Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Соня, об’єкт такого палкого кохання Юрія Юрійовича, як я вже казав, мала вельми симпатичну зовнішність і оригінальне почуття гумору, хоча й важко собі уявити, хіба що у кіно, набір цих достойних якостей в однієї особи жіночої статі одночасно. Та у двадцять два роки чого тільки з нами не трапляється. Звісно, Соня крутила романи з кимось із керівництва табору, з фізруком, з якимось перерослим піонером-мажором і періодично публічно знущалася зі щирих почуттів Юрія Юрійовича. Зарадити цьому процесу у такий стислий термін не уявлялося можливим, та й не варто лізти зі своїм сексуальним досвідом у чужий публічний дім. Мені лишалося мовчки чекати, поки закінчиться зміна і Юрій Юрійович збере себе та свої речі до купи, отримає зарплатню, купить нам квитки додому і спалить свій щоденник із такою дивною і такою непідходящою назвою.
Тиждень під азовським жарким сонцем і прохолодним місяцем на пляжі промайнув, як один день і одна ніч.
Тож про колір вази я наважився запитати лише в останній вечір, коли ватри піонерської «королівської» ночі вже згасли і останні піонерки розбіглися по пляжу втрачати цноту. Ми сиділи у кімнаті Юрія Юрійовича, бухали місцевий геть невдалий самогон і курили знову ж таки місцеві, але напрочуд прекрасні косяки. Точніше, бухали і курили я і Аркаша, а Юрій Юрійович акуратно розрізав ножицями свого «…винищувача», який насправді нікого, крім самого Юрія Юрійовича, так і не винищив.
— А що ж там-таки з тією зеленою, чи то пак жовтою вазою? — запитав я, очікуючи на якусь коротку і дотепну відповідь, як це зазвичай трапляється в дитячих загадках. — Хто мав рацію: ти, піонери чи коти з собаками?
— Як сказав перший український філософ-буддист Свирид Петрович Голохвастов, — відповів Юрій Юрійович і несподівано з розмаху різко увіткнув ножиці в подушку, — «…те, що звичайним людям здається зеленим, нам, вчоним, воно вже рябоє…» Ось так от, друже.
Ця відповідь аж ніяк не розвіяла туману в моїй голові, іншими словами, я так нічого і не зрозумів, але вирішив не піднімати поки що цю тему і, пустивши дим носом, лише покивав головою. Рябоє так рябоє. Хер з ним. Головне, що ніхто тієї ночі не втопився і квитки додому лежать в кишені.
Дорога додому запам’яталася нам містом Мелітополь, де кожен перехожий на питання, де знаходиться залізничний вокзал, строго вказував, як ми потім уже з’ясували, в інший бік. Зрештою, втомлені спекотним днем, через дві години ледь діставшись вокзалу, ми зрозуміли, що насправді це така місцева гра — вказувати приїжджим протилежний напрямок, «Мелітопольська забава» називається. Вигравала та группа тубільців, чий приїжджий, заблукавши довгими вулицями, взагалі не потрапляв того дня на вокзал. Уже в потязі ми здогадалися, що така дивна поведінка мелітопольців напевне потойбічно якось пов’язана зі загадковою і містичною Кам’яною могилою, що знаходиться поруч із цим прекрасним містом.
Пікантності нашим пригодам у Мелітополі додавало і товариство Соні Золотої Сіднички, яку поперли з табору за «вульгаризм», як дивно і пихато висловилась директорка. Насправді, перш ніж працювати з дітьми, цій старій лисій курві було б не зайвим пройти курси розважальної лінгвістики у Юрія Юрійовича. Останній свій шедевр вона видала на закритті зміни, коли після офіційної частини заходу святково звернулася до вожатих: «А тепер запрошую всіх на брудершафт!» — маючи на увазі, очевидно, фуршет. Хоча по суті висловлювання, беручи до уваги місце дії і контингент, вона була не далекою від істини.
Четвертим у нашій блукаючій Мелітополем компанії був, звісно ж, Аркаша. Соня, таким чином, почувалася дуже незручно, бо чи не вперше за останній місяць, а може, й за все сексуальне життя опинилася у товаристві чоловіків, двоє з яких ще не могли з нею спати, принаймні поки не повернуться додому і Юрій Юрійович офіційно не відмовиться від своїх зазіхань на взаємне кохання, а третій, себто сам ЮрЮр, був шалено в неї закоханий, але спати через образу вже не бажав. «Ідентифікувати людину можна декількома способами, — вголос, поки ми пленталися вулицями із важкими валізами і наплічниками, розмірковував Аркадій, щоб хоч якось збити напругу та відволіктись від дійсно видатних цицьок Соні. — У мене є свій. Щоб дізнатися, яка людина поруч із тобою, потрібно просто дати їй нести важкий чемодан. Людина з важким чемоданом і та сама людина без важкого чемодана — це дві зовсім різних людини, повірте мені на слово. Особливо це стосується чоловіків. Без чемодана він — упевнений у собі, вільний, поблажливий. Чоловік із чемоданом — метушливий, нервовий, вразливий, злий, крикливий. Тому, якщо ви дійсно по-справжньому хочете перевірити мужчину — дайте йому можливість нести важкі валізи — і ви пізнаєте його сутність і його ціну. — Тут Аркадій виразно подивився на Юрія Юрійовича, чий чемодан за розміром сягав за межі його уяви про будь-які чемодани. — Але справжній чоловік поводитиметься однаково благородно як із важким чемоданом у руках, так і без нього, і це головне в благородних справжніх чоловіках. А от людина з наплічником — це зовсім окрема історія, — тут Аркадій, витираючи з чола піт, позирнув із надією на мене. — Це апріорі вільна людина: дружня, безпечна, легка, завжди готова допомогти. Але дайте їй важкий чемодан — і ви дізнаєтесь, хто вона є насправді! — Але я на Аркашини провокації уваги не звертав і його чемодан нести не брав. — З жінками складніше, — продовжував наш подорожній філософ, — і водночас простіше: вони приховують свою сутність значно майстерніше. Хіба може чоловік собі уявити, наприклад, що вчасно непоголені ноги часто-густо застерігають заміжніх жінок від необдуманих вчинків, тобто злягання на стороні? Скажіть мені, будь ласка, чи знаєте ви хоча б одного мужчину при повному розумі, якого б його непоголені ноги стримали б від виконання такої приємної місії? Ні, жінці не потрібно давати нести чемоданів, це лише ускладнить ситуацію, однак тягти їх доведеться вам. Насправді, щоб дізнатися справжню сутність жінки, дізнатися, якою вона стане через кілька років, навіть не потрібно, за класичним висловом, знайомитися з її мамою. Є значно доступніший спосіб все перевірити наперед. Достатньо просто попросити її перефарбувати волосся. Бо ніщо так не оголює істинну сутність жінки, як зміна кольору волосся, вони просто не встигають заховатися! Тому не фарбуватися протягом передшлюбних залицянь — це ще один із численних жіночих засобів приховувати свою сутність». — Тут Аркадій уже спостерігав за реакцією Соні, яка тягла свою величезну валізу самотужки. Ні я, ні він не запропонували їй своєї допомоги, а Юрія Юрійовича ми позбавили такої можливості погрозою розірвання всіляких дружніх стосунків.
Квитки ми взяли лише на нічний потяг. На вокзалі, коли ми з Аркашею вийшли випити пива, нас хотіли нагло взяти на «гоп-стоп» місцеві гопники, тому нам прийшлося натовкти їм пики; а Юрій Юрійович отруївся пиріжком із капустою, після чого кілька годин бігав до туалету, а в коротких перервах писав оповідання про своїх улюблених філософів-мандрівників «а ля Гриша Тефаль» — Йєбучка та Йіжолопа, яке назвав «Бог, жінка та смерть».
Коли приїхав потяг, то до нього, здається, збіглося половина міста, у тому числі й ті самі гопники, яким ми натовкли пики. Ящики, що стояли вздовж перону, їхніми зусиллями миттю перевантажились у вагони, і коли ми нарешті змогли віддати провідниці свої квитки і потрапити всередину, то побачили, що половина плацкарту забита черешнею, а половина — пасажирами.
Сезон ягід відходив; ми проспали майже до самого дому, і сни наші були наповнені запахом спілої черешні.
Після таких пригод у «Войковці» наступного семестру ми з Юрієм Юрійовичем дуже затоваришували і багато часу проводили разом, хоча ні тоді, ні зараз я ніяк не можу збагнути, що нас поєднувало. Ми настільки різні, нас цікавили настільки несхожі речі, що, здавалося б, марно навіть намагатися знайти хоча б одну спільну тему для бесіди більше, ніж на три хвилини. Проте брешу, мали ми одне захоплення, від якого обидва отримували величезне задоволення.
