Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Крута зброя. Мені подобається.
— Готовність — одна хвилина.
Вась-Вась дивиться на годинник. Беззвучно ворушить губами. Мабуть, рахує.
— Пішли!
Спускаємося іншими сходами. Один проліт, другий, третій. На стіні — електричний щит. Жорик знімає кришку, вириває якісь проводи. Світло на сходах гасне. Минають хвилини зо дві. Унизу брязкають двері, чути голоси. «Знову фазу вибило! Сходжу за електриками…» Віддаляючись, голос лається. Дуже погано лається. Я розумію, що це значить, але повторювати соромно.
— Ввімкнути ліхтарі! — шепоче у темряві Вась-Вась. Три промені світла рвуть темряву, і вона поспішає утекти вниз, униз… Нам туди. Ленка ліхтарик не вмикає. Вона йде за мною і сопе. Ленка завжди сопе, коли сердита чи зосереджена.
Назустріч голосно тупотять кроки.
— А, ви вже… Швидко!
— Перший раз, чи що? — знизує плечима Вась-Вась.
Охоронець киває, спускаючись перед нами. Вась-Вась запитує в спину:
— Де тут у вас фаза?
Фазу ми знаходимо за поворотом, у розподільній коробці. Далі по коридору і ліворуч буде кімната, у якій зберігається диск. Охоронець повертається на пост біля входу на підземний поверх. Інша охорона зараз здає зміну поверхом вище. Там світло не відключалося, і вони ні про що не підозрюють. Переодягаються, складають автомати в спеціальну шафу, начальник розписується в журналі. На постах стоять троє. Може, четверо — Вась-Вась, не зовсім упевнений. Якби нам ще днів зо два…
Під стелею спалахують лампи аварійного освітлення. Багряні, як очі дракона. Треба поспішати. Добре, що коробка за поворотом і охоронець зі свого поста нас не бачить.
— Жорик, залишаєшся тут. Робиш вигляд, ніби лагодиш фазу. Стеж за коридором. Раптом щось, то ми пішли замінювати перегорілі лампочки. За мною!
Це Вась-Вась для порядку. Любить командувати. Ми і так знаємо, що робити.
Дістаємо пістолети і йдемо слідом.
Низькі стелі. Під стелею — товсті труби. Від однієї віддає теплом. Опалення? Навіщо влітку опалення? А ось вода капає. Зовсім як у звичайному підвалі. І нітрохи не схоже на секретний інститут. Я все собі інакше уявляв. Шафи з приладами, колбочки різні, щось булькає, індикатори миготять, люди в білих халатах…
Поворот. Потрібні двері відкриті. На них замок електричний, а електрику ми вирубали!
— Ей, ви куди?! Стояти!
З бічних дверцят з’являється охоронець. Ех, даремно ми заздалегідь пістолети дістали. Не подумали. Так, може, зійшли б за електриків… Не люблю стріляти. Точніше, не люблю нікого убивати. А ось стріляти я люблю. Але обходиться без стрільби. Вась-Вась наставляє на охоронця пістолет. Охоронець задкує у двері, з яких вискочив. Защіпається там і труситься від страху. Стріляти чи кликати підмогу він боїться. Це добре.
— Дійте! — продовжує командувати Вась-Вась.
А то ми без нього не знали…
Сейф відкритий. Над сейфом, спиною до нас, схилився товстий лисий дядько в костюмі. Піджак задерся, круглий, обтягнутий штанами зад смішно відстовбурчений. Хочеться штовхнути у цей зад ногою. Я насилу стримуюсь, а Ленка штовхає. Вона відома хуліганка.
— Диск! Швидко!
Дядько біліє. Це видно навіть у миготінні аварійних ламп. Блискучі бісеринки поту виступають на чолі.
— Я… я не маю права!
— Маєш! Скажеш: тобі зброєю загрожували.
— Допоможіть! Терористи! — репетує дядько, задкуючи в дальній куток кімнати. Зараз він дуже схожий на пацюкобраза.
Ленка грозить йому пістолетом:
— Не репетуй! Все одно не почують. Ми двері закрили. Давай диск або…
— Там! У сейфі… Друга полиця зверху…
Лисого трясе. Він дуже боїться за своє життя. Даремно боїться, ми не вбивці. Але йому про це знати ні до чого.
– Є! Йдемо.
— Почекай. Треба його зв’язати і рот заткнути. Щоб не здійняв тривогу завчасно.
Ох, накаркав!
На нас обрушується виття сирени. Я швидко оглядаюся, шукаючи коробку сигналізації, щоб її розбити. Як у комп’ютерній грі. Коробки ніде немає, а зв’язувати лисого вже немає сенсу.
– Ідемо!
Лампи спалахують, тільки-но ми з’являємося в коридорі. Кричать динаміки: «Варта! Проникнення на мінус другий рівень! Четверо озброєних терористів в одязі технічного персоналу! Охороні вжити заходів для затримання!»
— За мною!
Я дуже сподіваюся, що Вась-Вась знає, куди нас веде. Поворот. Один, другий. Та тут дійсно лабіринт!
— Ленка, диск у тебе?!
— Так.
Вась-Вась задоволено пихкає.
Повороти, залізні двері, труби, штабелі бляшаних бочок, дерев’яних шухляд із грифом «Секретно»… Сходи! Схожі на пожежні. Сходинки вологі, слизькі. Не зірватися б… Мінус перший рівень. Покинутий хол: пил, гори мотлоху. Снову сходи: звичайні, кам’яні. Поруччя відполіровані дотиками багатьох рук. По таких добре з’їжджати. Тільки нам не вниз, а нагору! Там світло, там сонце, воля! Біжимо, квапимося. Я люблю пригоди. Але мені не дуже подобається, коли за мною ганяється юрба здоровенних охоронців. З автоматами й у бронежилетах.
— Відходимо через вікна другого поверху. На першому — ґрати.
Головне, дістатися до найближчого кабінету чи лабораторії. Для Жорика будь-які двері зламати — раз плюнути. Але за поворотом вибухає тупіт, крик. Спізнилися! За всіх приймає рішення Ленка. Блискавичний стриптиз, я червонію, не встигнувши відвернутися… Миготить одяг. І ось перед нами — строга «училка» в білій блузці з кружавчиками, старомодній спідниці, в окулярах і з вузлом волосся на потилиці. Така… «синя панчоха». Ніколи не думав, що Ленка може прибрати вигляду такої старої. Років на сорок! З половиною.
— Охорона! Сюди! Я їх бачила!
Здорово волає. Оглухнути можна. І голос тремтить як треба.
— Вони побігли он туди! Туди!
Втискаємося в стіну. Не дихаємо.
— Спасибі! — гаркає Ленці старший, з гуркотом проносячись мимо. За ним тупотять інші. Молодець, Ленка. У неї спеціалізація — відволікало. Уміє.
Ззовні доноситься виття поліцейських сирен.
— Вікна відмикаються. Поліція оточує будинок.
— Каналізація?
— Правильно мислиш, Дум-Думе. Пішли.
Приємно, коли Вась-Вась тебе хвалить. Але в каналізацію лізти зовсім не хочеться. Лазив один раз.
Навіть якщо сам придумав, усе одно не хочеться.
