Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Дівчину, в яку закохався Юрій Юрійович, звали Соня. І, на диво, якраз Аркаша під кінець першої зміни залишився чи не єдиним представником чоловічої статі у піонертаборі та околицях, що не переспав із нею. Яких нестерпних внутрішніх тортур та утисків це йому коштувало, можна лише здогадуватися, але Аркаша, звісно, не зробив цього лише з величезної поваги до свого закоханого товариша — Соня справді виглядала дуже звабливою істотою. Для Аркадія така поведінка — не спати з дівчатами та дружинами своїх друзів — була сталим моральним імперативом, прямо за Кантом. Тож усіх, хто зганьбив себе таким негідним вчинком, він відкрито не толерував, заявляючи, що всі крисятники рано чи пізно будуть покарані тим, що захворіють трипером. Це мало віддалену схожість зі страшним прокляттям, але ніхто чомусь не боявся.
У посаді фізкерівника, як і в будь-якій іншій, мені підло відмовили. Не зважаючи на попередні телефонні домовленості та усні й письмові рекомендації нашого вишу, директор табору сухо повідомила, що, беручи до уваги погану репутацію вожатих із нашого університету, які працювали тут у першу зміну, прийняти на роботу мене вона не може за жодних умов. Хоча насправді ніяка репутація тут ні до чого: ця стара облізла курва домовилася взяти на роботу когось зі своїх родичів, а мене просто відшила, як непотріб, навіть не відшкодувавши грошей на квитки.
Вожатих із нашого вишу працювало тут троє: Юрій Юрійович, Аркадій і та сама Соня на прізвисько Золота Ручка (вона ж Золота Сідничка, вона ж Золота… далі по тексту з усіма подробицями жіночої анатомії).
Само собою, на Юрія Юрійовича думка директора табору про поганих студентів не розповсюджувалася — його обожнювали всі жінки без виключення, особливо дівчата до п’яти і бабусі після шестидесяти, тобто віковий рівень, у якому жінки ще хоч якось можуть тверезо дивитися на життя. Але мені від їхньої любові до колеги легше не ставало — я лишився без роботи на літо, без грошей взагалі і без грошей на зворотній квиток конкретно. Повертатися назад я не мав за що. Тому, чекаючи з трьома карбованцями у кишені рваних шортів і невеличким наплічником зі скромним наповненням, поки скінчиться зміна, щоб разом із Юрієм Юрійовичем поїхати додому за його ж зарплатню, я п’ять діб жив на пляжі. Вдень засмагав, купався, ганяв із піонерами у футбол, а ввечері чекав, поки Юрій Юрійович або Аркаша притягнуть мені з їдальні хавки, та пив дешеве вино. Вночі я виходив на полювання на піонерів, які втікали купатися на море. Я їх ловив, брав когось у заручники і під страхом передачі до рук Юрія Юрійовича примушував приносити мені сигарети, косяки, шоколад та інші смачні дрібнички, якими забиті їхні шухляди. Після піонерів купатися йшли симпатичні і засмаглі піонервожаті, і з ними я пив вино, курив косяки та кохався у човнах, що стояли на березі. Кохатися в човнах мені дуже подобалося: дошки пахли сіллю відкритого моря і вітром, рибальською сіткою і пригодами, тож це було прекрасно. Потім приходив сумний Юрій Юрійович у солом’яному брилі й ми з ним запливали у суцільну темряву по місячній стежині далеко у море, і хоча б там печаль безнадійного кохання ненадовго покидала його. Спав я під навісами прямо на пляжі на матраці, поцупленому Аркашею зі складу. Матрац, як водиться, пах прілими трупами мишей та сяяв темно-жовтими плямами іржі (сподіваюсь). Кожного ранку, як тільки сходило сонце, я закопував його в пісок під забором. Тепер лякати дітей покаранням за нічне купання у морі не мало сенсу — на пляжі тепер жив я, а мене діти і так панічно боялися, тож, порадившись на педагогічній раді з керівним складом, директор табору вирішила мене звідти не виганяти. Таким чином на пляжі під відкритим небом я виявився значно кориснішим для виховного процесу, ніж у ролі фізрука або вожатого.
Юрій Юрійович цілими днями тинявся зі своїм загоном слідом за загоном Соні Золотої Сіднички, намагаючись по змозі більше часу проводити поруч і спостерігати предмет своєї пристрасті з якомога ближчої відстані. Соня, не гребуючи такою нагодою, всяко використовувала Юрія Юрійовича, залишаючи на нього своїх піонерів, чи то пак жовтенят (вона опікувалася найменшими). Сама ж, помахавши закоханому ідіоту ручкою, відправлялася по мужиках.
Звісно, від таких гірких справ опустить руки будь-хто. Добре, що Юрій Юрійович мав роботу, яку любив. Та й це не завжди допомагало.
Інколи від повного розпачу Юрій Юрійович експериментував над особистим складом ввіреного йому загону дітей із різних кінців нашої незалежної Батьківщини. Потрібно зазначити, що призвати до порядку дітей столичної номенклатури, улюблених чад київських високопосадовців, якщо не брати до уваги розстріл через повішення, можна лише єдиним методом — необхідно поставити перед ними якесь непереборне психологічне завдання, незнайомий бар’єр, перед яким вони, як і їхні батьки, почуватимуться ніяково. Діти українських чиновників, як і діти українських міліціонерів, певне, з молоком матері всмоктують власну обраність, якщо не сказати, власну приналежність до вищої касти. То поводитись із ними потрібно відповідно: крок за кроком, крапля за краплею безпощадно повертати в ці розбещені створіння людяність.
Тож вночі, коли гамір у кімнатах ставав уже зовсім нестерпним і остаточно заважав мріяти про кохану, Юрій Юрійович використовував для приведення злісних порушників дисципліни до тями який-небудь буддійський коан, вивченням яких він нещодавно захопився. Зазвичай це відбувалося так: Юрій Юрійович заходив до кімнати, вмикав світло, чекав, поки хлопці або дівчата, в залежності від того, в чию кімнату він зайшов, поховаються під ліжка, і задавав, на перший погляд, дуже просте запитання. Наприклад, якого кольору ваза, що стоїть на столі. Той, хто правильно відповість, звісно, звільнявся не тільки від покарання за порушення режиму, а й від найнеприємнішого, що могло трапитись у житті піонера — чергування по столовій. Усі герої-коханці, одурманені удаваною легкою здобиччю відповіді, як таргани з-за плінтусів, миттю вилазили зі своїх схованок, роздивлялися вазу на столі, яка начебто мала беззаперечний класичний зелений колір, і сміливо казали: «Ця ваза, звісно ж, зелена!» — «А мені здається, що ця ваза жовта, — підступно відповідав Юрій Юрійович. — А для мого кота взагалі всі речі — сірі, бо коти не розрізняють кольорів. Отож для нього ця ваза — сіра. Так якого ж насправді кольору ваза стоїть на столі? Бо для мене вона жовтого кольору, для вас — зеленого, а для всіх котів і навіть собак вона сіра!» Піонери, які, збившись, як загнана вовками худоба, до купи навколо столу з підступною вазою, починали несміливо говорити, що так нечесно, що насправді ваза зелена, тому що їх більше, тобто верзли повну нісенітницю, але вже не так впевнено, як на початку, бо навіть вони розуміли, що з котами, собаками, а тим паче, Юрієм Юрійовичем у їхній ситуації сперечатися напрочуд шкідливо. «Юрію Юрійовичу, а якого ж кольору насправді ваза?» — такі запитання, як правило, ставила наприкінці диспуту юних геніїв якась із тихих розумних дівчат. «А чи хтось може взагалі сказати точно, якого вона кольору, окрім самої вази?» — риторично вигукував вожатий, наче знущаючись над незміцнілими підлітковими мізками, і двічі свистів у рожевий свисток. З цією сенсово розлогою відповіддю, яка давала їм чималий простір для роздумів над непередбаченістю та загадковістю буття, малолітні герої-коханці, похнюпивши носа, миттю вилазили через вікна на вулицю, щоб всадивши за рогом корпусу під металевою драбиною по сигареті або косяку, мовчки піти цього разу спати до себе в ліжко. Тому що якщо ти не можеш довести вожатому, що ваза, яка стоїть на столі, конкретно зеленого кольору, то ти реально кончений лох і з тьолкою сьогодні трахатись не заслужив.
Звісно, до таких крайніх педагогічних експериментів Юрій Юрійович вдавався виключно через своє нещасне становище. Що мене більш за все дивувало — буддійська практика завжди спрацьовувала. Кожного разу, коли пихаті підлітки нестерпним гамором будили у Юрії Юрійовичу східно-філософського звіра, вони могутніми левами вилазили з-під ліжок у надії дати правильну відповідь і кожного разу, як побиті пси, розповзалися по своїх спальнях ні з чим. «Закоханого вожатого краще не будити, трахатися потрібно тихо!» — зрештою зробили правильний буддійський висновок піонери, і статеве життя у них більш-менш налагодилося. Але правильної відповіді про колір вази так ніхто з них і не дізнався.
