Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
Наступного вечора всі люстра, які тільки були в домі, позносили до вітальні. Еммі, Магда та Інга Тіц крутилися перед ними, аж поки в них не заболіли шиї; потім вони схвильовано присіли на краєчок стільця.
— Боже мій, уже час!
Але Дідеріх твердо поклав цього разу не приходити так рано, як на процес Лауера. Все враження від твоєї особи зведеться нанівець, коли прийдеш занадто рано. Нарешті вони злагодилися. Інга Тіц ще раз попросила вибачення у пані Геслінг за те, що займе її місце в кареті. Пані Геслінг ще раз сказала:
— Ах, боже мій, я охоче поступлюся для вас цим місцем. Я вже стара для такого великого балу. Веселіться ви, діти! — І вона із слізьми обняла дочок, які холодно відсторонилися. Вони знали, що мати просто боїться, тому що всюди тільки й було розмов про жахливу плітку, в якій була винна саме вона.
В кареті Інга відразу ж заговорила про це.
— Ах, ці Буки і Даймхени! Мене тільки цікавить, чи стане їм нахабства прийти сьогодні.
Магда сказала спокійно:
— Вони муситимуть прийти. Бо інакше вони визнають, що це правда.
— А коли навіть і так? — заявила Еммі. — Я вважаю, що це їхня справа. Мене це мало хвилює.
— Мене також, — додав Дідеріх. — Я, власне, й почув про це вперше сьогодні ввечері від вас, панно Тіц.
Тут Інга Тіц утратила самовладання. До такого скандалу не можна ставитися так легко. Може, він уважає, що вона все це вигадала? Буки вже давно чухають собі потилиці через цю історію: спитайте хоч їхню челядь.
— Значить, ці плітки йдуть від челяді, — сказав Дідеріх, відповівши легким поштовхом Магді, яка торкнулась його коліном.
Але вже час був виходити з карети і зійти східцями, що з’єднували нову частину Кайзер-вільгельмштрасе з розташованою нижче старою Рікештрасе. Дідеріх лаявся: ішов дощ, бальні черевики перемокли; до того ж перед «Гармонією» стояла біднота і вороже поглядала на все. Невже, коли переносили вище всю цю частину міста, не могли розвалити й цей мотлох? Зберегти історичний будинок «Гармонії»? Наче місто не мало коштів збудувати для громадськості в центрі сучасний першорядний будинок. У цьому старому ящикові тхне цвіллю! А біля самого входу дами завжди хихотіли, бо там стояла статуя Дружби, на якій, щоправда, був високий парик, але зате більш нічого.
— Обережніше, — сказав Дідеріх, — бо сходи можуть завалитися.
Тонкі бильця витяглися догори, наче дві схудлі від старощів руки. Дерево, колись темно-рожеве, зовсім вицвіло. Але нагорі, де бильця сходилися, на балюстраді, по-старому всміхався блискучим мармуровим обличчям бургомістр з кіскою, який все це відписав містові і який також був з родини Буків. Дідеріх сердито відвернувся.
У великій дзеркальній галереї було зовсім тихо; в глибині її виднілася лише якась дама, що заглядала до зали крізь щілину дверей; раптом дівчат охопив жах: вистава почалася! Магда, зайшовшись плачем, подалася вздовж галереї. Тоді дама обернулася, приклавши пальця до губів. Це була пані фон Вульков, авторка п’єси. Вона схвильовано всміхнулась і шепнула:
— Все гаразд, моя п’єса подобається. Ви прийшли якраз вчасно, панни Геслінг, ідіть перевдягатися.
Ах так! Еммі й Магда брали участь лише в другій дії. Дідеріх також позбувся глузду. Поки сестри разом з Інгою Тіц, яка мала допомогти їм, поспішали крізь бокові приміщення до гардеробної, він відрекомендувався президентовій дружині, пані фон Вульков, і розгублено залишився стояти біля неї.
— Тепер вам не можна заходити, бо ви перешкодите, — сказала вона.
Дідеріх пробурмотів пробачення і обвів очима галерею; серед виноградних ліз, намальованих на стінах, у потемнілих люстрах він бачив своє таємничо бліде відображення. Ніжно-жовтий лак стін узявся примхливими розколинами, а на панно вмирали барви квітів і облич… Пані фон Вульков зачинила маленькі двері, крізь які, здалося Дідеріхові, ніби хтось увійшов — це була намальована на дверях пастушка з обвитою стрічками палицею. Президентша причинила двері дуже обережно, щоб не перешкодити виставі, але все ж таки піднялася легка хмарка пороху, ніби посипалася пудра з волосся намальованої пастушки.
— Цей будинок такий романтичний, — шепнула пані фон Вульков. — Ви не вважаєте, пане докторе? Коли бачиш себе тут у люстрі, так і здається, що ти в криноліні.
Ще більше розгубившись, Дідеріх подивився на її вільне і пряме плаття. Оголені плечі були запалі й сутулі, волосся лляного кольору, а на носі у пані фон Вульков було пенсне.
— Ви блискуче гармоніюєте з цією обстановкою, пані президентшо, — виправився він і був нагороджений усмішкою за свою сміливу підлесливість. Не всякий зумів би так влучно нагадати пані фон Вульков, що вона уроджена графиня Цюзевіц!
— Справді, — зауважила вона, — не віриться, що цей будинок свого часу був зведений не для добірного товариства, а просто для добрих нецігських бюргерів. — Вона поблажливо посміхнулася.
— Так, це смішно, — шуркнувши ногою, погодився Дідеріх. — Але сьогодні, безперечно, тільки пані графиня може почувати себе тут удома.
— Ви, певно, любите і розумієте красу, — висловила здогад пані фон Вульков, і коли Дідеріх потвердив це, вона заявила, що в такому разі йому не можна пропустити всієї першої дії, і запропонувала йому дивитися крізь щілинку. Сама вона вже давно тупцювалася від нетерпіння. Вона вказала віялом на сцену. — Пан майор Кунце зараз піде зі сцени. Він не дуже добре грає, але що вдієш, він член комітету «Гармонії» і перший пояснив художнє значення моєї п’єси.
Дідеріх зразу ж пізнав майора, бо той зовсім не змінився; тим часом авторка поквапливо викладала йому зміст. Селянська дівчина, з якою розмовляв Кунце, була його неправоложна дочка — отже, графиня, чому п’єса й називалася «Таємна графиня». Саме цієї хвилини Кунце сердито, як завжди, виявляв дівчині цю таємницю. Він повідомив її також про те, що має намір віддати її заміж за бідного кузена і відписати їй половину своїх маєтків. І він пішов, залишивши дівчину та її названу матір, добру орендаторку, у великій радості…
— Хто ця жахлива особа? — не подумавши, спитав Дідеріх.
Пані фон Вульков здивувалася.
— Це ж комічна бабуся з міського театру. У нас нікого не знайшлося для цієї ролі; але моя небога охоче грає з нею.
Дідеріх злякався, під жахливою особою він зрозумів небогу.
— Ваша небога вельми чарівна, — поспішив він запевнити і захоплено глянув на гладке червоне обличчя, яке сиділо просто на плечах — на вульковських плечах! — І, видно, талановита, — додав він для більшої певності.
Пані фон Вульков шепнула: «Дивіться, дивіться».
Із-за лаштунків вийшов асесор Ядасон. Яка несподіванка! На ньому були свіжовипрасувані штани, розкішна випнута на грудях візитка і величезна краватка з червоним блискучим каменем відповідних розмірів. Та хоч як блищав камінь, Ядасонові вуха затьмарювали його блиск. Волосся на ньому було коротко обстрижене, а голова плеската, то ж вуха вільно стирчали і, мов два ліхтарі, освітлювали його святковий одяг. Він розвів руки в жовтих рукавичках, наче вимагав довгорічного тюремного ув’язнення; справді, він наговорив небозі, яка здавалася зовсім збентеженою, та заплаканій кумедній бабусі найнеприємніших речей… Пані фон Вульков шепнула:
— Це лиходій.
— Ще б пак! — переконано сказав Дідеріх.
— Хіба ви знаєте мою п’єсу?
— Ах, он як! Ні. Але я вже бачу, куди він верне.
Справа в тому, що Ядасон, який був сином і спадкоємцем старого графа Кунце, підслухав усе під дверима і зовсім не мав наміру відступити небозі фон Вулькова половину дарованих йому богом маєтків. Він наполегливо зажадав, щоб вона негайно ж залишила поле битви, коли ж ні, то він доправиться її арешту як лжеспадкоємниці, а графа Кунце віддасть під опіку.
— Це підлість, — зауважив Дідеріх. — Вона ж йому сестра.
Пані фон Вульков пояснила:
— Так, звичайно. Але, з другого боку, він має слушність, допевняючись майорату. Він дбає про добро всього роду, незважаючи на те, що окремі особи при цьому постраждають. Для таємної графині це, поза всяким сумнівом, трагічно.
