Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Це ж як? — посміхнувся Ігор.
— Коли ми з тобою бачились востаннє?
— Під час форсування Дніпра, коли тебе поранило.
— Так. Після цього я три місяці провалявся в харківському шпиталі. Якось зустрівся там з лейтенантом Одинцовим. Пам'ятаєш Мишку Одинцова?
— Той, що з нами училище кінчав? Високий, в ластовинні?
— Він розказав мені, що під Фастовом тобі доручили провести зі своїм взводом розвідку боєм, і під час контрнаступу німців ти був відрізаний від дивізії. Мишко говорив, що понад два тижні не було про тебе ні слуху ні духу. Потім його контузило вій потрапив до нашого шпиталю. Ми з ним пам'ятаю, вночі в ординаторській тебе за шкаликом спирту пом'янули.
Ігор насупив брови, хотів щось сказати, але Кость перебив його І пробачливим тоном продовжував:
— Я теж не відразу повірив — писав, шукав тебе, але, знаєш, як було: листи ганялися за адресатом по півроку. А потім мене виписали з шпиталю, і занесло мене аж на Північ. Тільки через дванадцять років оце зустрілися, та й то випадково.
І Кость, перегнувшись через стіл, міцно обняв товариша.
За вікном зовсім потемніло. Народжені денною спекою чорні купчасті хмари стерли перші зірки. Десь в горах прокотився грім, і луна довго підхоплювала його глухий відгомін. Сяйнула блискавка, перші каплі дощу білими смужками стали мережити шибки. Паровоз притишив хід. Пропливли вогні стрілочного поста. Пасажирів злегка хитнуло вперед, дзенькнуло посудом на стойці: поїзд зупинився.
Ігор поглянув на годинника.
Кость питально звів брови:
— Ти що, сходити маєш?
— На наступній зупинці, в Стопачах.
Замбахідзе розчаровано крякнув:
— От тобі й маєш! Лиш зустрілися, а він уже і втікає.
Співслужбовець Замбахідзе, який мовчки смоктав жовтаве, вже без піни пиво, зауважив:
— Наступна зупинка не Стопачі, а 17-й роз'їзд. Двадцять хвилин їзди. Та й там, чекаючи на зустрічний, стояти хвилин двадцять, а потім до Стопачів ще хвилин тридцять, Так що більш години маєте в своєму розпорядженні.
З тамбура чулася голосна суперечка. Хтось з перону, мабуть, намагався «пробратися» в ресторан, незважаючи на заперечення старшої офіціантки. Голос і поступово лагіднішав і, нарешті, затих, У вагон швидко зайшов молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим фібровим чемоданом, за ним — дві жінки з авоськами.
Кость з осудом підняв палець і промовив:
— На цій станції завжди так: місцеві жителі виходять до московського поїзда, щоб тут купити кондитерські і тютюнові вироби. А чому? — Було схоже на те, що він збирається викривати всі недоліки і погрішності в роботі місцевих торговельних організацій. Але його перебив чоловік у сорочці, що підійшов. Розсовуючи по кишенях пачки московського печива, вій попрохав:
— Товариші, дозвольте, будь ласка, меню на хвилинку. Хочу перевірити. Ігор подав йому меню і звів очі. Чоловік, що стояв перед ним, повів зіницями в бік дверей. Рука Карпенка, що тримала меню, здригнулася. Чоловік у вишитій сорочці погортав тонкі листки цигаркового паперу, на яких були визначені ціни, подякував і вийшов з вагона.
В цей час приспіли, нарешті, довгождані шашлики. Замбахідзе запропонував розпити пляшечку коньяку, але Ігор заперечив. Коли ж він за чимось вийшов у тамбур, Замбахідзе підморгнув офіціантові, і на столі в ту ж мить заявилася пляшка з зірочками.
Двічі підряд вдарив станційний дзвін, а трохи згодом, слідом за пронизливим сюрчком, басовито обізвався паровоз. Поїзд рушив.
Минуло хвилин десять, а Ігор не повертався. Шашлики на залізних тацях холонули, покриваючись світлою плівкою жиру.
Глухий гул наповнив вагон. Запахло димом: поїзд ввійшов у тунель. За сусідні столики сідали вечеряти нові відвідувачі. Ввійшов хлопчина в футболці і, розклавши домашні бутерброди, попросив дві пляшки пива. Поїзд зупинився на 17-му роз'їзді. Кость занепокоївся, Голоси людей за вікнами стали більш чіткими — відчинилися двері. До вагона зайшли три прикордонпики. Старший а них лейтенант з тонкими чорними вусами над припухлими рожевими вустами — попрохав пасажирів пред'явити документи. Обійшовши всі столики, патруль попрямував до дверей.
«Де ж Ігор?» Неспокій Костя передався і його знайомому. Він совався на стільці, все обертаючись до дверей.
За порожнім столиком в кутку, біля буфетної стойки, лисіючий офіціант довірливим шепотом, який все ж був чутний аж в іншому кінці вагона, розповідав молоденькій буфетниці про якусь тривожну подію на кордоні:
— Буквально вчора… Ціла банда, десять чоловік. Жах, що творилося! Мій знайомий приїхав вранці звідти, — Офіціант багатозначно ткнув пальцем в бік стойки, що була заставлена пляшками. — Він розповідав: прямо на його очах п'ятьох убили, двох взяли в полон, а три прорвалося. — Офіціант трохи запинався на цифрах, мабуть, заокруглюючи їх за звичкою.
Як не дивно, але ця балаканина чимось подіяла на Костя. Кордон і насправді за два кроки. Що могло статися з Ігорем? Кость підійшов до хлопчини в футболці.
— Скажіть, ви не зустрічали мого приятеля, вашого сусіда по купе?
Той мало не подавився бутербродом:
— Він же зійшов ще в Клуші. Заскочив у купе, схопив піджак і вже на ходу вистрибнув. Я сам бачив.
— Пробачте. — Кость повернувся до свого столика. Розгублений, він кришив пальцями корок. Потім, потерши долонями обличчя, задивився в чорне вікно. «Чому він утік? Що трапилося? Дванадцять років не бачились. Сходити йому в Стопачах. а вистрибнув у Клуші. Брехав? Що могло трапитись за ці дванадцять років? Воював. Ну… загинув безвісти. Полон?! Полон…» Кость прикусив губу. Кордон. Патруль. Слова офіціанта. Балаканина, дурниці! Але чому втік, обдурив? Ігор! Кость пам'ятав його кремезним, неквапливим юнаком, з попелястосірими очима. Над ними темні-темні круті брови. На правій — біля самого вигину — щіточка. Звичка крутити її великим і вказівник пальцями. Це в хвилини роздумів. Впізнав і пригадав цю його звичку зараз, коли пили пиво. Зовнішньо він мало змінився. Став лише вищий, ширший в плечах. Але це зовнішньо.
Співслужбовець мовчазно спостерігав за Костем, врешті промовив:
— Пробачте мені, але я повинен зазначити, що дванадцять років — це не дванадцять годин. Ще раз пробачте мені, але я вважаю…
Кость дивився в очі сусіда, закусивши верхню губу. Той вмовк, а Кость все продовжував щось зважувати на чутливих і в той же час таких болісних душевних вагах, дивлячись поверх сивіючої голови співслужбовця. Потім встав і швидко пішов до дверей, кинувши товаришеві, що вже піднімався з-за столу;
— Я зараз!
Лейтенанта-прикордонника він знайшов уже на пероні, під навісом. Йшов дощ. Лейтенант мовчки вислухав Костя. Тут же поспіхом написав коротку записку і передав її сержантові:
— Негайно повідомте відкритим текстом через залізничний телеграф дільничному в Клуші. — Повернувшись до Костя, подав йому руку — Дякую, товаришу Замбахідзе. Будемо надіятись, що це просто непорозуміння. Все ж старий приятель…не дуже приємно.
Не зупиняючись, прогримів зустрічний поїзд.
— Ще одне запитання, товаришу Замбахідзе. Коли ви зустрілися з Карпенком, на ньому був піджак?
— Так, піджак був, Висів у купе.
— Ви мене не зрозуміли. Я хочу знати, чи знімав він при вас піджак. Вірніше, чи бачили ви його руки відкритими?
— Руки? Бачив. Руки, як руки. Одна спотворена шрамом. На війні, мабуть, зачепило. В дитинстві цього шраму не було. Е, що там руки! — Кость зітхнув і, не прощаючись, побрів до вагона.
Розділ III
ЯВКА
Гроза пройшла стороною. А тут капотів по невеликих озерцях теплий дрібний дощик. Карпенко вийшов з невеликого будинку вокзалу на майже невидиму в темряві дорогу і підняв комір піджака.
Станція Клуш зручно примостилася біля гірської ущелини, через яку паралельно в'юнкій річці пролягла залізниця.
Було біля півночі. Поруч, в темряві провалля, налітаючи на каміння, глухо гурчала річка. Ліворуч, по той бік насипу, біля підніжжя гори, в лісі, тремтіли вогники. Здається, там був якийсь будинок відпочинку. Туди пішло кілька людей, що зійшли з поїзда.
