Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
В хаті, схоже, аншлаг. А потім…
Завертілося все, наче в каруселі. Крик, вереск, органна музика… Божевільна жінка реготала так, що кров застигала в жилах. І поки Арсен з Олегом намагалися вибити вікно, Тетяна з Інкою накинулися на Марину без заклять та прокльонів, а по діловому — з кулаками. Діти, живі справжні діти налякано стояли, не дуже розуміючи, що відбувається. Бо, може, вони й були проінструктовані про те, як себе поводити, та, певно, стількох гостей відразу Марина не чекала.
… Боже, як паморочиться в голові, середину розриває кашель, сльозяться очі. Що за фігню випустила в повітря ця божевільна? Краєм ока бачу, як звідкись на обличчях дітей з’являються респіратори. До мене підбігає стара знайома, мала Майя: «Ланко, на, — тицяє в руки мені респіратора. — Забели нас звідси. Нам стлашно». За її спиною наче на прив’язі бачу перелякані очі потерчат. Потерчата — це також діти, хай давно мертві, але душі в них справжні. Майя майже силоміць утискає мені в обличчя респіратора. Натягаю його, хоча розумію, що то не дуже добрий захист. Треба звідси забиратися. Роззираюся. Діти в масках — добре. Тетяна, Інка та й Марина кашляючи сплелися в один вузол і борсаються там… Олег лежить під вікном, схоже зімлів. Вогонь в каміні горить ще сильніше, мені здається ще трохи і його язики вирвуться на волю і тут все вигорить чи зірветься, коли газу набереться замкнутому просторі критична маса. — Тут підвал є? — запитую Майю, бо розумію, що з будинку нас не випустять. Все наглухо зачинене. А діти тут давно, то, може, і…
— Є, — Майя хапає мене за руку і тягне кудись по коридору. В кухні тицяє пальцем на килим. — Там.
Я все розумію. Відкидаю килим вбік. Беруся за ручку ляди і піднімаю її. Звичайна тобі пивниця, дерев’яна драбина веде вниз. Немає коли довго роздивлятися чи роздумувати:
— Майє, дівчинко! Веди всіх дітей сюди, тихо спускайтеся драбиною та чекайте на мене. Скажи, що так треба. Нагорі ще хтось з живих є?
Майя ствердно киває головою.
— Вілуня та Ілка. Вони нечемні і мама їх покалала.
Кидаюся сходами на другий поверх. Метушня, кашель, крики, полум’я, божевільні звуки органу заповнюють собою простір. В одній з кімнат — дві перелякані дівчинки, сидять обнявшись. Тут ще не дуже смердить, хоча запах і сюди почав добиратися, бо малі прикривають обличчя долонями, покахикуючи. Респіратори їм не видали. Бунтівниці не заслуговують пощади.
Малі здивовано витріщаються на мене.
— Вставайте, дівчата! — Не рухаються. Вони мені не вірять. Кажу чарівне слово. — Іринко, мене Олег прислав. Бери сестричку і спускайтеся в пивницю на кухні. Бігом.
Чарівне слово «Олег» діє блискавично. Мовчки встають і дріботять за мною слідком. Внизу коїться чортіщо. Якимось дивом Інці з Тетяною вдалося оглушити Марину, але газу в кімнаті зібралося стільки, що розумію — ще трохи і всім гаплик. Дівчата корчаться від кашлю та сліз. Кличу їх за собою. Доводжу до кухні, тицяю в бік відкритої ляди. Вони все розуміють без слів, тягнучи попід руки напівживу жінку.
— То моя рідна тітка, та сама, — ледве видавлює з себе Тетяна. Махаю рукою — все потім, потім…
Тепер Олег та Арсен.
Арсен досі намагається висадити вікно. Олег непритомний на підлозі. Арсен казав, що той пару діб не спав, тож йому невеликої дози брудного повітря вистачило, щоб зімліти. Зриваю з себе респіратор, притуляю до обличчя Олега. Гидкий роздираючий запах починає виїдати очі, викашлювати легені. Стараюся глибоко не вдихати. Олег наче очунює. Розтовкмачую хлопцям, щоб мене зрозуміли, куди всі поділися. Хапаємо з Арсеном Олега попід руки і сунемо до пивниці. Правда, з мене помічниця нікудишня. Бо основне робить Арсен, я просто дрібочу ззаду. Краєм ока бачу, що Марина-Георгіна починає ворушитися. Цю змію ніщо не бере — ні газ, ні бійка. Може, і справді треба було її напоїти Арсеновим молоком, як радив Олег? Перед дерев’яною драбиною вниз Олег вклякає. Зриває з себе респіратор, тицяє його в руки Арсену і ще щось червоне.
— Вдягни. Вернися до неї. Візьми шнурок.
Я нічого не розумію. Але Арсен, схоже, зрозумів усе. Він чіпляє респіратор, рукою показуючи вниз, натякаючи щоб ми спускалися. Олег йде першим, майже силою його туди запихаю. А сама слідкую за Арсеном. Він тримає в руках довгий червоний шнурок. Схожий на той самий, на якому повісилася чи повісили Іренею. Марина намагається стати на ноги, їй це ледве вдається. Арсен за допомогою шнурка закільцьовує Марину. Кавалки нерозбірливих слів долітають до мого вуха. Перстень на його пальці горить лихим вогнем. І я розумію — це закляття. Змія потрапила в пастку.
Арсен біжить в мій бік.
— Це її затримає. Ми встигнемо заховатися. Давай, Русько. Будинок от-от вибухне.
Спускаємося вниз. Там тісно від людей. Ледве всі вмістилися. Закриваємо ляду над головою. Ляда дерев’яна, і стає зрозуміло, що це наче клітка для нас чи пастка. Бо якщо будинок вибухне — це нас навряд чи врятує. Запах починає добиратися і сюди. Мовчимо у темряві. Що тут можна ще сказати? Здається, приїхали. Загнали себе в кліку.
Раптом озивається Олег.
— Хтось має мобільний? Мій ще вранці здох, батарея сіла.
— Шет! Думаєш, ти один такий розумний? — Відкликається Інка. — Антена тут відсутня. Це ж передпокій пекла, друже!
— Та я не про це, — говорить сердито Олег. — Мені б підсвітити.
Інка вмикає свій, сенсорний. Він блимає якимось дуже холодним синім світлом. У нас обличчя наче в передсмертних масках. Діти перелякано збилися в купку. Ловлю себе на думці, що чомусь не бачу потерчат. Вони просто щезли. Олег щось наче шукає на стіні. Тоді дотягується до верхньої полиці, шарпає одну дошку на себе і…
Перед нами розчиняються потайні двері, а за ними — ще одна кімната. Олег йде попереду, підсвічуючи собі. То навіть не кімната, зала. Посередині овальний стіл, на ньому скляна куля. Товсті чорні свічки стоять на підлозі навколо столу. Їх тринадцять. Таке відчуття наче тут працює витяжка, бо повітря чисте, навіть прохолодне, без неприємного задушливого запаху. Так, тут мусить бути добра витяжка, бо, очевидно, ці свічки палилися довго. Попід стінами стелажі: один з книгами, інший з баночками та мішечками. Навпроти завішене якоюсь шматою величезне дзеркало, майже на всю стіну.
— Це кімната для обрядів некроманта, — зі знанням справи каже Тетянчина тітка. Арсен з Олегом вертаються до дверей, щоб їх зачинити, бо запах і сюди починає добиратися. Але марно. Двері герметично закриваються тільки з того боку.
Все відбувається стрімко. Тітка Тетяни кидається до дверей. Вибігає з них, замикає нас, залишаючись з того боку. Тетяна гамселить щосили в двері.
— Відкрий, відкрий. Не треба, тітонько. Ми щось придумаємо.
— Не треба нічого придумувати, Тетянко. — її ледве чути за броньованими дверима. — Це моя офіра, розплата за все… Хтось має запечатати ті кляті двері, запечатати кров’ю. Прощавай, мала! Я люблю тебе.
— Тітонько, не треба, благаю, не треба.
У відповідь — тиша.
Я беру Тетяну за плечі. Вона плаче, навіть не соромлячись цього. Дозволяючи себе жаліти. Навіть сильним інколи слід плакати, щоб не забувати — вони також люди.
— Звідки ти знав про двері? — запитує Олега Арсен.
— Ти все одно не повіриш. — Той стомлено і сумно говорить. Раптом його губи ледь кривляться: плакатиме?! Ні, то усміх такий… вперше бачу, що він взагалі вміє усміхатися, хоч так, із болем. — Сестра підказала. Так, Арсене, сестра. Та сама, що померла шістнадцятирічною, але й після того не кинула малювати… Тобі, Руслано, вона просила передати, що дітей, тих, що справжні зозулята, вона забрала з собою. Щоб ти не переймалася цим: забрала їх туди, де вони хоч комусь потрібні. А отже, вже й не зозулята ніби. І ще одне. Просила тобі передати, дурня, можливо та все ж: «Янголів оберігають ті, що оберігають янголів?» Ага-ага, згода. Повна маячня, але Євка сказала, що Руслана зрозуміє.
І я розумію, я все розумію.
— Сподіваюся, що хоч щось із цього марення, яке мене запам’ятати примусили, ти збагнула? — на мить із колишньою задиркуватістю уточнює хлопець.
