Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Дідько! — перервав його думки Харрі. — От недо­тепа!

— Це ти...

— У ванній же нещодавно милися! Парфуми, туш! Ти ма­єш рацію.

Старший інспектор витягнув мобільний, гарячково набрав номер, на тому кінці відповіли негайно.

— Герда Нельвік? Це Харрі Холе. Ви все ще займаєтеся тестами? І що виходить?

Бйорн Гольм слухав, як Харрі буркнув у слухавку своє «гм», а потім тричі повторив «точно».

— Дякую, — завершив Харрі. — І ще. Скажіть, хтось із наших телефонував вам сьогодні з тими самими запитаннями? Як? Розумію. Так, зателефонуйте, коли все буде готово.

Харрі дав відбій.

— Заводь, — кивнув він.

Бйорн Гольм повернув ключ у замку запалення і запитав:

— Ну і що там таке?

— Поїхали до «Плази». Катрина Братт уже телефонувала до Інституту судової медицини і запитувала про результати встановлення батьківства.

— І що, вже готово? — запитав Бйорн Гольм і додав газу, повертаючи на Скьоус-плас.

— Вони спершу роблять тести з точністю дев’яносто п’ять відсотків, а решта часу йде на те, щоб довести ступінь точності до дев’яноста дев’яти.

— Ну і що?

— Дев’яносто п’ять відсотків, — що батьком близнючок Оттерсен та Юнаса Беккера є Арве Стьоп.

— Стиць-тидиць!

— Мені здається, Катрина подумала так само, як і ти, і поїхала до Арве Стьопа.

Харрі зателефонував до управління, викликав підмогу, а старенький мотор ревів вулицями Грюнерльокка. Тільки тоді, коли вони проїхали станцію швидкої допомоги біля Акера та випірнули під вогні Стургата, пічка нарешті видала прямо в обличчя струмінь розжареного повітря.

Одін Наккен з газети «Верденс ганг» мерз на тротуарі поруч із центром та кляв світ, людство й особливо свою роботу. З дверей все тягнулися останні гості вечірки «Ліберала», а ті, котрі йдуть останніми, завжди найцікавіші — про них кричатимуть заголовки протягом кількох наступних днів. Але наближався дедлайн, і за п’ять хвилин йому треба буде пройти кількасот метрів до Акерсгата. Він сяде у своєму ка­бінеті і напише заяву редакторові, що не бажає більше стояти, наче якийсь недолугий шмаркач, притуливши ніс до скла та дивлячись на вечірку з вулиці, сподіваючись, що почує ненароком, хто з ким танцював, хто кого облив шампанським, хто кого клеїв. Напише, що він звільняється!

Він спіймав, звісно, кілька пліток, надто неймовірних, щоб це було правдою, але друкувати їх вони не зможуть. Існують певні рамки, неписані правила. І їх журналісти його покоління намагалися свято дотримуватися.

Наккен поглянув довкола. Тупцялися неподалік ще кілька журналюг та фотографів. А може, у них, як і в нього, був пізній термін подачі до друку матеріалів.

І тут до нього на величезній швидкості підлетів «вольво-амазон», круто завернув до тротуару й загальмував. З пасажирського місця вискочила людина, яку Одін Наккен відразу впізнав. Він кивнув фотографам, всі зірвалися гуртом за поліцейським. А той уже був у дверях.

— Харрі Холе, — віддихуючись, прохрипів Наккен, нагнавши його. — Що тут робить поліція?

Поліцейський зиркнув на нього почервонілими очима:

— Іду на вечірку, Наккене. Де вони, чорт забирай, її проводять?

— У залі Соні Хені. Але там уже і так, боюся, забагато народу.

— Гм. Ти бачив Арве Стьопа?

— Стьоп рано пішов додому. А можна запитати, що тобі від нього потрібно?

— Не можна. Він один поїхав?

— Це спірне запитання...

Старший інспектор різко зупинився й повернувся до нього:

— Що ти маєш на увазі?

Одін Наккен нахилив голову. Він не второпав, що воно відбувається, але тут явно пахло сенсацією.

— Довгенько теревенив з якоюсь красунею. Облизувався, псюга. Нічого, коротше, що можна було б надрукувати. На жаль.

— А далі? — намурмосився старший інспектор.

— Жінка залишила готель через двадцять хвилин після Стьопа і сіла в таксі.

Холе повернувся й пішов до пошарпаного автомобіля, що його доставив. Одін хвостом чимчикував слідом.

— Чого ж ти за нею не поїхав, Наккене?

Сарказму Одін Наккен не відчув: до нього він узагалі довго доходив.

— Холе, вона ж не знаменитість. Знаменитість, яка трахає незнаменитість, — це, так би мовити, не матеріал. Якщо тільки дама не схоче нам щось розповісти. А ця — просто зникла.

— А як вона виглядала?

— Худорлява, темноволоса. Вродлива.

— Одежа?

— Чорне довге шкіряне пальто.

— Дякую. — Холе вскочив до «амазона».

— Гей! — гукнув Наккен. — А що я матиму з цього?

— Спокійний нічний сон! — гукнув Харрі. — Ти ж, хлопче, посприяв правопорядку в нашому місті!

Одін Наккен розчаровано провів поглядом автомобіль, який помчав, гуркочучи двигуном. Знову облизня вхопив. Час писати заяву про звільнення. Треба нарешті плюнути на все.

— Дедлайн, — сказав фотограф. — Ходімо віднесемо лайно, яке ми тут наколупали.

Одін Наккен сумирно кивнув.

Арве Стьоп прозирав з-під щільної маски в темряву й намагався вгадати, що вона робить. Катрина відтягла його до ванної, взявши за наручники, тицьнула револьвером — принаймні вона стверджувала, що це револьвер, — йому в ребра й скомандувала, щоб він заліз до ванни. Хто вона? Він затамував подих і прислухався до стукоту власного серця та якогось електричного потріскування. Може, лампа? Кров зі скроні стікала до рота, і він відчував на кінчику язика металевий солодкуватий присмак.

— Де ти був, коли зникла Бірта Беккер? — долинув її голос.

— Тут, у квартирі, — відповів Стьоп, силкуючись розмірковувати. Вона сказала, що з поліції, і тут він згадав, де бачив її раніше — в керлінг-клубі.

— Сам?

— Так.

— А в ніч, коли була вбита Сильвія Оттерсен?

— Те саме.

— Цілий вечір був сам? Ні з ким не розмовляв?

— Ні.

— Отже, алібі в тебе нема?

— Я вже казав, я був тут.

— Добре.

Добре? Чому добре, якщо в нього нема алібі? Що вона хоче? Змусити його зізнатися? І чому електричний звук ніби став ближче?

— Лягай, — сказала Катрина.

Він підкорився і відчув спиною та ногами крижану емаль ванни. Від дихання маска облипла обличчя, а від цього дихати ставало щодалі важче. Знову пролунав її голос, зовсім поруч:

— Як ти хочеш померти?

Померти? Маніячка психована! Чи ні? Стьоп сказав собі: треба зберігати спокій, може, вона просто хоче його налякати? Може, отой Харрі Холе стоїть у неї за спиною? Може, це все його штучки? Але Стьоп уже тремтів усім тілом, та так, що було чутно, як його чудовий швейцарський годинник «Таг Хауер» цокотить об ванну, наче тіло вже збаг­нуло те, що мозок усе ще відмовлявся сприймати. Притиснувши потилицю до краю ванни, він намагався поправити маску, щоб хоч щось бачити крізь крихітні прорізи для очей. Він помре.

Так ось чому вона його упхнула в ванну! Щоб не заляпати кров’ю все навколо і швидко змити всі сліди. Дурня! Адже він — Арве Стьоп, а вона — якийсь там коп. Вона нічого достеменно не знає.

— Ану, — наказала Катрина, — підведи голову!

Маска. Нарешті. Він підкорився й відчув, як її руки торкаються його потилиці, чола, але маску вона не зняла. А потім щось тонке перетягнуло йому горло. Дідько! Петля!

— Не... — почав він, але тут петля міцно перекрила йому доступ повітря, і він укляк. Наручники дряпали дно ванни.

— Ти їх усіх убив, — сказала вона, і петля затягнулася ще міцніше. — Ти і є Сніговик, Арве Стьоп.

Он воно що! Тепер зрозуміло... Але мозкові катастрофічно не вистачало кисню, і він майже втратив свідомість. Проте заперечно захитав головою.

— Так-так, — з упевненістю промовила вона, і йому здалося, що зараз петля відітне йому голову. — Ти і є Сніговик.

І стало темно. Він смикнув ногою й відразу безсило опу­стив її на дно ванни. Пролунав глухий дзвін.

— Чуєш гул, Стьопе? Це мозкові не вистачає кисню. Правда ж приємно, так? Мій колишній любив дрочити, поки я його душила.

Він спробував закричати, вдихнути хоча б ковток повітря — дарма! Господи, їй все ще потрібне його зізнання? І тут накотило. В мозку наче лопалися бульбашки шампанського. Невже ось так легко? Він не хотів, щоб було так легко.