Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
Опритомнів Харитонов у кімнаті з цементною підлогою та вузькими нарами, прикрученими до холодної стіни. Доторкнувся до обличчя і відсмикнув руку – від різкого болю ледве не втратив свідомість.
Він перекинувся на спину, опустив руку, спробував витягнути з-під нар речовий мішок, але не знайшов його там. Підвів голову й оглянув камеру. Зупинив погляд на залізних дверях із квадратним заґратованим віконцем.
За дверима забряжчали ключі.
Увійшли двоє – наглядач у військовій формі та літній лікар у халаті, замалому і з дірками, крізь які було видно салатовий светр. Лікар нахилився до обличчя Харитонова, розсунув своїми товстими пальцями розбиті губи.
– Подвійний перелом вилиці, – сказав він, зітхнувши й випроставшись. – Боюся, що говорити йому буде важко.
Наглядач знизав плечима.
– Треба його взяти в тюремну лікарню, – здогадним тоном сказав лікар.
– Вставай! – м'яко наказав наглядач.
У тюремній лікарні годували рідкою манною кашею. Давали чай, прозорий, як вода. Нічого не говорили.
Через три дні Харитонов повернувся в камеру. І побачив, що на нарах навпроти лежить товстий чолов'яга. Лежить і палить, задумливо дивлячись у стелю.
– А, сусід! – Він повернув голову до Харитонова й усміхнувся, показавши два золотих зуба. – 3 поверненнячком!
Харитонов кивнув і сів на свої нари.
– Чом такий невеселий? – Чолов'яга підвівся на ліктях, із цікавістю роздивляючись сусіда.
– Чого веселитися? – похмуро, насилу ворушачи язиком, запитав Харитонов.
– Як чого?! – здивувався сусід. – Скоро свята! Печиво до чаю дадуть!
Харитонов гмикнув і влігся.
– Чув я, що ти теж шпигун? Колеги? – не вгамовувався сусід.
Харитонов відвернувся до стіни. Сусід іще кілька разів пробував розпочати розмову, але Харитонов мовчав.
За залізними дверима забряжчали ключі. Увійшов наглядач.
– Гей ти, з поламаним обличчям, підіймайсь! – наказав він.
Харитонов підвівся. Хвилин п'ять вони йшли коридорами вздовж однакових залізних дверей і слухали гучне відлуння своїх кроків, що розносилося по всій будівлі. Піднялися сходами із дротяною загорожею в два людських зрости. Пройшли крізь подвійні ґратчасті двері й опинилися в наступному коридорі.
– Не люблю!!! – заволав хтось істеричним голосом, і Харитонов, сторопівши, зупинився.
– Давай-давай! – підштовхнув його в спину наглядач. – Це він не тебе не любить.
Зупинилися біля коричневих дерев'яних дверей. Наглядач увічливо постукав.
– Входь! – відповіли звідти.
Наглядач підштовхнув Харитонова, і вони зайшли до кімнати, в якій сидів худорлявий чоловік років сорока, одягнений у цивільне. Коротке волосся було зачесане на проділ. На лацкані піджака висів латунний «ромбик» якогось інституту.
– Довго ж ви до нас ішли! – привітно мовив він.
– Ледве ноги пересував, – обурився наглядач. – Тільки який шум у коридорі почує – зупиняється!
– Так… – гмикнув хазяїн кабінету, прибравши з лиця усмішку. – Сідайте! А ти там почекай!
Харитонов сів на стілець навпроти худорлявого.
– Мене звуть слідчий Берутов, – сказав той. – А як вас?
– Молодший матрос Василь Харитонов.
Слідчий посміхнувся.
– Як називався ваш крейсер? – єхидно запитав він.
Харитонов не відповів.
– Гаразд, пора говорити серйозно! – Слідчий встав і, упершись долонями в поліровану поверхню столу, сказав: – За спробу терористичного акту вас чекає вища міра, і це у кращому разі. Я не говорю зараз про гірший випадок. Так от, якщо ви не хочете дізнатися, що таке гірший випадок, – будьте гранично щирі зі мною, адже я – ваш слідчий!
Харитонов мовчав.
Берутов сів і незадоволено втупився в цього рудобородого з розбитим обличчям чоловіка.
– Отже, ваше справжнє ім'я?
– Василь Харитонов.
– Припустимо. Від кого ви отримали завдання вчинити теракт?
– Ні від кого… Сам.
– Сам?! – здивовано перепитав Берутов.
– Так.
– А де взяли бікфордів шнур?
– На баржі, на якій я плавав.
– Коли плавали?
– Під час війни.
– Так, так… Де захована вибухівка?
– Динаміт на баржі, – стомлено відповів заарештований, – на березі Японського моря. Туди ж і шнур тягнеться…
Слідчий примружив очі.
– Не розігруйте божевільного! – із погрозою мовив він. – Звідси і божевільні, і здорові виходять в одні двері. Гаразд. Поговоримо про інше.
Слідчий нахилився й підняв із підлоги речовий мішок Харитонова. Вийняв ноти, пісковий годинник, карту Російської імперії.
– Почнемо по порядку: ви захоплюєтеся музикою?
Харитонов хитнув головою.
– Тоді звідки у вас це? – слідчий узяв ноти і помахав ними, як віялом.
– Композитор з Музлага просив у Кремль передати…
– А що таке Музлаг?
– Музичний табір.
– Хіба у нас музиканти не в загальних сидять? – немов сам у себе запитав слідчий. – Кому в Кремлі ви маєте це передати?
– Тому, хто музикою керує, – неголосно відповів Харитонов.
– Цікаво! – Слідчий натиснув маленьку чорну кнопку на столі.
З непомітних дверей вийшов військовий у званні лейтенанта.
– Ось! – Берутов простягнув йому ноти. – Розшифруйте і встановіть адресата; легенда – він у Кремлі музикою керує. Виконуйте!
Лейтенант човгнув чоботом і вийшов.
– Ну що ж, продовжимо! – миролюбно сказав слідчий. – Тепер поговоримо про час. Звідки у вас цей годинник?
– Сам зібрав, – прошепотів Харитонов.
– Так ви матрос чи є… склодув?
– Матрос.
Слідчий важко зітхнув.
– Ви мусите переконувати мене в тому, що всі ваші слова – правда, інакше… Хто зібрав цей годинник?
– Я.
– Де?
– У колишньому Пафнутьєвську.
– Це що таке?! – щиро здивувався Берутов. – У нас таких назв нема… Може, не Колишній Пафнутьєвськ, а який-небудь Новопафнутьєвськ чи Краснопафнутьєвськ?
Харитонов заперечливо хитнув головою.
– Він зараз без назви, а раніше Пафнутьєвськом називався. Ось на тій карті він є…
Слідчий розстелив карту на столі.
– Покажіть!
Харитонов відшукав Уральські гори, а потім і саме місто.
– Дивно! – сказав слідчий і підійшов до великої карти Радянського Союзу, що висіла на стіні.
Повернувся до старої карти. Здивовано втупивсь у вічі Харитонову.
– Немає такого міста! – сказав він.
– Але ж тут воно є.
Слідчий замислився.
– Звідки у вас ця карта? – запитав він через хвилину.
– Звідти ж, із колишнього Пафнутьєвська, – відповів Харитонов.
– Та-ак, – зітхнув слідчий. – Важкувато з вами.
Він підійшов до стіни, відчинив непомітні двері й пропустив Харитонова вперед.
Кімната була невелика. У кутку стояв стілець, а зі стелі, з самої середини, звисав на мотузку сірий валянок.
– Ви знаєте, що це? – запитав слідчий, показуючи на валянок.
Харитонов знизав плечима.
– Це – російський валянок. Ви стаєте ось сюди, до стінки! – Він указав Харитонову місце.
Заарештований притулився спиною до стіни.
– А я, – продовжив слідчий, – беру валянок, відходжу назад і відпускаю його…
Валянок описав дугу й ударив Харитонова в груди. Удар виявився несподівано сильним – заарештований від болю сів на підлогу.
– Ну-ну, піднімайтеся, це не так боляче! – слідчий усміхнувся. – У цьому валянку всього два кілограми піску. Але я можу додати ще три. Як ви гадаєте?
Харитонов не відповів. Він зрозумів, що це, можливо, остання халепа, в яку він ускочив, і вийти живим із неї йому навряд чи вдасться.
– То що ви думаєте про цей валянок? – знову запитав слідчий. – Додати ще три кілограми чи поки що залишити все як є?!
Харитонов піднявся, притулився до стіни, стомлено подивився на Берутова.
– Щось ви аж надто мовчазний. – Слідчий зітхнув. – Адже ми з вами ще не почали розмовляти по-справжньому! Ми ще тільки знайомимося.
Будь-які вирази на обличчі у слідчого мали неприродний вигляд, і тому дивне відчуття виникло в заарештованого. Кожна фраза, мовлена грайливим тоном, звучала зовсім не жартівливо, в кожному погляді була присутня дивна, трохи сумна усмішка, в рухах тонких губ була гордовитість і втома.
