Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
— Знаю. — Дуже мляво відповідає мала. — В маленькій хаті. Там ще на подвір’ї стара дитяча гойдалка стоїть, з дерев’яним півником на горі. Але вона та гойдалка поламана і на ній не погойдаєшся. Татку, ти мені зробиш гойдалку, правда? І я буду на ній гойдатися.
— Зроблю, доню, зроблю! Гойдалка з півником, кажеш?
— Ага, з півником. А чого ти питаєшся і то не вперше? Тобі мене мало? — Мала напускає в голос жалю. — Тату! Я тебе до Ірки не впущу. Так і знай! Ага-ага! Не пущу! Я тебе їй не віддам. Чуєш? Ти мій тато, тільки мій.
— Добре-добре, маленька моя. Тільки твій. Спокійно, серденько, я буду тільки твій, робитиму все, як ти захочеш, тільки допоможи Іринці, врятуй її.
Мала якусь мить щось обдумує. Тоді простягає руку до обличчя чоловіка, до його очей. Гладить по щоці. Нахиляється і цілую в чоло.
— Якщо я допоможу Ірці, то ти будеш тільки моїм татом і відмовишся від неї? Обіцяєш?
— Так, тільки твоїм, відмовлюся. Але вона має залишатися живою, в цьому світі, бо інакше піде за нами.
Господи, на які тільки брехні не підуть дорослі тільки, щоб стало по-їхньому.
— Я не хочу, щоб Ірка йшла з нами. Нас чекає мама, тебе і мене. Ірка — чужа, тому хай тут остається. Вона тебе не любить. Такі дурниці про тебе говорила. Що ти ніби тільки гроші любиш. Дурна, правда? А ти мене більше від грошей любиш, так, татку, так?
— Так, доню.
— Від мільйон мільйонів.
— Ще більше.
— Ой, татусечку мій, який ти у мене! Я завжди дбатиму про тебе.
Вона поправляє на ньому ковдру. Гладить по голові.
— Дякую, донечко. Ти хороша, дівчинка.
— Ти мені дістанеш таку ж іграшку, як в Ірки, добре?
— Звісно. Навіть кращу.
— Ура-ура! Ти у мене, таточку, найкращий. Я так Ірці й скажу — тато мене любить, а тебе ні. Бо він з тобою ніколи не грався. А зі мною він і розмовляє, і каже, що гойдалку купить, і гратиметься. Так, тату?
— Так, доню!
— То я йду.
— Йди, серденько та чимшвидше повертайся назад. Добре?
— Не переживай. Я допоможу Ірці, бо ти так хочеш. А чому та тьотя, яка тримає Ірку в себе, казала, що ненавидить тебе? І навіщо їй здалася Ірка?
— Яка тьотя, доню? Марина?
— Ні! Мама Марина тут ні до чого. Тьотя така, молода, модна, світле волосся. Красива, але дуже лиха. Ім’я має навіть дурніше від Ірчиного. Е-е-е-е, Іренея…
Арсен досі уважно слухає все, що я йому переказую. Він не може чути і бачити малу Вірку на екрані, тільки чує слова Мстислава. Після імені Іренея, увесь ціпеніє. Зривається на ноги… Хапається за слухавку. Тицяє пальцем по ґудзиках телефону.
— Олеже, то я. Йди в дупу зі своїми оперативниками. Я знаю, де мала. Будинок батьків Іренеї, знаєш де? Та я тебе не про мертвих батьків питаю, а про будинок. Ти там колись бував? Харе! Дорогу пам’ятаєш? Чо питаю? Давай так. Говорю я і питаю я, твої одкровення і прес-конференції залишимо на потім. У дворі батьків гойдалка стара стоя… Що? Пішов у задницю, коментаторе! Так стояла чи ні? Оригінальна така: з півником дерев’яним на горі? Звідки знаю? Чи тобі не пофіг? Знаю просто. Ага-ага! Супер. Не ти супер, ідіоте! Бери всю свою рать, оперативників також, мєнтів, пантів, бандитів, можна й «швидку» заразом і хто там під рукою і між ногами в тебе валандається і дуйте в те село, до будинку з гойдалкою та півником. Малу викрала Іренея. Тримає в старій батьківській хаті. Інформатор мій! Ага! — Арсен дивиться сумно на мене. — Надійний інформатор. Чесний. Таких тепер майже не залишилося. Всьо. Кажи мені адресу, я також виїжджаю. Ага, хочу тій сучці в очі перед смертю подивитися. Чиєю смертю? Та своєю ж! Чи ти забув про список? Несподіванка, точно. Бо Марина Іпатіївна тут чиста. Слухай, познайомлю тебе згодом зі своїм інформатором, гаразд? А зараз до роботи, поки не пізно.
Арсен вимикає телефон. Я зриваюся на ноги:
— Я з тобою.
— Ні-ні! Не треба, Русечко. Це може бути небезпечно. Ти й так багато зробила.
— Оскільки «це» зробила я, то мушу їхати з тобою і, будь ласка, розкажеш мені дорогою про ту вашу Марину більше, добре?
Звичайно, ми з Арсеном приїхали найпізніше. Пізніше від оперативників, від міліції, від Олега. Ото сюрприз для нього буде, коли «інформатора», тобто мене побачить.
На засніженому подвір’ї стояла майже мертва конструкція, що колись, може, й була гойдалкою. Її верх прикрашав дерев’яний півник, колись червоний. Фарба на ньому пооблуплювалася, і він виглядав таким нещасним, наче його доїдав лишай. Арсена тут усі знають і нас спокійно пропускають до хати.
Жінка-білявка висіла на червоній мотузці посеред порожньої темної кімнати, вікна якої знадвору забиті дошками. Очевидно тому, що було темно, хтось увімкнув світло і тьмяна від бруду лампочка утворювала на світлій голові вішальниці брудну пляму. Мотузка прив’язана до гачка, на який колись кріпили абажур. Принесли драбину. Тіло треба було зняти для судмедекспертизи.
— Собаці — собача смерть, — безжально ледь чутно цвікнув крізь зуби Арсен. Я аж похолола від тих його слів. Стало враз непривітно і холодно. Жертва розвернута до нас спиною, елегантні білі чобітки ледве не сягають підлоги, роблячи над нею кволі гойдання. Світла норкова шубка, шкіряні білі рукавички на руках і мобільний затиснутий в правиці. Я легко торкаю Арсена за плече:
— Іренея!?
Я не запитую, я стверджую. Та Арсен ствердно киває.
— А мала де, тобто Іринка? — згадую слова Віруньки, яка обіцяла батькові, що Ірку врятує.
— А ти що тут робиш, Господи?! — За спиною чується знайомий голос. Розвертаюся. Пожований, втомлений, про таких кажуть, наче з хреста знятий, Олег.
— І я тебе рада бачити, Олеже. Але я не Господь, на жаль. Ірина жива?
— Олеже, не починай! — Арсен підносить вгору руки, бачачи, що той зараз зачне плести дурниці. — Іринку знайшли, вона жива?! І що тут у вас відбувається? Але спершу, давай вийдемо на вулицю, а то я тебе знаю.
Виходимо. Стаємо біля старої, засипаної снігом, гойдалки. Олег відразу зривається на крик:
— То ти мені скажи що? І де дівчинка?! Була тут, але зараз — де?! Може, свого інформатора запитаєш? — Я про всяк випадок ховаюся за спину Арсена. Відразу розумію: роблю дурницю. Олег мене не вдарить, якщо навіть дуже цього захоче. Бо поруч Арсен. Кутики вуст в Олега смикаються. Наче це я йому боляче зробила. Олег переводить подих та ніяк не заспокоїться. — Де ти відкопав це диво горохове, Арсене? От, бідова дівка! Руслано, я ж тебе додому відправив! Думав, помудрішала, на вокзал поїхала, тобто додому! Бляха-муха. Дитячий садок. Наче у нас і без дівок проблем мало… — Олег ніяк не вгамується. — Ой, Арсене-Арсене! То, певне, і є, типу племінниця з чужого міста, що застудилася, га, детективе? — на мить крізь страшну втому пробивається гірка іронія.
Я майже нічого не розумію. А от Арсен трохи ніяковіє, однак вчасно бере себе в руки та в тон Олегу відповідає:
— Ні, що ви, Олеже Дмитровичу, — це молодша сестричка вашого друга з іншого міста, в якої автобус зламався, а ви підібрали бідолаху посеред степу зимового! — Арсен криво посміхається і вже більш спокійніше продовжує: — Не заводься, Олеже. Ну, збрехав я. Так і ти про неї брехав раніше, і що тепер? Руся нам допомагає. То вона на Іренею вивела.
— Вона значить вже «Руся»? Ще не «Русенька»? — Олег сердиться і недовірливо свердлить мене очима. Типу, як це ходяче нещастя, до якого неприємності липнуть, мов до жуйки чоботи, може щось корисне втнути. Я трохи перелякано ствердно киваю головою.
— Ірка де? Що і сліду немає? — Арсен повторює питання.
— Казав же: не знаю. Приїхали — тут порожньо. Двері навстіж. Купа слідів довкола хати, переважно здорових чоловіків та одні жіночі, від підборів тобто. Певне Іренеїні. А чоловіки, схоже, похапцем звідси драпали. Якийсь безлад в тому всьому відчувається. Та найцікавіше тут інше, бо з покидьками-викрадачами ми якось розберемося. Якщо Іренея замовник, то й список свити, яка їй допомагала, відомий. Так от про інше. Це дві пари дитячих слідів, які ведуть від будинку і губляться на розчищеній дорозі. Більші й менші. Що, інформаторе, може, нам дасте підказку?
