Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Олег примружує почервонілі від безсоння очі. Можливо, аби не помітили у них проблиск надії. Арсен уриває його:
— Дасть-дасть. Потім. Ти розказуй краще, як все було.
— Та як? Зайшли в будинок, а там… Іренея посеред кімнати на мотузці гойдається. Совість замучила чи, може, хто й допоміг? А поруч, майже під її ногами, колишній тілоохоронець. Сидить, обійняв себе руками, труситься весь, очі вирячив, наче привида побачив. І весь сивий. Хоча хлопці з охорони, які його добре знають, стверджують, що ще вчора був чорнявим. Пацану тільки-но двадцять п’ять стукнуло. Ми до нього, розпитувати стали, та де там — почав плакати і жалібно вити. Ні слова не сказав. Повезли в лікарню. Здурів чоловік, помішався. І ще от, — Олег виймає з кишені іграшку: — Ірчина стара забавка, під вікном знайшли. Вона з нею ніколи не розлучалася. То подарунок її мами. Тож те, що Ірину тут тримали — однозначно правда. А от куди ділася?
— Ми, здається, знаємо куди ділася, — відповідає Арсен. — Вона в Марини.
— В Марини? Тобто як, тобто у Вдови?! Чекай-чекай, Арсене, при чім тут Марина? — Олег здивовано витріщається на нас. — Ти ж сам казав — Марина не причетна, то все мачуха, Іренея тобто. Ну?
— Олеже Дмитровичу, шановний! Ви все одно не повірите. — Арсен говорить спокійно і враз, злісно та майже пошепки додає: — І більше на Руслану не кричи. А то я тобі язик відірву. Зрозумів? Що витріщився? Поїхали.
Олег стоїть якусь мить здивований та ошелешений почутим. Арсен смикає його за рукав:
— Ну, бовване, агов! Тільки час гаємо. І не запитуй зайвого, бо тут зараз починається ота чортівня, яку ти так не любиш і в якій ти не спец. Але перед цим, маленьке прохання. — Арсен щось шепоче Олегу на вухо. Той навіть не здивовано, а просто ошаліло дивиться на Арсена. Крутить рукою пальцем біля скроні, але таки йде прохання виконувати. Повертається в будинок. Ми сідаємо в машину і мовчки чекаємо.
Їдемо також мовчки. Арсен за кермом, я спереду біля нього, Олег позаду. Арсен кудись телефонує, говорить якусь дурню, з якої я ніц не второпаю та й не дуже прагну, бо про інше думається. Тоді через пару хвилин ми зупиняємося біля двоповерхового будинку, майже на околиці міста. Арсен заходить у крамничку на першому поверсі. Вгорі вивіска. «Чарівні речі». Олег зневажливо пхикає:
— Крамниця для довбнів! І чого це ти, Руслано, туди не попхалася? Там твої «побратими» мешкають.
Зневажливо пхекаю, ніби мене це мало цікавить. Знаю ж наперед, тільки-но спробувала б — мене Арсен миттю на вулицю спровадив би. Колись мене Тетяна вигнала зі схожої крамниці. Дідько, чого це вони вважають, що якщо більше за мене знають, то можуть командувати? А як тоді мені самій вдосконалюватися, коли ініціативу виявляти забороняють?!
Олега обманює моя поступливість. Тож він від забороненої крамниці переходить до «покупця»:
— Ну ти й вчудила, мала! І, знаєш, це ще я можу якось зрозуміти та прийняти — бажання пригод, адреналінчик у крові. Але не його. Він, тобто Арсен, не для тебе, мала! Тобто з ним жодній порядній дівчині зв’язуватися не варто. Він покидьок, чуєш?! Руки, ноги, душа — все в крові.
Олег починає читати нотації. Каже, коли мене поруч з Арсеном побачив, то мало інсульт не дістав. А далі за текстом, бо: якщо вирішила залишитися в «цьому чортовому місті», то могла б собі бойфренда ліпшого підшукати, а не гада останнього. О’кей, якщо Арсен покидьок, то якого ти, Олежику, з ним водишся? І не кажи, що тільки й стосунки у вас, що продавець-покупець. Бо впевнена, тільки-но гроші запропонуєш за пошуки Ірини, то Арсен пошле так далеко, що звідси не видно. Він зараз не гонорар відробляє, зовсім ні… Ех, Олеже-Олеже! У самого он проблем вище неба — вкатруплена коханка чи й кохана, викрадена мала, котрою маєш опікуватися та до того всього ще й сумління, яке догризає через смерть сестри, а він попри це не забуває мені нотації почитати. Дарма, Олеже, думаєш, що я не розумію, ким є Арсен. Я не ідіотка. Все я бачу і все розумію, однак… Не все так паскудно насправді. Арсен не пропащий, він може стати кращим, тільки треба його підштовхнути в правильний бік. Так, я не нянька і не учитель. Та, зрештою, вони йому навряд чи знадобляться, а от друг справжній… Блін, можна ж спробувати, нє. За «спробувати» мені ж нічого не буде? Чи буде? Ото знайшла про що думати після побаченого та почутого.
Не втримуюся. Обриваю різко Олега, несила сперечатися:
— Давай про це потім, Олеже, добре!? Є важливіші речі.
Та, зрештою, хто знає, що воно зараз важливе? Мені біля Арсена спокійно та надійно, і я чомусь стовідсотково впевнена — він мене не скривдить, а поки я поруч, не ображатиме й інших. Тетяська б обов’язково цю ситуацію прокоментувала так: «Закохана дурепа». Ще ні, а далі побачимо…
Зрештою, ми з Арсеном чимось схожі. Він, правда, голосів не чує. Але бачить багато такого, на що прагматики, типу Олега, закривають очі. Найгірше, що й Олег це побачити зміг би, якби зумисне в інший бік не відвертався, а так щоразу доводиться пояснювати, що ж насправді перед очима маємо.
Приїхали. Знайомий будинок зі знайомого малюнка Євки. Коли дійшли до вхідних дверей будинку, різко зупинилися. Бо раптом нізвідки посеред зимової стужі, холодного снігу перед порогом засніженим з’явилася змія. І непроста змія, бо Олег згодом нам розтовкмачив: то одна з найотруйніших у світі, австралійська тигрова. Отрута діє миттєво. Вона не намагалася поки нападати. Просто перегородила нам вхід і прискіпливо дивилася то на одного з нас, то на іншого. Олег поліз різким рухом до кишені, звісно за пістолетом. Змія насторожилася і витріщилася на нього. Арсен ледь чутно прошепотів: «Ще один зайвий рух, супермене, і ти труп. Замри, ідіоте!» Олег, очевидно, в душі чортихався та посилав Арсена якнайдалі, однак таки послухав. Змія і далі продовжувала свердлити Олега очима. Не вірила вона йому. Їй він здавався поміж нас найменш благонадійним. Це дало можливість Арсену непомітно вийняти зі своєї кишені маленьку пляшечку з білою рідиною та тарілку. Він почав переливати рідину в мисочку. Змія змінила об’єкт дослідження, не мигаючи втупилася в Арсена. Та дивилася вона зовсім не вороже, мені здалося, що навіть зацікавлено… Чи вона почула запах, чи була надто голодна, але коли Арсен обережно поставив перед нею мисочку з білою рідиною, вона жадібно заходилася пити. Через тридцять секунд змія лежала бездиханно біля миски.
— Ти страшний чоловік, Арсене, — сказав втомлено Олег. — Добре що ти мені не ворог.
Арсен стенув плечима.
Мене ж цікавило геть інше.
— Звідки ти знав як і чому?
— Я давно живу в цьому місці, дівчинко. — Проста як ніч відповідь. — Під нашими ногами на камені вигравірувано: «Anguis in herba». З латиниці — змія в траві.
— Це з того чарівного магазину рідина? — перепитую. — Там що?
Олег мовби не чує нашої розмови, веде своєї, наче виправдовує всі дії приятеля:
— Можемо, Арсене, потім щось схоже провернути з Мариною. Красиво! Сипнув в молоко ціанистого калію і жертві гаплик… Але оригінальних собі охоронців Марина вибрала. Не з трояндами ж нас зустрічати, особливо коли гості непрохані. От і спустила Цербера, тобто змію.
— Ага, точно! Олеже, ти такий глубокодумаючий, що просто фініш! — Я не втримуюся від іронії. — Які змії-охоронці в наших широтах при мінусовій температурі?
Олег зневажливо хмикає. Щоб ми не сказали — не віритиме, бо все на світі обов’язково має звичайне наукове пояснення.
Піднімаємося сходами. Олег попереду. Арсен зупиняється, шепоче мені на вухо так, щоб Олег не чув.
— А у мисці звичайне материнське молоко, Русько, розбавлене мертвою водою. — Говориться наче про щось геть буденне. Відьмак, блін. Арсен уважно дивиться якусь мить на мене, наче прочитав останні мої слова: — Мій дід з непрoстих, Русланко, як і ти. Пам’ятай про це, дівчинко. Ми з тобою нерізні, зовсім нерізні.
Тим часом Олег гукає з-за вхідних дверей будинку:
— Ходіть вже, а то найцікавіше пропустите.
