?
Я повагався.
— Тільки раз, — мовив зрештою. — Ви не боїтеся, Генрі?
— Братчик Лис добре заховався.
Почуваючи себе Братчиком Кроликом, я подався далі.
Нічний поміст скидався на слонове гробовище: скрізь довкола — велетенські темні кістки, над ними — важка пелена туману, а внизу — море, що напливає на берег, ховаючи ті останки, потім знову відкриває і знову ховає.
Я скрадався повз крамнички, повз схожі на взуттєві коробки житлові будиночки, повз зачинені картярські салони, примічаючи то там, то там по дорозі темні телефонні будки, що їх завтра чи наступного тижня мали вивезти назавжди.
Я ступав по дерев'яних мостинах, де мокрих, де сухих, і вони зітхали, шурхотіли й подавались у мене під ногами. Весь поміст рипів і похитувався, наче корабель, що йде на дно, а я поминав застережні червоні прапорці й таблички з написом: Небезпечно! — аж поки, переступивши через натягнуті ланцюги, опинився там, звідки йти далі було вже нікуди, в самому кінці помосту, і озирнувся назад, на всі ті позабивані цвяхами двері й спущені та закріплені внизу брезентові намети.
