Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги бесплатно .txt) 📗

Серединський бу­вав на та­ких ве­чо­рах сли­ве щод­ня. Тоді Те­одо­зя да­ва­ла йо­му місце по правій руці в Зосі. А як приїжджа­ли лисі ка­ва­ле­ри, то во­ни при­мо­щу­ва­лись ко­ло трьох паннів. Яки­мові не бу­ло місця ко­ло то­го сто­ла. Про йо­го ніхто й не дбав, навіть ву­хом не вів, і він сам по­чи­нав ста­ва­ти ос­то­ронь од їх усіх і навіть од своєї жінки.

- Розказуйте, мої ко­хані, де хто бу­вав, що чу­вав! Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, ба­га­то лю­дей; з ва­ми трап­ля­лись усякі ви­пад­ки й при­го­ди. Оповідай­те, а ми пос­лу­хаємо.

І по­чи­на­ли сест­ри й Те­одо­зя оповідан­ня про свої усякі при­го­ди, міша­ючи прав­ду з неп­рав­дою, а більш то­го, що ви­га­ду­ючи нез­ви­чай­ні не­би­лиці, з са­мох­вальством, з брех­нею по­по­ло­вині та з прибільшу­ван­ням і з вих­ва­лю­ван­ням Польщі, Вар­ша­ви, польських ве­ли­ких панів, - ті не­би­лиці, які час­то оповіда­ються в дрібній шляхті на Ук­раїні, де во­на й досі не втра­ти­ла сво­го давнього шля­хетсько­го го­но­ру й ве­ли­ких за­багів.

Ясь лю­бив слу­ха­ти оповідан­ня, а лисі па­ничі ще й самі ви­га­ду­ва­ли нез­ви­чай­ні брехні і ста­ви­ли се­бе ге­ро­ями в оповідан­нях, до­бу­тих в своїй уяві та в своїх мріях.

- Ото як бу­ла я ко­лись на Литві, - по­чи­на­ла Лю­ци­на, - та жи­ла в од­но­го гра­фа за еко­ном­ку в йо­го па­лаці, а граф був ду­же за­мож­ний і ба­га­тий! Ку­ди ж до йо­го цьому Кам'янсько­му! Тут і князі якісь не такі. А па­лац йо­го… то чи пой­ме­те віри! Так і сяв щи­рим зо­ло­том. А кру­гом па­ла­ца був парк на кільки миль навк­ру­ги, і до са­мо­го па­ла­цу од бра­ми бу­ла алея… Що то за алея! Ох, мій бо­же! По­ду­май­те ви тільки собі, що по обид­ва бо­ки рос­ли здо­рові, през­до­рові ки­па­ри­си! а од од­но­го ки­па­ри­су до са­мо­го верш­ка дру­го­го ки­па­ри­су висіли гірлян­ди з ліан якихсь аф­ри­канських чи аме­ри­канських, а на тих ліанах висіли ки­ти­ця­ми квітки, такі завбільшки, як здо­рові тарілки, та повні, та па­хучі, як тро­ян­ди. І ті квітки бу­ли ро­жеві, а далі жовті, а далі білі, сині і всякі, всякі. Ох, мій бо­же! ви не пой­ме­те віри, що бу­ло нас­та­ча­ло па­хощів на ввесь парк, на ввесь парк!

- Е! що той сад! - пе­ре­би­ва­ла Те­одо­зя. - От як бу­ла я в од­но­го кня­зя в Вар­шаві, так у йо­го од­на оран­же­рея на кільки верс­тов! Бу­ла при­най­мні більше, ніж на од­ну верст­ву. Оце бу­ло взим­ку гу­ляємо, ніби в Індії або в Бразілії. Там ана­насів цілі го­ро­ди! там усякі здо­рові овощі, квітки! Я бу­ла в йо­го за ком­паньйон­ку ко­ло йо­го доч­ки. А доч­ка в йо­го бу­ла од­ним од­на, гар­на, як ян­гол!

- Та що то за оран­же­реї, - по­чи­нав один ли­сий ка­ва­лер. - Як був я на Підляссі, то в мо­го сусіда бу­ли такі оран­же­реї, як гай! Чи пой­ме­те віри, що, їй же бо­гу, бу­ло піде­мо гу­ля­ти в їх та й заб­лу­ди­мо! їй-бо­гу, це трап­ля­ло­ся, ще й не раз! І раз, уявіть собі, па­но­ве, та­ке ди­во: са­дов­ник за­був за­чи­ни­ти двері, і в оран­же­реї набігли з близько­го бо­ру дикі ка­ба­ни. Ми за руш­ниці та на вло­ви! Пус­ти­ли со­бак між ва­зо­ни, пог­на­ли ка­банів, а я став на две­рях. Ка­бан мені шусть під но­ги! а я на ка­ба­на скіць! та за ву­ха! Ка­бан поніс ме­не, а я пра­вую ним до­до­му, та прос­то в по­кої! Так і в'їхав на ка­бані!.. Яко­го ди­ва не бу­ває в Польщі!

- І ба­ли там бу­ва­ли? - пи­та­ла йо­го доч­ка Лемішковсько­го.

- Ого-го! Які там бу­ва­ли ба­ли, які там ба­ли! Тільки хіба в Па­рижі бу­ва­ють такі! Після Па­ри­жа - за­раз в ціло­му світі Вар­ша­ва! Те мені го­во­рив не один ту­рист.

- Ой, які ба­ли, які ба­ли бу­ли в мо­го кня­зя! - обізва­лась Те­одо­зя. - Ста­рий князь все нудьгу­вав на старість і та­ки лю­бив роз­ва­жи­ти і се­бе, і тіши­ти свою доч­ку нес­подіван­ка­ми. Раз якось се­ред дня при­хо­дить князь до нас, а нас бу­ло в па­лаці з князівною аж два­над­цять паннів: то бу­ли її якісь убогі ро­дич­ки і ком­паньйон­ки, як і я. Він з доб­ро­го ди­ва звелів нам одя­га­тись за міфічних бо­гинь! До ве­чо­ра вже й уб­ран­ня бу­ло го­то­ве! Доч­ка одяг­ла­ся Юно­ною, наділа зо­ло­тий вінець, на­ки­ну­ла чер­во­ну порфіру, що ду­же їй ли­чи­ло… а… я…

- А ви, надісь, уби­ра­лись за Ве­не­ру? - пе­ре­бив її один ли­сий ка­ва­лер, кот­рий все драж­нив­ся з нею.

- А я… за Ве­не­ру…

- Бо я примічаю, що ви ніби ви­ник­ли з во­дя­ної піни. Та вам би ли­чи­ло й жи­ти на воді.

Лисий па­нич за­ре­го­тав­ся, а за ним і всі засміялись.

- Ви-бо тільки пе­ре­би­ваєте мені, - за­го­моніла на йо­го Те­одо­зя. - От одяг­лись ми за бо­гинь і гу­ляємо собі мовч­ки по залі. А та за­ла на два етажі, вся в зо­лоті, аж сяє. По бо­ках бу­ло двоє хорів, зас­тав­ле­них квітка­ми, а звідтіль як заг­рим­лять нес­подіва­но два ор­кест­ри му­зик! Ко­ли це од­чи­ня­ються двері, і вхо­дять ка­ва­ле­ри, де­які мас­ко­вані, а де­які без ма­сок… і по­чав­ся пре­ве­се­лий бал! І так бу­ло тіши­мось сли­ве що бо­жо­го дня. Ох! що то за жит­тя бу­ло! То був рай, а не жит­тя. Які там ка­ва­ле­ри бу­ва­ли!

- Бували і з та­ки­ми ли­си­на­ми, як оце в ме­не? - пи­тав її ста­рий ли­сий па­нич, ти­ка­ючи ру­кою на свою ли­су, як об­ли­за­ний ма­когін, го­ло­ву.

Знов усі засміялись, а Те­одо­зя тро­хи роз­сер­ди­лась.

- А чи вби­ра­лись ви там і за підзем­них пе­кельних бо­гинь, чи тільки за - рай­ських, олімпійських? - драж­нив її знов ли­сий па­нич.

Потім по­чи­на­ла­ся роз­мо­ва про со­бак, про вло­ви, - ця най­миліша роз­мо­ва для кож­но­го по­ля­ка. Роз­ка­зу­ва­ли нез­ви­чай­ні ви­пад­ки з нез­ви­чай­ни­ми со­ба­ка­ми. Се­ре­динський роз­ка­зу­вав, як у йо­го був та­кий здо­ро­вий пес, що сам один йшов на вед­ме­дя і ду­шив йо­го, як кішка - ми­шу. - Так він за північ ба­вивсь в тім то­ва­ристві.

А тим ча­сом, як Се­ре­динський ба­вив­ся за північ, Га­ня сиділа до­ма і до­жи­да­ла йо­го. Во­на не втра­ти­ла надії при­хи­ли­ти до се­бе йо­го сер­це, їй зда­ва­лось, що Зо­ся по­мо­ро­чи­ла йо­му го­ло­ву тільки своїм ко­кетст­вом, ду­же на­лаз­ли­вим, а не кра­сою, хоч вже заздріва­ла, що Ясь те­пер ба­чив у Зосі зра­зець жінки для се­бе і вза­галі жен­щи­ни, упо­доб­ний йо­му в те­перішнім стані і при то­го­час­них йо­го за­со­бах.

Була раз північ. Все по­ляг­ло од­по­чи­ва­ти в домі Се­ре­динських, од­ну Га­ню не брав сон. Во­на все сподіва­лась сво­го чо­ловіка, во­на доб­ре зна­ла, ку­ди він їздить і зад­ля чо­го. Вже на селі строст­ва­ли другі півні, а її очі навіть не задріма­ли. Во­на все сиділа на фо­телі ко­ло не­ве­лич­ко­го ліжка, де спав її син, а ду­ми, од­на од дру­гої сумніша, пле­лись в її го­лові. Во­на вста­ла, пішла до пе­карні, ог­ля­ну­ла все ха­зяй­ст­во… Там нянька й най­мич­ки спа­ли так міцно, як вбиті. Га­ню взя­ла заздрість. Вер­ну­лась во­на і знов сіла ко­ло си­на, при­див­ля­ючись до йо­го лич­ка. Ди­ти­на бу­ла ду­же схо­жа на батька; йо­го губ­ки вже скла­да­лись, як у Яся, бро­ви рівні темніша­ли, чор­ний во­лос зби­вав­ся в густі ку­чері. Ди­ти­на сміялась крізь сон і так на­га­да­ла їй Яся давнього, то­го Яся, ко­то­рий з нею жив щас­ли­во в Нес­те­рин­цях, не­на­че во­на ба­чи­ла йо­го тоді, як він упер­ве прий­шов до їх в гості, літніми ве­чо­ра­ми сидів ча­сом з нею в сад­ку під гру­ша­ми, а місяць лив ти­хе проміння на йо­го делікат­не, ми­ле, якось по-ди­тя­чо­му мо­ло­де ли­це. Зас­ну­ва­лись сумні ду­ми в її го­лові; во­на од­ве­ла очі од ди­ти­ни, щоб не так ду­же боліло сер­це…

Надворі аж лу­щав мо­роз. Опівночі схо­пи­лась завірю­ха. Кня­жий сад шумів та гув, на­че під са­ми­ми вікон­ни­ця­ми Га­ни­ної спо­чи­вальні, на­че бір. Близьке де­ре­во ко­ло вікон аж свистіло, пи­ща­ло, а да­ле­ко бу­ло чу­ти од­но за­ви­ван­ня вітру, од­но гус­те гудіння, не­на­че який­сь ве­ле­тень-звір ри­кав без­пе­рес­та­ну. Вітер свистів попід до­мом, заліплю­вав в залі та гос­тинній вікна снігом, по­ро­шив кру­па­ми в шиб­ки, кру­тив­ся вих­ра­ми, то наб­ли­жа­ючись до вікон, то за­ми­ра­ючи десь на полі. Гані зда­ва­лось, що Ясь са­ме те­пер вер­тається до гос­по­ди, що він збив­ся з до­ро­ги, що за­метіль за­ме­ла шля­хи, а він блу­кає по сте­пу, мерз­не.