Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Нас наздогнали, коли Жорик з Вась-Васем виламували ґрати стоку. Ленка загаялася, стріляти довелося мені. На щастя, на охоронці був бронежилет. Він просто упав, а потім його відвезуть до лікарні й вилікують.
– Ідемо!
Під ногами хлюпотить брудна вода. Дуже смердить.
— Знімайте черевики. І штани. Нам потім назовні вибиратися.
Хлюпотимо босоніж. Взуття і штани тримаємо в руках. Ленка спідницю теж зняла, блискає білими трусиками. Хочеться увесь час світити на неї, але я стримуюсь. Труба розширюється. Це вже не труба: цегляне склепіння, кладка явно стара. У різні сторони розходяться три коридори. Вода доходить до колін. Вась-Вась замружується, мовчки стоїть кілька секунд. Ми намагаємося йому не заважати.
— Туди! — він махає рукою вправо.
Ідемо довго. Цегла змінюється потрісканим бетоном, бетон — іржавим залізом, залізо — напівпрозорим пластиком. Світлішає. Запірні вентилі блискають хромом у світлі наших ліхтарів. Ніякої іржі, патьоків на стінах, навіть сморід став слабшим. Ковпаки з пластмаси, у баках пузиряться кольорові рідини. Я впевнений, що так і повинно бути. Якщо ми наближаємося до порятунку, виходить, робиться світліше і чистіше. Нормально.
Останні сходи.
Здираємося нагору. Вась-Вась упирається в кришку люка, із зусиллям зсовує…
Громадський порожній туалет виявився до речі. Ми опорядилися. Змили грим, відклеїли: я — накладну бороду, Вась-Вась — вуса. Ленка викинула в урну перуку. Тепер нас не впізнати. Побризкалися одеколоном, щоб не смерділо. На вулиці сіли в трамвай, чесно взяли квитки у кондуктора. Тільки штрафу нам не вистачало! Проїхали повз секретний інститут. Сирени, сполохи блимавок. Знову не можу прочитати вивіску. Крім цифри 23. Навколо повно поліції. Але до трамваю і пасажирів, що поприпадали до вікон, нікому нема діла. Ловлять невловимих терористів. Обдурили дурників аж на вісім кулаків!
— Дум-Дум, зв’яжися…
— Зараз.
Закриваю очі. Відповідь приходить швидко. Симург, як завжди, у костюмі, при краватці, добре поголений. Вилиці в нього такі гострі, що об них, здається, можна порізатися. Іноді я думаю, що це в нього не обличчя, а маска. Ніколи не бачив Симурга «живим». А в моїй уяві він може показувати себе таким, яким захоче. Цікаво, хто він взагалі? З якої планети?!
— Спасибі. Ви знову врятували світ. Повертайтеся, вас чекають, — говорить Симург і усміхається.
Усміхаюся у відповідь.
Закінчивши сеанс, Симург устав із кушетки. Підійшов до вікна, злегка зігнувши коліна, присів. Смішно розчепірив руки і заплющив очі. Цій дивацькій процедурі він нібито навчився в якогось лами з Тибету, п’яниці і святого. Брехав, мабуть. Ганна Миколаївна спостерігала за ним, соромлячись своєї дитячої закоханості. Потрапити в інтернатуру до Симурга було для неї божевільним таланом, подарунком долі, якого молоденька «тьотя доктор» ніяк не заслужила. Про цю людину розповідали легенди й анекдоти. Він працював без шолома: початкуючі психо-помпи записувалися в чергу на бліц-тести, сподіваючись, що комісія дозволить і їм виходити на контакт без адаптерів — голова потім розколювалася від болю, а голова комісії механічно підписував відмову за відмовою. Ну і, нарешті, Симург був учнем Діда Мазая.
Улюбленим учнем.
Того самого Діда, чиє погруддя стояло біля воріт інтернату.
Ганна Миколаївна підійшла ззаду, легенько торкнула пальцями скроні Симурга. Намагаючись, щоб жест був діловитим, у рамках звичайної процедури зчитування. Як завжди, нічого не вийшло. І як завжди, Симург залишився доброзичливо-байдужим, допомагаючи «вийти на стежку».
— Я дуже стомився, Ганночко, — щасливо сказав він. — Дуже.
— Вам час у відпустку, Дмитре Ільхановичу.
Вона ледь стрималася, щоб не зойкнути. Зчитування йшло легко, але результати!.. Базова корекція за шість тижнів?!
— Обов’язково, Ганночко. Доведу цих архарівців і поїду в Крим. Дикуном. У самий розпал сезону. Зніму сарай у Судаку і буду робити дурниці. Згорю на пляжі, густо вимажуся кефіром… піднімуся в Генуезьку фортецю, на Алчак…
— Обманюєте… Нікуди ви не поїдете.
— Ганночко, ображаєте! Пальці тримайте нижче, на ямочках, так вам буде зручніше. І не бійтеся дихати мені в потилицю. У моєму поважному віці це входить у число маленьких радощів, що ще залишилися старому мізантропу.
У його віці… Ганна Миколаївна відступила назад, дотепер не вірячи результатам. Жодного убивства на другий місяць корекції. Жодного. Навіть поранених не було.
— Ви теж помітили? Ах, архарівці, ах, молодці… Пам’ятаєте перші три сеанси?
Ще б вона їх не пам’ятала! Після зчитування її нудило. Ні, вона знала, як рятують світ ці нещасні, озлоблені на всіх діти, знала з підручників, з лекцій, з лабораторних робіт, але коли пацієнти вдень бігають навперегони під твоїм вікном, сміючись, а потім сеанс — і кров, кров, смерть… Помста за заподіяне зло — проклятий, безумовний рефлекс. Ганна Миколаївна ненавиділа формулювання: «інтернат для дітей, що постраждали від насильства». Їй більше подобався жарт Діда Мазая: «Човен для зайців».
І ще їй подобався Симург.
— Вам треба у відпустку, Дмитре Ільхановичу, — повторила вона. — Ви стомилися. Архарівців я доведу сама, якщо дозволите. Тут залишилося усього нічого. Я дотепер не розумію, як ви це витримуєте. З вашою інтенсивністю контакту… Ви цьому училися в Діда? Тобто я хотіла сказати: в академіка Речицького?
Симург випростався. З хрускотом потягнувся.
— Учився? Ганночко, мила, я лікувався у Діда. Близько року. Мені тоді було… е-е-е… мало мені було. Дуже мало. Дімка Симург, відчайдух… У мене світ рятувався такою кров’ю, такою оглушливою помстою всім і всьому, що архарівці — ангели в порівнянні зі мною, грішним. Хіба що ця Ленка… З нею довелося повозитися. Важко мені з жінками, Ганночко. Донині важко.
Що він мав на увазі, Ганна Миколаївна не зрозуміла.
У вікно влетів волохатий нічний метелик і став кружлятися під лампою.
— …Підйом!
Уставати не хочеться. Очі злипаються. Чому я там завжди просинаюся відразу, а тут — ні? Чому там я дорослий, а тут… Нічого, тут я теж виросту! І тоді…
