Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги бесплатно .txt) 📗

Не встиг­ли во­ни пе­рес­ту­пи­ти поріг і зос­та­тись вдвох, Ясь по­чав за­раз чіпля­тись та до­ко­ря­ти Гані, сліпцем на­ла­зив до неї.

- Але ж і ти, Га­ню, по­во­ди­лась між людьми так, що, їй же бо­гу, мені бу­ло со­ром за те­бе. Всі ве­селі, всі тан­цю­ють, бав­ляться, жар­ту­ють; да­ми ще­бе­чуть, - од­на ти сиділа не ска­за­ти б де­рев'яна! Ти прий­шла б до однієї та до дру­гої да­ми, та посміялась би, по­жар­ту­ва­ла, та по­тан­цю­ва­ла, а то си­дить та очи­ма кліпає та лу­пає.

А Га­ня і те­пер сиділа, на­че охо­ло­ла; навіть не роз­дя­га­лась. Во­на гля­ну­ла на ки­лим ко­ло сво­го ліжка. Він був та­кий самісінький, як і в Зосі. Га­ня не втерпіла і по­ча­ла пла­ка­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що хо­ло­не, що її по­ча­ло мо­ро­зи­ти, що мо­роз роз­ли­вається по всьому тілі. Їй ба­жа­лось хоч на­тяк­ну­ти йо­му, що во­на примічає де­що; та не вда­ла­ся во­на в сво­го батька от­ця Хве­до­ра, а більше вда­ла­ся у свою ти­ху матір, і пок­ла­ла собі на думці все терпіти, у всьому до­го­жа­ти ко­ха­но­му чо­ловікові: прий­ма­ти йо­го гос­тей, панька­тись ко­ло Зосі і Те­одозі, бу­ти ве­се­лою, щоб тільки за­дер­жа­ти гас­ну­чу іскру лю­бові сво­го ми­ло­го.

- Я нез­ду­жаю… чо­гось, - лед­ве про­мо­ви­ла Га­ня.

- А ко­ли нез­ду­жаєш, то чо­го бу­ло б їха­ти в гості! Сиділа б вже вдо­ма та ба­ла­ка­ла з політни­ця­ми.

Ясь по­чи­нав вже кри­ча­ти. Най­мич­ки повс­та­ва­ли і веш­та­лись по по­ко­ях, чу­ли те все. Гані ста­ло со­ром.

- Я бу­ду ве­се­ла, лад­на сміятись і жар­ту­ва­ти, ко­ли ти то­го хо­чеш. Тільки не сердься: я нез­ду­жаю.

Вона за­ду­ши­ла в серці сльози, спокійно по­ча­ла роз­дя­га­тись, а як вий­шов Ясь з кімна­ти, тоді впа­ла нав­колішки пе­ред об­ра­зом і дов­го, дов­го мо­ли­лась до бо­га, щоб на­вер­нув чо­ловіко­ве сер­це знов до лю­бові.

А Зо­ся з Те­одо­зею од то­го ча­су прос­то та­ки вна­ди­лись до Се­ре­динських; сли­ве кож­но­го дня з нудьги приїжджа­ли вчи­тись їзди­ти вер­хи і за­ва­жа­ли Гані в гос­по­дарстві. Ясь сідав на ко­ня і летів з ни­ми в по­ле, в гаї, на сіно­жаті. Га­ня з вікна ди­ви­лась, як по­ля­га­ла ку­ря­ва по їх слідах, як коні летіли в лузі, мов птиці на вітрі, і го­ту­ва­ла для їх чай, за­кус­ку. Приїжджа­ли во­ни до­до­му, на­га­няв­шись за­люб­ки та дос­хо­чу, - Га­ня цілу­ва­лась із Зо­сею, при­яз­но ба­ла­ка­ла тоді, як на її душі ле­жав важ­кий камінь; сміялась і жар­ту­ва­ла тоді, як до очей підсту­па­ли сльози; по­да­ва­ла їй хліб тоді, як ба­жа­ла по­да­ти їй камінь; обніма­ла її тоді, як бу­ла лад­на за­ду­ши­ти її ру­ка­ми.

- Господи! підсиль ме­не, по­мо­жи мені! - мо­ли­лась Га­ня. - Ду­ша моя не ви­дер­жить далі та­кої му­ки, та­кої ка­ри.

А до Яся знов наїжджа­ли гості, нові знай­омі. Га­ня му­си­ла вби­ра­тись в гар­ну оде­жу, ви­хо­ди­ла до гос­тей, віта­ла їх при­яз­но, сил­ку­ва­лась ви­шу­ку­ва­ти в душі, що бу­ло жи­во­го, зби­ра­ла всі сло­ва, які зна­хо­ди­ла, швид­ко й жва­во веш­та­лась по прос­тор­них світли­цях, ша­ну­ва­ла гос­тей усім, що ма­ла най­кра­що­го в ха­зяй­стві. І важ­ке то бу­ло її жит­тя! Гості бу­ли чужі, не свої лю­ди. Мо­ва їх бу­ла інша, інте­ре­си їх бу­ли інші, як бу­ла інша їх вда­ча, інше їх жит­тя.

Ганя дізна­лась досвідом і пе­ресвідчи­лась, що не зійдеться з ти­ми людьми, гор­до­ви­ти­ми, чванько­ви­ти­ми; во­на ба­чи­ла, що во­ни її не люб­лять, не при­хи­ля­ються до неї щи­ро. І ну­ди­ла во­на світом се­ред ве­се­лої бесіди. З-поміж усіх знай­омих один Хоцінський був до неї най­при­язніший, най­при­хильніший, та й той од неї чо­гось од­хи­лявсь в ос­танні ча­си.

А тим­ча­сом вірні слу­ги по­ча­ли їй ви­ка­зу­ва­ти на Яся, що не раз ба­чи­ли Се­ре­динсько­го з Зо­сею в кня­жо­му са­ду, як во­ни хо­ди­ли, поб­рав­шись попід ру­ки, як во­ни сиділи під ске­лею в пе­чері над во­дою, ніби схо­вав­шись од ціка­вих очей. Га­ня не ма­ла те­пер жад­но­го ва­ган­ня. Во­на вже дав­но те пос­те­ре­га­ла, хоч і не ба­чи­ла на свої очі. І як бу­ло не пос­те­рег­ти, ко­ли Ясь не про­мов­ляв до неї сло­ва на са­моті, тоді як ко­лись давніше він не од­хо­див од неї, а як од­хо­див, то знов при­хо­див і гор­нувсь до неї, і го­лу­бив її.

Пішла да­ле­ко чут­ка, що уп­ра­ви­тель не­доб­ре жи­ве з уп­ра­ви­тельшею. Дійшла та чут­ка і до Нес­те­ри­нець. Отець Хве­дор звелів зап­ряг­ти коні і поїхав з ма­туш­кою до доч­ки. Яся не бу­ло до­ма; од­на Га­ня стріла своїх батьків. Тільки ма­ти пе­рес­ту­пи­ла поріг, доч­ка ки­ну­лась їй на шию і за­ри­да­ла. Ма­ти собі в плач.

- Е! по­га­но ж, ко­ли так! - про­мо­вив батько. - Але… ба­би! мовчіть лиш ви! годі вам рюм­са­ти. Чо­го пак між мо­ло­ди­ми людьми не бу­ває? Ча­сом чо­ловік не ку­пить на яр­мар­ку своїй жінці шмат­ка якоїсь дран­ти­ни, а во­на й лад­на кис­ну­ти цілий день. Пов­ти­рай­те сльози! Приїде зять, самі по­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. На світі бу­ває уся­ко­во.

Надвечір приїхав і Се­ре­динський, увійшов у ха­ту і лед­ве привітав­ся до батьків. Він оче­ви­дяч­ки був не ра­дий їх приїзду. По­да­ли чай. Ясь сидів і все ку­сав собі гу­би.

- Як ви собі жи­ве­те? - пи­тав батько.

- Так, як і завсігди! - од­ка­зав зне­хо­тя Ясь. - Тро­хи лаємось, тро­хи ми­ри­мось.

- То най­кра­ще! - по­вер­нув батько в жар­ти. - Бо я не люб­лю, як чо­ловік тільки цілується та ми­лується! Ото оз­на­ка, що навпісля пев­но бу­дуть дря­па­тись та щи­па­тись. А я й те­пер візьму та й ущип­ну свою ма­туш­ку, щоб тро­хи по­сер­ди­лась. Во­но, бач­те, ча­сом ду­же доб­ре і для здо­ров'я… Ха, ха, ха! - засміявся отець Хве­дор, але якось роб­ле­но, не щи­ро ве­се­ло.

- Тобі усе смішки! - од­ка­за­ла ма­туш­ка смут­ним го­ло­сом. - Сердьтесь не сердьтесь, Іва­ну Станісла­во­ви­чу, а ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що ви не­доб­ре по­ча­ли жи­ти, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка з сміливістю, що аж сам отець Хве­дор зди­ву­вав­ся.

- Та ні-бо, ма­мо! Хто це вам на­го­во­рив? - про­мо­ви­ла Га­ня, так, аби го­во­ри­лось.

- Як же ми по­га­но жи­ве­мо? - спи­тав Ясь, не див­ля­чись ніко­му прос­то в вічі. - По­кої наші тро­хи не в зо­лоті, в ба­гатстві; за­со­би наші добрі; Га­ня хо­дить у шов­ку; є що їсти й пи­ти, є ко­му в нас і ро­бо­ту ро­би­ти. Не ви­нен я, що Га­ня, як най­мич­ка, ки­дається до вся­кої ро­бо­ти, базікає з політни­ця­ми, тро­хи не цілується з ма­зальни­ця­ми, по­во­диться з ни­ми за­панібра­та.

- Е, си­ну! то, бач­те, доч­ки мої діста­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня в сво­го батька! Як про це річ, то є пак чо­го й кис­ну­ти! То ти, Га­ню, паній, по­хо­жай по світлиці та се­бе роз­ва­жай. Спи в ру­ка­вич­ках, хо­ди в хаті під зон­ти­ком, мушт­руй­ся пе­ред дзер­ка­лом цілий день! Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти ду­же лег­ко. А ти ще й досі то­го не розс­ма­ку­ва­ла?

- Коли ж ми, та­ту, не вік же бу­де­мо сидіти на такім хлібі, - од­ка­за­ла Га­ня. - Хотілось би по­ха­зяй­ну­ва­ти і на­далі де­що прид­ба­ти та зібра­ти.

- Навіщо! Ко­ли доб­ре, то во­на хо­че ще кра­ще! О, ба! яка хит­ра! За це вар­то інко­ли і вщип­ну­ти. Тільки ти, Га­ню, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи нічо­го про та­ку мою філо­софію мен­шим сест­рам. А то ще як за­хо­чуть спа­ти в ру­ка­вич­ках, як посіда­ють па­ну­ва­ти ря­доч­ком та не візьмуться й за хо­лод­ну во­ду, то бу­де нам по­га­но!

- Ні! бач­те, не­хай би во­на собі й ха­зяй­ну­ва­ла! - по­важ­но ска­зав Ясь, - та тре­ба ж зна­ти й уміти гос­тей привіта­ти, прий­ня­ти по-людській, зай­ня­ти їх ціка­вою роз­мо­вою. В нас те­пер бу­ва­ють все значні лю­ди.

- Ото труд­на шту­ка гос­тей прий­ня­ти! Та їм тільки тре­ба вис­та­чи­ти доб­ре їсти, а най­більше - доб­ре пи­ти. А мо­ло­дим найміть му­зи­ки, то во­ни кру­ти­ти­муться та би­ти­муть тро­па­ка хоч і цілий тиж­день!

- Чим же в нас не­до­го­да тим гос­тям? - про­мо­ви­ла Га­ня. - Чи ма­ло ж у нас ви­хо­дить на гос­тей? Чи не гріх же бу­де гос­тям ремст­ву­ва­ти та жалітись на ме­не?

Гані хотілось роз­ка­за­ти, як їй важ­ко прий­ма­ти і гос­тей, й Зо­сю, й Те­одо­зю, та во­на змов­ча­ла. Во­на все сподіва­лась, що своєю покірністю, своєю до­го­дою чо­ловікові і йо­го гос­тям во­на вер­не йо­го лю­бов, при­хи­лить до се­бе йо­го сер­це. Га­ня да­ла собі зарік навіть не жалітись ма­тері і нічо­го про те не ка­за­ти.