Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
– Давайте повернемося до кабінету! – сказав він Харитонову.
Знову зайняли свої місця: слідчий сидів за столом, навпроти – Харитонов. Берутов простягнув Харитонову зошит і ручку.
– Напишіть детальну автобіографію, складіть список родичів із адресами. Особливо детально викладіть, чим займалися в повоєнний час. Коли все це зробите, ми продовжимо.
Слідчий натиснув кнопку, і до кабінету ввійшов наглядач.
– До побачення! – Берутов простягнув було руку, але тут же її опустив.
Харитонов, не попрощавшись, пішов до дверей.
– О, який неввічливий! – буркнув наглядач.
Стискаючи в руці зошит і чорнильну ручку, заарештований знову пройшов довгими глухими коридорами, слухаючи відлуння своїх кроків. У камері він побачив сусіда, що грав на своїх нарах у карти з маленьким хлопчикоподібним чоловіком, одягненим у смугастий арештантський одяг із номерною биркою на грудях.
Цей справжній арештант мав вигляд гостя в їхній камері, тому що ні сусід у його сірих штанях і блакитній сорочці, ні сам Харитонов у своєму вицвілому від часу «хебе» не були схожими на ув'язнених.
– Привіт, мовчун! – крикнув сусід. – У карти збацаєм?!
Харитонов похитав головою і ліг на свої нари, втупився в самотню муху, що сиділа на стелі.
– Так, не пощастило тобі з сусідом! – пробурчав смугастий гість. – Із шпигунами сидіти нудно. Хочеш, я замовлю слівце оперові, щоб тебе до наших перевели?
– Звичайно! – зрадів сусід.
– А скільки тобі ще допитів залишилося? – запитав гість.
– Один, напевно.
– Тоді порядок! Через день-два будеш у розкішному місці!
Вони говорили й кидали карти на нари. Муха покинула стелю і, дзижчачи, полетіла вздовж стін у пошуках виходу. Харитонов стежив за нею, думаючи про те, що навіть муха може бути ув'язненою. Дзижчання мухи та некваплива балачка сусідів, які грали в карти, раптом перенесли Харитонова в якесь по-літньому жарке місце, в тінь дерева, за яким жовтіло поле. Він заплющив очі, й так легко стало на душі, мовби він усе ще продовжував свій шлях до невідомої мети, мовби тягнувся все ще за ним бікфордів шнур, прив'язаний до лямки речового мішка. Він дрімав, чуючи крізь дрімоту дзижчання мошви, що маленькою хмаркою кружляла під гілками і, мабуть, теж насолоджувалася тінню.
І раптом прийшов Голос. Знайомий голос, який тільки знову постарів. Прийшов як людина. Опустився навпочіпки, нахилився до вуха і зашепотів:
– Час, укладений як банкноти в пачки по десять років у кожній, накопичується в моєму нинішньому житті, й ось уже я плутаюсь іноді, намагаючись сам собі відповісти на питання: «Скільки мені років?» Але це тільки іноді. На вчорашньому моєму іменинному торті мало бути двісті п'ятдесят свічок. Торт займав добру половину овального столу, і мої друзі, що встромляли в нього свічки, старались як могли, але для всіх свічок не вистачило місця. Торт і так нагадував скоріше густий ліс дерев із палаючими кронами, і вигляд мав він, без сумніву, дуже дивний.
Навіть я здивувався, відчувши вперше в житті деяку неприязнь до цього вогню, але це був лише хвилинний сумнів. Компанія, що зібралася за іменинним столом, складалася в основному все з тих же моїх занудливих родичів, давно вже покійних і тих, що живуть тут зі мною, і з моїх друзів, багатьох із яких я, на жаль, зустрів тільки тут і тільки тут із ними познайомився. Серед них є чимало блискучих учених, які дали світу, що залишився внизу, безліч знань і винаходів. Деякі зараз шкодують про це. Дивно, але зустрів я тут одного вченого, для якого моє ім'я виявилося знайомим. «А-а! – сказав він. – Це ви присвятили себе охороні праці шахтарів?!» – «Боже! – вигукнув я у відповідь, щиро здивувавшись почутому. – Скажіть, шановний, а якби ви створили підводну міну, й одного дня хтось помітив би, що після вибуху вашої міни на поверхню спливає багато оглушеної риби, і став би використовувати ваші міни для рибного промислу? Чи можна було б стверджувати, що ви присвятили життя підвищенню ефективності праці рибалок?! Га?» Почувши мої слова, вчений гмикнув, помовчав, а потім сказав: «Мабуть, Божа рука направляла ваші діяння у бік добра, всупереч вашій злій волі!» Після цього ми декілька днів уникали один одного. Але було це, щонайменше, безглуздо, і вже після цього випадку хоч про що б говорили, ми завжди залишалися приятелями. Цікаво, одначе, що є серед нас учені мужі, які щиро прагнули поліпшення життя там, унизу, але принесли людству багато шкоди та горя. Одного з них я зустрічаю досить часто, це красивий літній німець із розкішною сивою шевелюрою й такою ж сивою бородою. Я б не сказав, що він дуже балакучий, але з невідомої мені причини до мене він прихильний більше, ніж до інших, й іноді вечорами – а вечори тут довгі – ми розмовляємо, сидячи в саду на лавці. Цікаво, що до спинки лави пригвинчено бронзову табличку зі словами «На згадку про Дору Байт, добру жінку, що покинула цей світ 21 квітня 1876 року. Від давніх друзів». Досить дивно було для мене побачити цю лаву тут, у цьому світі, що настільки відрізняється від земного. І я не переставав відтоді задаватися питанням: який же світ покинула Дора Байт? Той, що внизу? Але тоді б і лава стояла там, унизу, де-небудь на горбистому березі моря в Лайм-Реджисі або Біїрі. Невже вона покинула саме цей світ, в якому живу тепер я? І якщо це правда, то який наступний світ відкривається для тих, хто покидає цей? Невже третій? Де-небудь іще вище? Так от, ми сиділи з німецьким філософом на лавці в саду. Був вечір, і зірки – а тут вони у декілька разів яскравіші земних – добре освітлювали галявинку та дерева. Час від часу з дивним свистом проносилися над нами кажани. «Мені так важко забути про свою провину! – сказав того вечора філософ. – Варто лише згадати про неї вдень, і я вже до наступного ранку не стуляю очей…» Я відразу хотів було розпитати його, але вирішив не бути нав'язливим. Те, що він хоче сказати, – він скаже і без моїх питань. Так, у принципі, й сталося. «Причина моєї провини в моїй помилці, – сказав він. – Мене все життя оточували розумні, освічені та порядні люди. Власне, я сам вибирав собі оточення, але відбувалося це ніби само собою, я не усвідомлював цього. Займався я переважно філософією, економією та іншими суспільними науками. Мені здавалося, що весь світ складається з розумних, порядних і освічених людей, і я задався метою змінити світ, аби цим людям жилося краще, адже не секрет те, що в багатьох країнах таким людям живеться нелегко.
Помилкою було те, що я сприйняв своє оточення за типових представників усього людства, ідеальних людей. І всі мої наступні теорії були написані з розрахунку на цих людей. Але, не беручи до уваги мого оточення, таких людей виявилося зовсім небагато, хоча теорії й запалили уми багатьох інших, але ті багато інших побачили в моїх книгах зовсім не те, що я написав. І вони, піднявши ці книги над головою й вигукуючи на ходу моє ім'я, рушили в якомусь дивному напрямі. І те, що вони створили, нібито керуючись моїми теоріями, змусило мене пошкодувати не лише про те, що я написав, але і взагалі про моє народження. Вже перед тим, як перейти в цей світ, я сів за свій старий дубовий стіл, умочив ручку в чорнильницю і написав цим людям декілька листів, у яких я визнав за потрібне відмовитися від своїх колишніх ідей і частково спростувати власні теорії. Не знаю, чи отримали вони ці листи, і якщо отримали, то що з ними зробили…» – «Не варто турбуватися, – відповів я йому на це. – Мабуть, Божа рука направляла ваші діяння у бік зла всупереч вашій добрій волі». Звичайно, я просто переінакшив слова, сказані раніше на мою адресу, тим самим підсміюючись із обох учених. Добре, що вони про це не знали. Філософ знизав плечима і замовк, глибоко замислившись. Дивно, але ця розмова ніби заспокоїла його, і більше він не заговорював про свою провину перед людством. Але, напевно, не тому, що не хотів. Просто тема ця вичерпала себе в його думках, і всі його наступні розмови торкалися вже – чого б ви думали?! – ідей, спрямованих на поліпшення життя звичайних, тобто поганих людей. Я був дуже радий тому, що тільки тут він серйозно замислився про це і, слава богу, звідси він був не владний щось змінити внизу. До речі сказати, всі, кого я тут знаю, в більшій або меншій мірі одержимі ідеями великих змін у минулому житті. Всі вони готові подати великі проекти, що мають на меті довести життя там, унизу, до ідеалу. Я, мабуть, один із небагатьох, якщо не єдиний, для кого ідеальне життя внизу можливе тільки при цілковитому або хоч би частковому переході людства в інший світ. Але я не часто говорю про це, і вже тим більше не маю серйозно пророблених і продуманих проектів здійснення цього ідеалу. Я занадто добре знаю Землю, обійшов багато місць, багато важкодоступних закутків континентів, і розумію, що жоден проект не може бути здійснений у такому дивному демографічному місці, яким є наша планета. І вчора, сидячи за своїм іменинним столом, я трохи думав про це. Але мої покійні родичі, що сиділи навпроти, гучно галасували, згадуючи красоти Девоншира, а тітонька з Блекпула ввесь час намагалася перекричати їх, намагалася довести, що її рідні місця куди красивіші, й землі там родючіші, й патисони, вирощені на цих землях, важать удвічі більше за девонширські. Але потім вони всі зосередили свою увагу на свічках, які вогнищем палали над моїм іменинним тортом. Вони довго й нерішуче дивилися на вогонь, час від часу кидаючи косі погляди на мене – вони ж знали, за що я їх завжди ненавидів, – дивились і мовчали. Я теж мовчки спостерігав за цією безліччю свічкових вогників, які злилися в один широкий і низький факел. Горіли вони довго, і, я гадаю, довелося б чекати не менше години, перш ніж вони опустилися б до торта, але й цього разу, в двісті п'ятдесятий раз у моєму житті, родичі по невидимій і нечутній команді набрали повні легені повітря й видихнули його на палаючі свічки. Вогники тужливо загойдались і погасли. Тільки одна свічка, погаснувши, знову розгорілась, і її самотній вогник полохливо тріпотів серед десятків свічок, які струмували білим димом. Я ледве стримував себе від гніву, готового прорватись і обрушитися на моїх покійних родичів щосекунди. І тут тітонька з Блекпула несподівано нахилилася до цієї свічки, що вистояла, і задмухала її. Гнів мій випарувався. Зрозумів я, що доля моя така, бо один я був там внизу й один я тут. І всупереч моєму бажанню підтримувати вогонь, існують у інших людей зворотні бажання, а можливо, навіть потреба: гасити все, що може розгорітись, або ж просто все, що горить. І, усвідомивши своє безсилля в обох світах, я допоміг друзям прибрати свічки з торта. Після цього та сама тітонька з Блекпула дістала звідкись кремовий шприц і вивела своїм напівдитячим похилим почерком на нерівній поверхні торта моє ім'я рожевим кремом. Несподівано для самого себе я всміхнувся і, взявши ніж, відрізав шматок торта з першим складом мого імені. «Віл…» – прочитав я вголос цей кремовий склад перед тим, як з'їсти його. Торт виявився досить смачним і в міру солодким. Це був звичайний девонширський торт із безліччю горіхів і родзинками, просочений добре витриманим бренді. Тітонька відрізала собі шматочок торта з другим складом мого імені й умить з'їла. «Гам, і немає "льям"», – жартівливо мовила вона.
