Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Хтось ішов по дорозі назустріч. Карпенко неголосно покликав:
— Лосько?
Молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим чемоданом так же тихо відізвався:
— Я.
— В чому справа, Стасю? Чому ти зняв мене з поїзда в Клуші?
— В Стопачі їхати нічого. Вже місяць, як Ярема там не живе. Його перевели сюди на місце лісника, що пішов на пенсію.
— Дивно. Що ж, за кордоном не знали про це?
— Напевно, що так. Ярема живе тут, на краю села, під самісіньким лісом.
Вони стояли в тіні паркана якогось службового будинку і розмовляли впівголоса. Дощ зовсім вщух. Лише теплий вітер струшував мокрі крони дерев, і краплини, наче горох, тарабанили по асфальту.
— Ну, що ж, ходімо. Нічого не зробиш, — Карпенко опустив комір і ступив на дорогу.
Вони йшли довгою вулицею села. Карпенко шкутильгав.
— Що з тобою? — показав Лосько на ногу.
— Так зручніше, — неясно відповів Карпенко.
— Тихо. Підходимо. Третя хата скраю, праворуч.
Карпенко швидко оглянувся — вулиця була порожня. Попереду — темний ліс. Наче про щось давне і потаємне, глухо шуміли високі дерева. Супутники підійшли до ослизлого, почорнілого від часу паркана, Лосько набрав камінців і спритно кинув їх через паркан в двері хати. У дворі брязнув ланцюг, гавкнув пес. Карпенко і Лосько припали до мокрих дощок. Нарешті зарипіли петлі, хтось вийшов на ґанок. Цикнувши на пса, глухий голос запитав:
— Яка сатана каміння кидає?
Йому відповів Лосько:
— Товаришу Ярема, це я, Зінченко, з лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк учора порубали.
— Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?
— Ні, попутною машиною.
— Гаразд. — 3 темряви виросла висока постать лісника в форменому кітелі наопаш. — Прошу, товариші, до хати, — не зовсім зрадівши пізнім гостям, буркнув господар.
Хату Яреми можна було б назвати дерев'яним будинком. Поділена на дві кімнати, кухню, комору і сіни, вона скоріше нагадувала квартиру міського типу. Різні, бозна-звідки зібрані меблі. Тут же, на кухні, велика піч, глиняний посуд і в кутку — блискуча гостра коса.
Ще не стара, але рано зів'яла жінка — мабуть дружина Яреми — несміливо привіталася, зібрала з пелени клубки вовняних ниток і нечутно вийшла у сіни. Повернувшись, вона поставила на стіл високий глечик молока, миску з медом і поклала круглу паляницю. Глянула на чоловіка, поправила на голові хустину і вийшла. В гасовій лампі стрибав неспокійний вогник. Лосько налив у кухоль молока, відсьорбнув, заїв ковток пахучим хлібом. Карпенко ж і не доторкнувся до їжі. Він сидів і, зморщившись, розтирав ногу, що таки добре розболілася, Господар — похмурий чолов'яга років п'ятдесяти з обвислими, в жовтих підпалинах вусами — очікуюче мовчав. Покінчивши з молоком, Лосько повернувся до нього:
— Ми від «Сірого». Ти одержав наказ?
Ярема кивнув.
— А чому не повідомили «Сірому», що переїхали з Стопачів сюди? — підозріло дивлячись на Ярему, запитав Карпенко.
Ярема вилаявся:
— Чому, чому! Спробували б ви, пане начальнику, працювати тут на рації. Мене в Стопачах були б накрили, та вчасно приховав. Перебрався сюди, а батареї відсиріли. Запасних не було. Ловить як-небудь ловив, а передавати не міг.
— Брешете! — обірвав Карпенко. — Боялися.
Ярема мовчав.
Нога мучила Карпенка все більше. Він уже навіть не робив спроб стримуватись; кривив губи, хитався, обхопивши руками коліно.
Ярема, намагаючись пом'якшити гнів гостей, особливо Карпенка, в якому він угадав старшого, приніс таз гарячої води і два товстих полотняних рушники.
— Прошу пана начальника дайте глянуть на ногу. Я не лікар, але дещо розуміюся на цих хворобах.
Карпенко перебив його:
— Спершу — справа. Куди нам наказано йти?
Ярема виглянув у вікно і прикрутив гніт у лампі. Потім підійшов до дверей, тихо відчинив, вийшов надвір.
— Все тихо, — сказав він, повертаючись, і важко сів на лавку. — Вам наказано бути в Старому схроні, кілометрів за 14 звідси. Я проведу.
— Не треба, — заперечив Карпенко. — Зінченко, — він кинув в бік свого супутника, — знає тутешні місця. Поясніть лише, як туди йти.
Ярема подумав і згодився;
— Добре. — Він підняв дошку стола, витягнув звідти карту-двохверстку на тонкому папері і обережно розгорнув 1 на столі, стерши перед цим рукавом краплини молока. Втрьох вони схилилися над картою. — Отут, — ткнув Ярема рудим твердим нігтем. — 3 села підете цією дорогою. Стежкою підніметесь вгору, Перевалите на північ, по річці. Тримайтесь правого рукава, він виведе вас до Воронячої ущелини. Місце тут заросле, глухе. Кроків за триста знайдете могилу з хрестом, а поруч камінь. Під ним і буде вхід у схрон. Спершу на камінь натиснути треба, а потім повернути навпроти гвинта, вліво.
— Дійдете один? — запитав Карпенко супутника. — Я переночую тут. Нога болить.
Ярема був явно невдоволений таким розгортанням подій. Він засопів і засовався на лавці. Очевидно, йому не хотілося залишати в себе гостя. Карпенко помітив це:
— Знову боїтесь?
Яремі не подобався тон Карпенка. Він скривив рота, виставив з-під вусів міцні рідкі зуби.
— Я не боягуз, пане начальник. І про це добре знає «Сірий». Тільки мені наказано нікого у себе не залишати. Нікого, — підкреслив він, дивлячись волячими очима в обличчя Карпенка.
— Добре, — полагіднішав той. — Про це потім поговоримо. А зараз проведіть Зінченка.
Ярема приніс важкі кирзові чоботи, брезентовий плащ, вузлик з харчами і подав їх Лоську- Зінченку:
— В черевиках туди вам не добратись, та й дощ, холера його візьми, певно буде.
Попоравшись ще хвилин десять, вони пішли. Карпенко роззувся, опустив хвору ногу в таз з водою. Ввійшла господиня і почала стелити на лавці постіль. Хвилин за двадцять повернувся Ярема.
— Все гаразд, — повідомив він.
Карпенко витер ногу, зодягнув шкарпетку і, кривлячись від болю, почав взуватися. Потім недбало кинув на стіл пачку грошей. Ярема взяв їх і поклав до кишені.
— Ось що, — промовив Карпенко. — Цю ніч я, звичайно, пробуду у вас. А завтра переправите куди-небудь понадійніше.
Ярема скубнув вуса. Гроші похитнули його впертість.
— То зразу так не можна, пане начальнику. Вранці я поїду поговорю спершу з деким, а потім вирішимо, як бути. А поки що роздягайтесь і лягайте. — Він вийшов в іншу кімнату, буркнув на жінку — Завісь вікна, дура.
Минуло з півгодини. Крізь дрімоту почув Карпенко приглушену розмову, що лунала за стіною:
— Завтра поїду в Стопачі. А ти забери в Іванчуків нашу керосинку. Їм лише кота позичати можна: він хоч сам додому повернеться.
Карпенко насторожено дрімав. Схопився від того, що на ґанку хтось затупотів і, захлинаючись, заметався на ланцюгу пес. Чулася метушня, а потім упало щось важке. Карпенко схопився і вихопив пістолет. Але очі йому раптом засліпило світло з сильного кишенькового ліхтарика. Владний голос наказав:
— Кидай зброю!
Клацнули затвори автоматів. В розкрите вікно знадвору влетів промінь світла і, схрестившись з першим, вперся в обличчя Карпенка.
— Здавайся! — повторив той же голос.
І не встиг засліплений Карпенко опам'ятатися, як сильний удар вибив з його руки пістолет. Довелося підняти руки. Коли засвітили лампу, він побачив лейтенанта-прикордонника і двох бійців. Ввели Ярему і поставили в куток, поруч. Обшукавши затриманих, прикордонники почали оглядати хату і двір.
Карпенко, спочатку розгубившись, тепер був зовні спокійний. Він навіть попросив дозволу сісти — боліла нога. Сидячи в кутку, він обхопив толову руками і втупився в підлогу. Ввійшов сержант і поклав на стіл невеликий ящик, обтягнутий мокрою резиною.
— Рація. В криниці була, товаришу лейтенанте.
Ярема повів очима на сержанта.
Коли затриманих виводили в двір, Карпенко мигцем побачив заплакане рябе обличчя господині, що стояла біля печі. Ярема навіть не глянув у її бік. Він лише похмуро кинув:
— Віддаси Кравчисі 25 карбованців.
— Припинити розмову! — крикнув сержант.
