Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

Він обернувся. І відразу зрозумів, що цю жінку вже десь бачив: вродливих жінок він ніколи не забував. Щоправда, усе частіше та частіше став забувати, де та за яких обставин вони зустрілися. Струнка, у простій чорній спідниці з розрізом. І він відразу згадав Бірту. У Бірти була така сама.

— Жахливо! — посміхнувся він.

— Цю ноту важко взяти, — зауважила вона, не відводячи очей від співака.

— Жахливо те, що я не пам’ятаю вашого імені. Пам’ятаю тільки, що ми зустрічалися раніше.

— Не зустрічалися, — відповіла вона. — Ви просто на мене витріщалися.

Жінка відкинула з обличчя темне волосся. Вона була класично вродлива, трохи напружена. Схожа на британську супермодель Кейт Мосс. Бірта швидше нагадувала Памелу Андерсон.

— Ну, за це можна не перепрошувати. — Він збадьорився й відчув, як кров несе шампанське до тих ділянок мозку, які робили його легким та розкутим, а не просто напідпитку. — Хто ви?

— Мене звати Катрина Братт, — відповіла вона.

— Чудово. Ви наш рекламодавець, Катрино? Банківська справа? Нерухомість? Фотограф-фрілансер?

На кожне запитання Катрина з усмішкою заперечно хитала головою.

— Я любителька вечірок, — відповіла вона нарешті. — Одна з ваших співробітниць, журналістка, доводиться мені подругою. Вона сказала, хто у вас тут гратиме ввечері, отож я заледве встигла натягнути спідницю і проникла сюди. Хочете викинути мене на вулицю?

Вона піднесла келих шампанського до губ. Не таких пишних, як він любив, але яскравих та вологих. Жінка продовжувала роздивлятися те, що відбувалося на сцені, отож він тимчасом спокійно вивчав її профіль. Увесь повністю. Пряму спину, довершені за формою груди. Ніякого силікону, мабуть, просто хороший бюстгальтер. Але чи годували ці груди дитину?

— Я подумаю, — сказав він. — Ви можете навести аргументи на свою користь?

— А щодо неприхованої погрози?

— Спробуйте.

— Я бачила, що біля входу зібралися папараці в очікуванні вечірнього улову із життя відомих осіб. А що, коли я їм розповім про свою подругу? Їй дали зрозуміти, що її перспективи в «Лібералі» мізерні, бо вона відхилила вашу пропозицію про інтим.

Арве Стьоп радісно зареготав. Він бачив, що на них уже почали звертати увагу. Нахилившись до Катрини, він відчув міцний запах її парфумів, достоту такий, як він сам полюбляв.

— По-перше, я зовсім не проти усіляких лоскітливих пліток, які так полюбляють колеги з жовтої преси. По-друге, ваша подруга, мабуть, слабенький журналіст. А по-третє, вона просто бреше. Я вже спробував цю недоторку і неодноразово. Отож ви спокійно можете повідати це папараці. А ви заміжня?

— Так, — відповіла Катрина, її нога в розрізі спідниці ого­лилася аж до стегна — дуже спокуслива лінія...

Арве Стьоп відчув, що в роті пересохло, і пригубив шампанське. Оглянув барвисте маєво суконь, які ритмічно рухалися біля сцени. Видихнув через ніс. Він відчував увесь букет запахів присутніх тут жінок.

— У вас є діти?

— А ви зацікавлені в цьому?

— Авжеж.

— Чому?

— Тому що матері, породжуючи нове життя, уповні проявляють свою натуру, і це дає їм глибинне розуміння життя, глибше, ніж у чоловіків.

— Дурниці.

— Не кажіть. Адже їм не треба відчайдушно шукати потенційного батька. Вони тепер хочуть грати в інші ігри.

— Он як? — повернулася до нього Катрина. — Ну, тоді, мабуть, у мене саме такий період. У що ви хочете пограти?

— А в що хочете.

— Чудово. — Вона дивилася на сцену.

Співак заплющив очі, вчепився у мікрофон обома руками і видав протяжне крещендо.

— Свято нудне, і я поїхав додому. — Стьоп поставив по­рожній келих на тацю в руках офіціанта. — Я живу на Акер-Брюгге. Той самий під’їзд, де й редакція «Ліберала». Останній поверх, верхній дзвоник.

— Я знаю, де це, — посміхнулася вона. — Наскільки ви хочете мене випередити?

— Дайте мені двадцять хвилин. І пообіцяйте, що ви ні з ким більше не розмовлятимете. Особливо з вашою подругою. Домовилися, Катрино Братт? — Він дивився на неї, сподіваючись, що не переплутав ім’я.

— Обіцяю, — відповіла вона, і Арве Стьоп помітив, що її очі сяйнули якимось глибинним вогником, котрий нагадував відблиск лісової пожежі на небі. — Я зацікавлена у нашій зустрічі так само, як і ви. — Вона підняла келих.

Стьоп поглянув на неї і пішов до виходу. За його спиною чулося віддалене тремоло співака.

Гримнули двері під’їзду, і вулицею Сейльдуксгата прокотилося п’яне волання. Четверо підлітків шумливо горлали, йдучи з вечірки в Грюнерльокку — районі барів. Вони про­йшли повз автомобіль, що стояв біля тротуару, не помітивши людину, що сиділа всередині. Потім завернули за ріг, і на вулиці знову стало тихо. Харрі нахилився до лобового скла і подивився на вікна Катрини Братт.

Він міг би зателефонувати Хагену або викликати Скарре та патрульну машину. Але якщо це помилка, треба спочатку перевірити.

Він вийшов з автомобіля, піднявся на третій поверх, по­дзвонив у двері без імені власника. Зачекав. Подзвонив знову. Потім повернувся до машини, вийняв з багажника ломик, повернувся до дверей і подзвонив на перший поверх. Відповів сонний чоловічий голос, на задньому плані чувся якийсь концерт. Секунд за п’ятнадцять чоловік спустився і відчинив двері. Харрі показав йому посвідчення.

— Хіба я скаржився на злодіїв? — сказав чоловік. — Хто вас викликав?

— Дякую, далі я піду без вашої допомоги, — ігноруючи запитання, кивнув Харрі.

На третьому поверсі, де не було таблички з ім’ям мешканця на дверях, Харрі постукав, приклав вухо до дверей і прислухався. Потім устромив вістря ломика між дверима та одвірком біля замка. Оскільки будинки в Грюнерльокку свого часу будувалися для простих робітників з фабрик уздовж Акера, то використовувалися найдешевші матеріали, отож Харрі зламав двері без особливих труднощів.

Він постояв секунду-другу у темному передпокої, прислухаючись. Потім увімкнув світло і подивився на підставку для взуття. Шість пар. Усі невеликого розміру, чоловічих нема. Підняв одну пару, яка саме сьогодні була на Катрині, — підошви ще були вологі.

Пройшов до вітальні, увімкнув ліхтарик, щоб у разі чого вона не змогла з вулиці побачити, що в неї гості.

Промінь ковзнув по розсохлій сосновій підлозі, висвітив простий білий диван, книжкові полиці та ексклюзивний підсилювач марки «Лінн». У стіні була ніша, там стояло невелике, акуратно застелене ліжко. Кухонька займала закуток, де приткнулися ще холодильник та плита. Житло було спартанське, але чисте. Як і в самого Харрі. Промінь світла намацав очі, які пильно дивилися на нього. Потім ще і ще. Чорні дерев’яні маски з різьбленням та яскравим візерунком.

Він подивився на годинник. Одинадцята. Промінь світла поповз далі. Уся стіна над єдиним столом була завішана газетними вирізками. Вони вкривали її аж до самої стелі. Він піді­йшов ближче. Ковзнув поглядом і відчув, як серце зайшлося.

Вирізки були про розслідування вбивств.

Багато вбивств — десять чи дванадцять, деякі сталися так давно, що газетний папір устиг пожовкнути. Але Харрі чудово пам’ятав усі ці справи, бо в них було дещо спільне: розслідування вів він сам.

На столі біля комп’ютера лежав стос тек. Рапорти слідчої групи. Він розгорнув одну. Не його розслідування, це були матеріали про загибель Лайли Осен на горі Ульрікен в Бергені. У другій теці йшлося про справу Онні Хетланн, яка зникла у Фйолльсідені. У третій були скарги на Герта Рафто. Харрі пе­регорнув усю теку. Побачив ті самі фотографії, що показував йому Мюллер-Нільсен у своєму кабінеті. Тепер він дивився на них і розумів усе до решти.

Поруч із принтером він побачив аркуші паперу. На верх­ньому було щось намальовано. Швидкий любительський олі­вець, але, між тим, розібрати було можна. Сніговик. Обличчя видовжене, наче сніг, що підтанув, стікав донизу, чорні очниці-вуглини, тонка довга морквина схилилася донизу. Хар­рі перегортав папір. На кожному аркуші по малюнку. Скрізь сніговики, переважно — лише голови. Маски, подумав Харрі. Маски смерті. В однієї маски був пташиний дзьоб, ма­ленькі людські ручки по боках, а внизу — пташині лапки. В іншої — поросячий п’ятачок та циліндр.