Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗

Я прослизнув у останню на помості телефонну будку й, тихо лаючись собі під ніс, почав нишпорити по кишенях, аж поки намацав кілька п'ятицентовиків, що їх дав мені Генрі. Вкинув один у проріз автомата й заходився набирати номер, роздобутий у редактора «Януса».

— Чотири… п'ять… п'ять… п'ять… — пошепки приказував я, а тоді став чекати.

В цю мить пошарпаний ремінець мого годинника з Міккі-Маусом перервався. Годинник упав на підлогу кабіни. Лайнувшись, я підняв його й поклав на поличку під телефоном. Потім нашорошив вуха. Десь далеко, чи не в протилежному кінці помосту, мені почувся телефонний дзвінок.

Я упустив трубку й залишив її висіти на шнурі. А сам вийшов з будки й, заплющивши очі, прислухався. Спершу я чув тільки гуркіт хвилі, що, стрясаючи мостини, прокотилась у мене під ногами. Потім хвиля затихла. І я почув.

Далеко, десь на середині помосту, дзвонив телефон.

Випадковий збіг? Телефони дзвонять скрізь і о будь-якій порі. Але щоб саме той, метрів за сто від мене, і саме в цю хвилину… Невже я набрав таки його номер?

Стоячи однією ногою в будці, а другою на помості, я схопив трубку й повісив її на гачок.

І той інший телефон серед вітряної темряви враз замовк.

Але й це ще нічого не доводило.

Я знову вкинув у проріз свій п'ятак і набрав номер.

Тоді глибоко зітхнув, і…

Той телефон у своїй скляній труні, за половину світлового року від мене, задзвонив знову.

Я аж підскочив і відчув біль у грудях. Очі в мене розширились, і я втягнув у себе холодного повітря.

Полишивши той телефон дзвонити, я вийшов із своєї будки й став чекати, поки хтось там оддалік вибіжить з темного проходу, чи з вологого брезентового намету, чи з-за старого павільйончика «Збий пляшку». Хтось, кому, як і мені, закортить відповісти. Хто, як і я сам, підхоплюється з ліжка о другій годині ночі й біжить під дощем, щоб поговорити із залитим сонцем Мехіко, де ще точиться, вирує і начебто ніколи не згасне життя. Хтось…

Поміст, як і раніше, потопав у темряві. Ніде не засвітилось у вікні. Не зашурхотів брезент. А телефон дзвонив. Припливна хвиля прокотилася під мостинами, ніби шукаючи когось, будь-кого, хто б відповів. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. Я вже хотів був побігти й відповісти на той клятий дзвінок сам, аби тільки він замовк.

Хай йому чорт, подумав я. Забери вже свого п'ятака. Забери…

І отоді воно сталося.

Десь там зблиснула смужка світла, показалась і миттю зникла. Навпроти тієї будки щось заворушилося. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. А хтось стояв у темряві й сторожко наслухав. Я побачив якусь білясту пляму й зрозумів, що той, хто там стоїть, повернувся й пильно, стривожено, обережно нишпорить очима по помосту.

Я заціпенів.

Телефон дзвонив. Нарешті темна тінь зрушила з місця, обернулася назад, прислухалась. Телефон дзвонив. Тінь раптом побігла.

Я вскочив у свою кабіну й саме вчасно схопив трубку.

Клац!

На тому кінці дроту почулося чиєсь дихання. Потім озвався чоловічий голос:

— Алло!

О боже! Той самий. Голос, який я чув годину тому в Голлівуді.

Людина, що колись кохала тебе.

Мабуть, я промовив це вголос.

У тій будці запала довга, очікувальна мовчанка, чути було тільки сиплувате дихання.

— Алло!

Мені наче у вухо стрельнули, потім у серце.

Тепер я знав, чий це голос.

— Господи! — мовив я хрипко. — То це ви!

Певне, ці мої слова поцілили йому просто в голову. Я почув, як він хапає ротом повітря й сипло видихає його.

— Будь ти проклятий! — закричав він. — Щоб ти згорів у пеклі!

Але трубку не повісив. Просто кинув, неначе обпікшись, і вона зателіпалася на своєму зашморгу, постукуючи об стінку кабіни.

Поки я вискочив із будки, на помості вже не видно було ні душі. Там, де на мить зблиснуло світло, тепер стояла непроглядна темрява. Тільки клапті старих газет шелестіли на мостинах. І тоді я примусив себе пройти — не пробігти — довгі вісімдесят метрів до того другого телефону. Трубка й досі погойдувалася на шнурі, стукаючись об холодне скло.

Я підніс її до вуха й послухав.

На тому кінці дроту, за сотні миль від мене, було чути цокання мого десятидоларового годинника з Міккі-Маусом, якого я покинув у тій будці.

Якщо пощастить і залишуся живий, подумав я, піду й вирятую Мауса.

Я повісив трубку й повернувся, видивляючись на всі ті будиночки, хатини, крамнички, забиті павільйони з розвагами й запитуючи себе, чи здатен я вчинити щось відчайдушне.

І вчинив.

Я пройшов ще кроків двадцять до невеликої хатини й став перед нею, прислухаючись. Усередині хтось був, ворушився, — мабуть, одягався потемки, готуючись вислизнути з дому. Я чув шарудіння, сердитий шепіт, хтось тихенько бурмотів сам до себе щось ніби таке: де ж це шкарпетки, де черевики й де в біса поділася краватка? А може, то просто накочувалась під поміст припливна хвиля, несучи слова, яких ніхто ніколи не перевірить.

Бурмотіння змовкло. Мабуть, він відчув, що я стою за дверима. До мене долинув звук ходи. Я незграбно відступив, нараз усвідомивши, що руки в мене порожні. Не здогадався взяти як зброю бодай ціпка Генрі.

Двері рвучко відчинились.

Я вп'явся в них очима.

І, наче в потьмаренні, побачив воднораз дві картини.

На столику в глибині повитої сутінню кімнати — стосик жовтих, коричневих і червоних обгорток від хрустких батончиків, шоколадок «Кларк» і «Здорованів».

А потім…

Невеличку тінь і самого малого чоловічка, що дивився на мене безтямними очима, неначе щойно прокинувшись від сорокарічного сну.

А. Л. Шренка власною персоною.

Ворожбит на картах таро, френолог, самозваний психіатр, загальноприступний удень і вночі психолог, астролог, нумеролог, послідовник учення дзен, Фрейда, Юнга і Цілковитий Невдаха стояв переді мною, застібаючи неслухняними пальцями гудзики сорочки й силкуючись розглядіти мене застиглими очима, чи то одурманений якимсь зіллям, чи то приголомшений моїм безглуздим зухвальством.

— Щоб ти згорів у пеклі, — спокійно промовив він знов. А тоді додав з несподіваною блідою усмішкою: — Заходьте.

— Ні, — прошепотів я. Потім повторив голосніше: — Ні. Виходьте ви.

Цього разу вітер дув не туди чи, може, саме туди, куди треба.

Я аж заточився назад, та потім знову став рівно. О боже, а як дув вітер в усі ті дні? Як я міг не відчути цього духу? Таж з біса просто: в мене цілих десять днів була нежить. Я нічого не чув носом. Анічогісінько.

Я подумав про Генрі, з його завжди наставленим за вітром, завжди допитливим шнобелем, від якого й передавалась йому в душу ота дивовижна впевненість. Про кмітливого Генрі, що, переходячи о дев'ятій годині вечора невидиму вулицю, міг уловити дух заношеної сорочки й давно не праної спідньої білизни, який линув з другого боку вулиці, де саме скрадалася Смерть.

Я поглянув на Шренка й відчув, як тіпнулися мої ніздрі. Передусім дух поту — дух поразки. Потім дух сечі — дух ненависті. Які ще суміші запахів? Бутерброди з цибулею, нечищені зуби — дух занепаду. Все те наринуло на мене воднораз, суцільною грозовою хмарою, повноводим потоком. І мене охопив такий млосний страх, наче я стояв на безлюдному березі перед гігантською, метрів на тридцять, хвилею, що ось-ось розтрощить мене. В роті пересохло, зате все тіло зросив холодний піт.

— Заходьте, — повторив А. Л. Шренк невпевнено.

На мить мені здалося, що зараз він позадкує, мов рак, і сховається в своїй норі. Але він перехопив мій швидкий погляд на телефон-автомат навпроти його хатини й на другу будку в кінці помосту, де цокав мій годинник з Міккі-Маусом, — і зрозумів. Та перше ніж він озвався знов, я гукнув у темряву:

— Генрі!

Серед тіні ворухнулася тінь. Я почув, як рипнули черевики Генрі, а тоді відгукнувсь і його голос, приязний і спокійний:

— Я тут.

Шренкові очі перебігли з мене в темряву, звідки долинув голос Генрі.

Зрештою я спромігся запитати: