Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Почувши цю новину, спершу я відчув безнадію. Він вислизав од мене, і мене очікував страшний і майже нескінченний шлях льодовими глибами застиглого океану, за холоду, якого не могли витримати навіть місцеві мешканці, а тим більше не міг сподіватися пережити я, бо ж народився у теплих краях. Але на думку, що демон житиме та святкуватиме перемогу, в мені спалахнули гнів і жага помсти, затопивши, немов могутній прилив, всі інші почуття. Після короткого відпочинку, під час якого привиди мертвих кружляли навколо мене і спонукали до помсти, я почав готуватися до дороги. Я замінив свої сани на інші, що були придатнішими для їзди по льодовому океану, і, накупивши великий запас харчів, з’їхав із берега.
Не можу сказати, скільки днів минуло відтоді; знаю тільки те, що я стерпів страждання, яких би не витримав, якби не невтомна жага порахунку. Часто мій шлях заступали величезні глиби криги, і нерідко я чув під льодом гуркіт хвиль, що загрожував мені загибеллю. Але потім мороз міцнішав, і морський шлях став надійнішим.
Судячи з кількості провізії, яку я витратив, я гадаю, що провів у дорозі приблизно три тижні; раз у раз обманювані надії часто змушували мої очі виповнятися сльозами — сльозами безсилля та туги. Мною вже заволодів відчай, і я, звісно, піддався б йому та загинув. Але одного разу, коли бідолашні собаки, запряжені у сани, з останніх сил витягували їх на вершину крижаної гори, а одна з них просто там здохла від натуги, я з сумом оглянув льодову рівнину, що відкрилася переді мною, і зненацька помітив темну цятку. Я напружив зір, щоб роздивитися її, і радісно скрикнув: це були сани, а в них — добре мені знайома бридка постать. О! Струмок живильної надії знову влився в моє серце. Очі наповнилися теплими сльозами, які я нашвидку витер, щоб вони не заважали мені бачити почвару; але гаряча волога все ж затуманила мені зір, і я, не в силі боротися з хвилюванням, голосно заплакав.
Проте сповільнювати хід було недоречно; я випріг із саней мертву собаку і досхочу нагодував інших; по годинному відпочинку, який був украй необхідним, я продовжив свій шлях. Сани були ще видні на обрії, і я лише на мить втрачав їх із виду, коли їх затуляла яка-небудь льодова брила. Я помітно наздоганяв їх, і коли, після двох днів переслідування, був уже на відстані щонайбільше милі, моє серце наповнилося радістю.
Й ось тут-то, коли я вже готувався наздогнати свого ворога, щастя відвернулося від мене; я загубив його слід, зовсім загубив, чого ще не бувало ні разу за все переслідування. Лід почав ламатися; шум хвиль, що котилися переді мною, наростав щохвилини. Я ще просувався вперед, але все було марно. Здійнявся вітер; море ревіло; все навкруги пробудилося як за землетрусу і розламалося з оглушливим гуркотом. Усе трапилося дуже швидко; за декілька хвилин між мною та моїм ворогом уже вирувало море, а мене несло на крижаній брилі, яка швидко танула і готувала мені страшну загибель. Так я провів чимало жахливих годин; декілька собак у мене здохло; і сам я вже знемагав від лихоліть, коли побачив ваш корабель, що стояв на якорі й давав мені надію на допомогу та життя. Я не уявляв, що судна заходять так далеко на північ, і був уражений. Я поквапився розламати свої сани, щоб зробити весла, і з чималими зусиллями підігнав до корабля свій крижаний пліт. Я вирішив так: якщо ви прямуєте на південь, то я готовий довірити своє життя хвилям, аби тільки не відмовитися від замисленого. Я сподівався умовити вас дати мені човен, аби й далі переслідувати на ньому ворога. Але ваш шлях пролягав на північ. Ви взяли мене на борт, коли я був украй вимучений; знесилений бідуваннями, я був за крок від смерті, а я ще не готовий до неї, оскільки не виконав свого завдання.
О, коли ж мій добрий янгол приведе мене до чудовиська і я знайду бажаний спокій; невже я помру, а почвара залишиться жити? Якщо так, то заприсягніться мені, Волтоне, що ви не дасте демону можливості вислизнути; що ви знайдете та скараєте його за мене. Чи можу я просити вас, щоб хтось інший продовжив моє паломництво і перетерпів усі ті страждання, які випали на мою долю? Ні, я не настільки егоїстичний. І все ж, якщо після моєї смерті вам зустрінеться цей монстр, якщо духи помсти приведуть його до вас, заприсягніться, що він не вийде живим, — заприсягніться мені, що він не піднесеться над моїми бідами, не залишиться жити й чинити нове зло. Він красномовний і вміє запевняти; одного разу його слова взяли верх над моїм здоровим глуздом; але не вірте їм. Він такий самий диявол у душі, як і зовні; він сповнений підступності та пекельної злоби. Не слухайте його; повторюйте про себе імена Вільяма, Жустини, Клерваля, Елізабет, мого батька й найнещаснішого Віктора — і вдарте його просто в серце. Мій дух буде поруч із вами і спрямує ваш сталевий ніж.
Продовження щоденника Волтона
26 серпня 17…
Ти прочитала цю дивну та страхітливу розповідь, Маргарет; і я впевнений, що кров холонула в твоїх жилах від жаху, який відчуваю я. Іноді неочікуваний спалах душевної муки переривав оповідь; бувало, що оповідач важко, тремтячим голосом вимовляв слова, сповнені відчаю. Його прегарні та милі очі то загорялися від обурення, то туманилися печаллю і згасали в безмежній тузі. Іноді він опановував себе та розповідав страхітливі речі абсолютно спокійним голосом; але, бувало, щось проривалося, немов лава з вулкану, і сповнений гніву, він викрикував прокляття на голову свого мучителя.
Його розповідь загалом досить зв’язна та справляє вірогідне враження, і все ж зізнаюсь тобі, що листи Фелікса й Сафії, які він мені показав, та й саме чудовисько, яке ми ненароком побачили з корабля, надійніше впевнили мене в правдивості його оповіді, ніж найсерйозніші його доводи. Отже, почвара справді існує! Я не маю в цьому сумнівів, але не припиняю дивуватися. Іноді я намагався вивідати у Віктора Франкенштайна подробиці створення тієї істоти; але тут він був непохитний.
— Ви з’їхали з глузду, друже мій, — казав він. — Ви знаєте, куди може привести вас ваша цікавість? Невже ви волієте створити для себе і для всього світу диявольськи злісного ворога? Опануйте себе! Слухайте розповідь про мої біди і не намагайтеся накликати їх на себе.
Франкенштайн довідався, що я записував його розповідь; він забажав передивитися мої нотатки і в багатьох місцях зробив поправки та додав щось; найбільше їх було там, де були записані його діалоги із ворогом.
— Оскільки ви все-таки записуєте мою історію, — сказав він, — я б не хотів, щоб вона дійшла до нащадків у викривленому вигляді.
Впродовж тижня я слухав його історію — найдивовижнішу, яку тільки могла створити людська уява. Заворожений розповіддю мого гостя та його манерами, я жадібно всмоктував кожне його слово й захоплювався ним. Мені кортіло розрадити його, але як я можу обіцяти радість життя тому, хто безмежно нещасний і покинув усі надії? О ні! Єдину радість, яку він здатний отримати, він відчує, коли його зламаний дух знайде спокій в обіймах смерті. Проте він і зараз має одну втіху, породжену самотністю й болісними мареннями: коли він бачить образи своїх близьких і у спілкуванні з ними знаходить розраду для своїх страждань або нові сили для помсти, йому здається, що це не витвір його уяви, а що вони справді з’являються до нього з іншого світу. Ця віра надає його мріям серйозності та робить їх для мене майже настільки ж чарівними й цікавими, як і сама правда.
Загалом історія його життя та лихоліть не залишається єдиною темою наших бесід. Він дуже начитаний і в усіх питаннях виявляє глибокі знання й гостроту суджень. Він уміє переконливо й захоплено говорити; не можна його слухати без сліз, коли він розповідає про хвилюючі події чи хоче викликати співчуття. Яким же він мав бути величним у дні свого розквіту, якщо навіть зараз, передчуваючи власну смерть, він такий благородний і богорівний! Очевидячки, він усвідомлює свою колишню силу та глибину свого падіння.
— Замолоду, — мовив він одного разу, — я відчував, що створений для великих справ. Я мав здатність глибоко відчувати, але водночас був наділений гострим розумом, необхідним для великих подій. Усвідомлення того, як багато мені дано, підтримувало мене, коли хтось інший падав у відчай, оскільки я вважав злочином даремно розтрачувати на безплідну печаль свій талант, який може служити людям. Міркуючи над тим, що мені вдалося створити (хай там як, а я створив розумну живу істоту!), я не міг не усвідомлювати своєї величі в порівнянні зі звичайними людьми. Але ця думка, що окрилювала мене на початку мого шляху, тепер змушує тільки нижче схиляти голову. Всі мої прагнення і надії закінчилися провалом; мов архангел, нагороджений найвищою владою, я прикутий ланцюгами до вічного пекла. Я був наділений воднораз і багатою уявою, і гострим, прискіпливим аналітичним розумом; поєднання цих якостей дозволило мені вимислити й реалізувати створення людської подоби. Я й зараз не можу без хвилювання згадувати, як я мріяв, поки працював. Я подумки ступав по хмарах, радів від усвідомлення власної могутності, весь горів на саму думку про благородні наслідки мого відкриття. Я з дитинства любив мріяти про високе і був сповнений шляхетності честолюбця. А тепер — яке страшне падіння! О мій друже! Якби ви знали мене таким, яким я був колись, ви б не впізнали мене в теперішній жалюгідній істоті. Відчай був мені майже невідомий; здавалося, що все скеровувало мене до великої мети, поки я не впав так, щоб уже ніколи більше не підвестися.
