Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
— Ну, а пан адвокат Бук! — проверещав Кюнхен. — Справді, невже цей пан хоче кого-небудь переконати, що він нічого не знає про нову ганьбу, яка впала на його родину? Може, йому невідомі й злочини в домі Лауерів? І, проте, на суді він не посоромився перетрусити брудну білизну своєї сестри і зятя тільки для того, щоб змусити говорити про себе!
Доктор Гейтейфель, якому досі ще хотілося минулим числом виправити власну поведінку на суді, проголосив:
— Це не оборонець, а комедіант!
І коли Дідеріх звернув загальну увагу на те, що Бук має певні, хоч і спірні, погляди в галузі політики і моралі, йому відповіли:
— Пане докторе, ви його друг. Те, що ви заступаєтеся за нього, робить вам честь, але нас ви не ошукаєте, — після чого Дідеріх відступив із засмученим виглядом, що не завадило йому кинути погляд на редактора Нотгрошена, який смиренно жував бутерброд з шинкою і все чув.
Раптом запала тиша, бо в залі, коло самої сцени, з’явився старий Бук у колі молодих дівчат. Очевидно, він пояснював їм живопис на стінах, минуле життя, яке в збляклих, але радісних барвах облягало всю залу; панораму, міста, яким воно колись було, зниклі луги й сади; і називав людей, які були тоді гомінливими господарями цього будинку для влаштування свят, а нині їх, замкнених пензлем художника в химерні глибини, витиснули нові покоління, які гомонять тут сьогодні. Здавалося, що і старий Бук, і дівчата наслідують постаті на стіні. Саме над ними були намальовані ворота, і звідти виходив чоловік у перуці і з ланцюгом — той самий, мармурове зображення якого стояло на верхнім майданчику сходів. З принадного, сповненого квітів гаю, який, очевидно, стояв там, де тепер була гаузенфельдська папірня, йому назустріч діти вели танок; вони накинули на нього вінок і хотіли уквітчати його. Відблиск рожевих хмарочок падав на його щасливе обличчя. Так щасливо усміхався цієї хвилини і старий Бук, дозволяючи дівчатам термосити його, оточений ними, ніби живим вінком. Його безтурботність була незрозуміла, вона дратувала. Невже його сумління такою мірою притуплене, що він свою неправоложну дочку…
— Наші дочки не які-небудь неправоложні, — сказала жінка власника універсального магазину пані Кон. — Моя Сідоні під руку з Густою Даймхен!..
Старий Бук та його юні приятельки зовсім не помічали, що навколо них утворилася порожнеча. Попереду муром стояла ворожа публіка; очі сипали іскри, і завзяття її росло. «Ця сімейка занадто довго верховодила. Один уже сидить у тюрмі, тепер на черзі номер другий!..» — «Та це справжній спокусник!» — чувся гомін; і з другого кінця: «Очі б мої не дивилися!» — І дві дами протислися крізь юрбу і з розгону перетяли порожню залу. Дружина радника — пані Гарніш, яка котилася в своєму червоному оксамиті зі шлейфом, біля самої цілі зіткнулася з жовтою пані Кон; тією ж самою хваткою одна заволоділа своєю Сідоні, друга своєю Метою — і яка була радість, коли вони повернулися назад!
— Я мало не знепритомніла, — сказала пасторша Цілліх, коли, дякувати богові, знайшлася і Кетхен.
Добрий настрій повернувся, із старого грішника глузували і порівнювали його з графом у п’єсі президентші. Звичайно, Густа не була таємною графинею; в п’єсі можна було, на догоду авторці, симпатизувати таким речам. До того ж там це ще можна було терпіти, бо ж графиня мала вийти заміж тільки за брата в перших, тоді як Густа!..
Старий Бук, не бачачи коло себе нікого, крім своєї майбутньої невістки і однієї з небог, здивувався; обличчя його, всіма покинутого, під уперто скерованими на нього поглядами виказувало ніяковість. У публіці звернули на це увагу, а Дідеріх спитав себе, чи не є таки правдою стара скандальна плітка пані Геслінг? Спостерігаючи, як примара, котру він сам пустив у світ, набирає плоті і стає все грізніша, він сам жахався. Цього разу йшлося не про якогось там Лауера, а про старого Бука, найшановнішу особу з дитячих Дідеріхових років, окрасу і гордощі Неціга, втілення його громадської самосвідомості, мученика сорок восьмого року! Щось у самому Дідеріху повстало проти його власного почину. До того ж це здавалося безглуздям; такий удар, як цей, ще далеко не знищить старого. Але коли стане відомо, хто винуватець цієї плітки, Дідеріх повинен зважити на те, що всі виступлять проти нього… Проте удар залишався ударом, і він влучив у ціль. Тепер уже не тільки родина розпадалась і важким тягарем лягала на плечі старого Бука: брат — напередодні банкрутства, зять — у в’язниці, дочка мандрує з коханцем, а із синів — один став селюком, другий викликає підозру напрямом своїх думок і способом життя, — тепер уперше захитався він сам. Геть його, щоб звільнити місце Дідеріхові! Все ж таки від страху в Дідеріха почалися спазми всередині; він рушив до коридора.
Дідеріх поспішав, бо вже дзвонили до другої дії; він зіткнувся з бургомістровою тещею, яка теж квапилася, але з іншого приводу. Вона встигла саме вчасно, щоб перешкодити зятеві, підштовхуваному дружиною, підійти до старого Бука і захистити його своїм авторитетом.
— Своїм авторитетом бургомістра покривати таке осудовище!
Вона аж захрипіла від хвилювання. Дружина ж і далі своїм верескливим голоском наполягала на тому, що Буки — найпорядніші люди в місті і ще вчора Міллі Бук дала їй чудову скройку. Кожна з них непомітними штурханцями тягла його в свій бік; він погоджувався по черзі то з однією, то з другою, його безбарвні бакенбарди розліталися, а очі у нього стали як у зайця. Люди, які проходили повз них, підштовхували одне одного і повторювали пошепки, як дотепний жарт, те, що Дідеріх уже знав від Вольфганга Бука. Зважаючи на такі важливі події, він забув про свої спазми і, зупинившись, з викликом віддав уклін. Бургомістр прибрав поважного вигляду, покинув своїх дам і простяг Дідеріхові руку.
— Любий докторе Геслінгу, дуже радий вас бачити. Вдатний вечір, чи не так?
Але Дідеріх не був схильний піти назустріч цій сердечності, яка ні до чого не зобов’язувала і яку так любив доктор Шеффельвейс. Він випростався, як сама доля, і заблискав очима.
— Пане бургомістре, я вважаю, що не маю права залишити вас у невіданні відносно того, що…
— Що?.. — повторив доктор Шеффельвейс, бліднучи.
— Що діється, — сказав Дідеріх суворо.
Бургомістр благально простягнув руки.
— Я знаю, знаю. Ця жахлива історія з нашим вельмишановним… я хотів сказати, свинство старого Бука, — потайки шепнув він.
Дідеріх був невблаганний.
— Це щось гірше. Годі вам ошукувати себе, пане бургомістре, це стосується вас самих.
— Молодий чоловіче, попрошу вас…
— Я до ваших послуг, пане бургомістре!
Доктор Шеффельвейс помилявся, якщо мав надію, що гнів більше, ніж благання, допоможе йому відвести цей келех! Він був у Дідеріхових руках; дзеркальна галерея спорожніла, обидві дами також зникли в юрбі.
— Бук і компанія завдають контрудару, — діловито додав Дідеріх. — Вони викриті і мстяться.
— На мені? — бургомістр підскочив.
— Наклеп, я повторюю, мерзенний наклеп поширюється про вас! Ніхто б не повірив йому, але в цей час політичної боротьби…
Він не закінчив, тільки знизав плечима. Доктор Шеффельвейс на очах якось поменшав. Він хотів подивитися Дідеріхові в обличчя, але відвів очі. Тоді Дідеріх промовив голосом самого правосуддя:
— Пане бургомістре, ви пам’ятаєте нашу першу розмову з паном асесором Ядасоном у вашому домі? Я вже тоді говорив вам, що в місті запанує новий дух. Кволий демократизм своєї вже відспівав! Віднині треба бути непохитним націоналістом! Я вас застерігав.
Доктор Шеффельвейс почав виправдовуватись.
— Душею я завжди був на вашому боці, любий друже; тим паче, що я такий пристрасний шанувальник його величності. Наш блискучий молодий кайзер такий оригінальний мислитель… люди на пориву… і…
— Найіндивідуальніша особа, — суворо закінчив Дідеріх.
— Особа… — повторив бургомістр. — Але в моєму становищі, коли я змушений зважати на обидві сторони, я можу й сьогодні лише сказати вам: створіть нові факти!
— А мій процес! Я вщент розтрощив ворогів його величності!
