Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Дев’ятого вересня крига зрушилася; гуркіт, схожий на грім, лунав здалеку, а льодові острови стали розколюватися. Нам загрожувала страшна небезпека; та оскільки ми могли хіба пасивно очікувати подій, моя увага була найперше звернена на мого сердешного гостя, якому ставало дедалі гірше, — він уже ледве підводився з ліжка. Лід позаду нас тріщав, і його щосили гнало на південь; дмухнув західний вітер, і одинадцятого вересня прохід на південь повністю звільнився від криги. Коли матроси побачили це і довідалися, що повертаються на батьківщину, вони заверещали від радості; кричали вони гучно й довго. Франкенштайн отямився і запитав про причину галасу.
— Вони радіють, — сказав я, — тому що скоро повернуться до Англії.
— Отже, ви справді вирішили повернутися?
— На жаль, так; я не можу протистояти їхнім вимогам. Не можу вести їх проти їхньої волі далі, в це небезпечне плавання, і змушений повернутися.
— Що ж, повертайтесь; але я не повернуся. Ви можете відмовитися від свого завдання, але моє доручене мені самими небесами, і я не наважусь відмовитись. Я слабкий, але духи, що допомагали мені в моїй помсті, додадуть мені сил.
З цими словами він спробував звестися з ліжка, але це було йому не до снаги; він упав горілиць і знепритомнів.
Спливло чимало часу, перш ніж він опритомнів; і мені не раз здавалося, що життя полишило його. Нарешті він розплющив очі; він тяжко дихав і не міг говорити. Лікар дав йому заспокійливе і звелів його не турбувати. Мені він при цьому сказав, що його життя добігає кінця.
Отже, вирок був винесений, і мені залишалося горювати й чекати. Я сидів біля його ліжка; очі його були заплющені; мені здавалося, що він спить; але незабаром він слабким голосом покликав мене і, попросивши присунутися ближче, мовив:
— Шкода! Сили, на які я так сподівався, витікають із мене. Я відчуваю, що вмираю; а він, мій ворог і переслідувач, імовірно, досі живий. Не думайте, Волтоне, що в свої останні хвилини я ще відчуваю ненависть і жагу помсти, про які одного разу розповів вам; я всього-на-всього відчуваю, що в праві воліти смерті свого ворога. Останні дні я багато міркував про свої колишні вчинки і не можу цілковито їх засуджувати. Захопившись своєю ідеєю, я створив розумну істоту і мусив, наскільки то було мені до снаги, дати їй щастя.
Це був мій обов’язок; але в мене є й інший обов’язок, ще більш значущий. Обов’язок щодо моїх братів — людей, який стоїть на першому місці, оскільки тут ідеться про щастя одного чи нещастя багатьох. Керуючись цим обов’язком, я відмовився — і вважаю, що правильно, — оживити подругу для мого першого творіння. Він виявив небачену злість та егоїзм; він убив моїх рідних; він знищив людей, що тонко відчували, щасливих і мудрих; я не знаю, де закінчується межа його помсти. Він нещасний; але для того щоб він не робив нещасними інших людей, він повинен померти. Його знищення стало моєю метою, але я не зумів її здійснити. Коли мною керувала злоба й особиста помста, я просив вас завершити почату мною справу; і я поновлюю це прохання зараз, коли мене пробуджують до цього розум і чесноти.
Але я не можу просити вас заради цього завдання відмовитися від батьківщини та друзів; зараз, коли ви повертаєтеся до Англії, малоймовірно, що ви з ним зустрінетеся. Я даю вам можливість самому вирішити, що вам вважати за свій обов’язок; мій розум і здатність тверезо оцінювати події вже затуманені близькістю смерті. Я не наважуюся просити вас робити те, що мені здається правильним, оскільки мною, можливо, досі керують пристрасті.
Мене турбує, що цей дикун продовжить коїти зло; якби не це, то ці хвилини мого життя, коли я очікую спокою, були б єдиним для мене щасливим часом за останні роки. Тіні мертвих, але досі любих людей уже стоять переді мною, і я поспішаю до них. Прощавайте, Волтоне! Шукайте щастя у спокої та бійтесь честолюбності; страшіться навіть на позір невинного прагнення прославитися науковими відкриттями. А взагалі для чого я це все кажу? Сам я отримав поразку, але інший, можливо, буде щасливішим за мене.
Голос його поступово слабшав; нарешті, втомлений зусиллями, він замовкнув. За півгодини він знову спробував заговорити, але вже не зміг; він слабко потис мені руку, і його очі навіки заплющилися, а лагідна посмішка щезла з його обличчя.
Маргарет, що мені сказати про несвоєчасну загибель цього великого духу? Як передати тобі всю глибину моєї туги? Що б я не сказав, усього буде замало. Я плачу; моя душа затьмарена такою втратою! Але наш шлях проліг до берегів Англії, і там я сподіваюсь знайти розраду.
Але мене переривають. Що можуть означати ці звуки? Зараз полуніч; повіває свіжий вітер, і вахти на палубі не чутно. Ось знову; мені чується немов людський голос, але хрипкіший; він долинає з каюти, де досі лежить тіло Франкенштайна. Треба піти подивитися, в чому справа. На добраніч, мила сестро.
О великий Боже! Що за сцена розігралася! Я досі ошелешений нею. Я заледве здатен розповісти про те, що трапилося, в усіх подробицях; проте моя розповідь була б неповною без цієї останньої незабутньої сцени. Я увійшов до каюти, де лежало тіло мого нещасного шляхетного друга. Над ним схилилося якесь створіння, яке не описати словами: величезне на зріст, але бридко непропорційне та недолуге. Його обличчя схилилося над труною і ховалося за пасмами довгого волосся; була видна хіба одна велетенська рука, що за своїм кольором та виглядом нагадувала мумію. Почувши мої кроки, чудовисько припинило свої сумні голосіння та метнулося до вікна. Ніколи ще я не бачив нічого жахливішого за те обличчя — потворна, відразлива зовнішність! Я несамохіть заплющив очі та нагадав собі, що в мене є обов’язок щодо вбивці. Я наказав йому зупинитися.
Він зупинився, дивлячись на мене із подивом; але потім знову повернувся до тіла, що його вже полишило життя, до свого творця, і здавалося, забув про мене, бо його опанувало шаленство.
— Ось іще одна моя жертва! — вигукнув він. — Це вже остання; цим завершується ланцюг моїх злочинів. О Франкенштайне! Шляхетний подвижник! Даремно мені зараз вимолювати в тебе прощення! Мені, який привів тебе до загибелі, винищивши всіх, хто був тобі любий. Ет! Він мертвий, він мені не відповість.
Тут його голос урвався; першою моєю думкою було виконати передсмертне бажання мого друга та вбити його ворога; але я вагався, мною керували цікавість і співчуття, і я наблизився до монстра, не сміючи іще раз звести на нього очі — такий жах викликала його нелюдська бридка зовнішність. Я спробував заговорити, але слова завмерли у мене на вустах. А почвара все повторювала незв’язні та безтямні докори собі. Нарешті, коли голосіння та зойки на мить затихли, я наважився заговорити.
— Твоє каяття, — сказав я, — даремне. Якщо б ти слухався голосу совісті й відчував докори сумління, перш ніж простирати свою пекельну помсту до крайньої межі, Франкенштайн був би зараз живий.
— Що ти таке кажеш? — відізвався демон. — А ти вважаєш, що я б і тоді не відчував мук і каяття? Він, — провадив він, вказуючи на тіло, — він менше страждав. Ні! Він не відчував, вмираючи, і крихти тих страждань, які відчував я, поки вів його до загибелі. Егоїстичний інстинкт штовхав мене далі й далі, а серце було отруєне усвідомленням провини. Ти гадаєш, стогони Клерваля звучали для мене чарівною музикою? Моє серце було створене, щоб виявляти любов і ласку; а коли нещастя змусили його до ненависті та зла, це насильницьке перевтілення вартувало йому таких мук, яких ти навіть не здатен уявити… Після убивства Клерваля я повернувся до Швейцарії знищений та розчавлений. Я жалів, жалів Франкенштайна, а себе ненавидів. Та коли я дізнався, що він, який створив мене й таким чином почав мої невимовні страждання, сам леліяв мрію про щастя і шукав для себе радості в тих почуттях і пристрастях, які мені назавжди були недоступні, коли я дізнався це, всесильна заздрість та гірке обурення наповнили мене злощасною жагою помсти. Я згадав свою погрозу і вирішив здійснити її. Я знав, що готую собі нестерпні муки; я був цілковито у владі наміру, ненависного навіть мені самому, проте нездоланного. А коли померла вона… ні, я не міг навіть сказати, що страждав. Я відкинув будь-яке почуття, затамував біль і досяг межі холодного відчаю. Відтоді зло стало моїм благом. Зайшовши так далеко, я вже не мав вибору і був змушений прямувати далі обраним шляхом. Завершення моїх диявольських планів стало для мене невтомною пристрастю. Тепер усе скінчиться; й ось моя остання жертва!
