Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Шкода, але брат малої Ромка, схоже, не з тих, хто з півоберта кулакам волю дає: принаймні на обличчі Арсена жодних слідів «знайомства». Хоча, коли врахувати про всі новини, що посипалися на бідну Ромкову голову, це не дивно. Бо він відтепер стає опікуном двох сиріт, та плюс до всього і його сестриця обзавелася також відразу двома вихованцями, навіть заміж не вискочивши спершу… Тут уже не до рихтування зовнішності майбутнього зятя. Добре, коли без сердечних ліків чи народного знеболювального у сорок градусів обійдеться.
Арсен кривиться і щось бурмоче про дурбеликів, котрими жінки можуть вертіти, як їм заманеться… Бо аби така крутійка згодилася офіційний шлюб оформити, то ладні й чужих дітлашат виховувати…
А в дзеркало спершу глянути не хочеш, шановний? Пригадую добре, як мала кричала, що не дасть дітей ще більше калічити і віддавати до притулків знову. Так, Арсен наче й намагався до логіки апелювати: ну, хто дасть опіку дівчині, що недавно сама повноліття справила, незаміжня, не має стабільної роботи і достатку?! Та хіба Руслана когось слухатиме? Коли папери на опіку подавали, приправивши їх щедро американською валютою, то на такі «дрібниці» очі чиновники миттю закрили. Ну, так, каюся: ота «приправа» — моя заслуга. Так, діяв виключно з власних інтересів, бо сподівався, що з таким «додатком» Арсен до Русланки не поткнеться. А вона з часом, з моєї подачі, познайомиться зі справді достойним чоловіком… Мрійник я, одначе…
І тижня не витримав пан детектив. Тепер вишукує цікаві цяцьки у дитячих крамницях і уважно приглядається до трирічного Богдана та трохи старшенької Майї. Здається, всі вони вже збагнули, що Руську якось доведеться ділити, тож тепер притираються… Добре, що мала про мої плани не дізналася, бо із дурнуватою гордістю ще й від допомоги відмовилася б.
Із матір’ю Василя сам особисто зустрівся. Завинив я цьому хлопакові дещо. Тож гроші на похорони дав, сказав, звісно, що таким сином пишатися має… Ну, розповів дещо, не зовсім правду… Як її Василь допомагав діткам-сиротам. Тепер вона виховуватиме Данька — стверджувала, що копію малого Василька. Не певен, що той шкет на фото, маленький Василечко, якого мені показували, хоч чимсь на дорослого Василя схожий чи на заморене мишеня, котре чортова Марина тільки-но під опіку взяла і, слава Богу, не встигла до справ долучити. Та хай уже і схожим на Васька вважається, аби і з нього людина добра виросла. Бо Руслана за долю малого дуже хвилювалася. Могла і третього собі залишити. Ху, їй аби з двома впоратися. Он, у лікарні, навіть старшою сестрою Майї вважали. Але яким робом їй вдалося Тетяні аж двох нав’язати — дивуюся досі…
Ну, Віруську мені довелося взяти — Ірка вчепилася, не віддерти: сестра, та й усе. Мовляв, точно знає. Правда, тепер скубаються час від часу, коли думають, що я не чую, однак перед іншими Іринка сестричку молодшу відчайдушно боронить: не займайте — моє, та й по всьому.
Ще однією «сиріткою», Лількою, лікарка-педіатр у лікарні зацікавилася. Бо чужих дітей рятувала, а свою одиначку не вберегла… І то не від хвороби, якби ж то… П’яний водій, який божевільно мчав через зебру, малу не помітив на переході. Тож почала рудій бешкетниці пряники й яблучка приносити. Руслана дізналася — піввечора роздумувала так активно, що ледь не рип мізків чути було. Потім вердикт винесла: — Вона, та лікарка, наче непогана людина. Звісно, якщо глибше копнути, певно, когось по житті ображала та дурниці різні чинила. Куди без цього? Та нашу Лільку не ображатиме, впевнена. Зрештою, Інці ще зарано малечу доручати, хай погуляє поки…
Арсен після цього повітрям вдавився так, що довелося по спині гамселити. І знову до мене претензії, мовляв, спина в нього не казенна, щоб по ній усі калатали. Тетяна зо дві хвилин допитувалася у «шановного Всесвіту та провидіння», за які гріхи їй аж таку зовицю послано, що ладна упирок перевиховувати та їм дітей на вдочеріння підсовувати?! Руслана, схоже, так і не втямила, чого ми всі збаламутилися: вона ж якраз пропонувала Інку дитиною не ощасливлювати, а не навпаки. Добре, що та білявка фарбована не дізналася, якого щастя ледь уникнула.
Ніби всі заспокоїлися трохи. Поступово сяк-так життя налагоджується. І от, маєш — поганий знак: Арсена принесло без попередження. Похмуро потираю праву руку — нещодавно з’явилася така звичка: після пожежі рука час від часу німує, а біля кисті п’ять невеличких плямок зосталося, то сліди від «безболісного» Євчиного опіку. Схоже, що ця відзнака назавжди.
Арсен має вигляд підозріло задоволений. І майже не криючись, хвалиться новиною:
— Я Русланці один цікавий телефонний номер підсунув, сказав, що для панни Інни він дуже важливий. Від мене може і не взяти чи викинути — дурнувата кубітяча гордість. А от від малої не втримається — візьме. Тож незабаром Інка забереться звідси і в місті трохи легше дихати стане, — у темних очах Арсена спалахує вовчий вогник — впевненість, що перемога прикриває будь-які вчинки, котрі робляться задля її досягнення.
— Слухай, Арсене, ти там той, список не почни складати, кому варто з міста забратися. Бо такі-от списки інколи людьми керують не згірше, ніж ваші магічні витребеньки…
— Не починай, — ледь морщиться у відповідь, але це може видатися слабкою заміною прохання, тож не продовжую. Мені ж та Інна, хай і симпатії до неї не маю, однак в борщ не плюнула. Тож не дуже є діло до намагання її із міста випхати. А контролювати, з ким мала товаришує, справа безнадійна. Невже Арсен і досі цього не розуміє? Та вона запросто когось ще незвичайнішого в приятелі запросить, аби не сумувати. Тож хай самі зі своїми мансами розбираються.
Підходжу до вікна. За календарем — пізня зима. А на вулиці замість снігу — сльота, так, ніби от-от з’явиться розпашіла і винувата Весна: мовляв застрягла в корку, тож вибачайте. А до справ ладна взятися хоч зараз. Настрій мав би остаточно зіпсуватися, але стає легше від думки, що зима майже позаду. Арсен щось бурмоче про глобальне потепління, певно, ображений, що його геніальний план не зацінили. Хай і так, та на душі стає трохи… весняніше. Якась школярка під вікнами скидає рукавички, дістає із торбочки шматок білої крейди — певно, поцупила в школі, і починає щось виводити на асфальті. Спершу боюся побачити там прямокутник. Щось останнім часом мені не по собі від картин, де двері вималювані. Але ні, на асфальті — квіти і метелики. Дивно, навкруги повно офісів, а художницю малолітню охорона не виганяє. Арсен і собі зазирає мені через плече. Нехай, навіть не дратуюся. Раптом пригадую, що в нижньому ящику столу — набір кольорової крейди: Ірина захопилася щось останнім часом таким кресленням, а мені під руку в якійсь крамниці трапилося. Викликаю секретарку, пояснюю завдання, тицяю майбутній подарунок. Очі в жіночки… ні, не в п’ятак, більше і, певно, навіть кругліші. Але, звісно, свою думку про розумові здібності шефа вона не озвучує. Киває і йде віддавати презент «художниці».
— Ти також поведений трохи, Олеже! — Не втримується Арсен. Однак в голосі не роздратування, а щось схоже на повагу. Знизую плечима. Ображатися чомусь не хочеться. Може, і поведений, але хай наприкінці зими втомлене місто трохи прикрасять кольорові метелики і квіти. Я сам не відразу розумію, що кутики моїх губ невпевнено, майже забувши, як це воно, посміхатися, сунуться догори…
Руслана
— Не обманюйся, літл енджел. Історія, ніби й закінчилася, але, може, саме в цю мить десь поруч з’явилося нове потерча чи нова божевільна богиня.
— А може, саме в цю мить хтось десь поруч зробив усе можливе і неможливе, аби врятувати дитину?
Сперечаюся з Інкою для годиться. Певно, настрій не для дискусій. Позираю на дитячий майданчик — Богданка і Майю ніхто із ровесників не ображає. Задираю голову до неба, ще сірого й непоказного, але вже пропахлого справдешнім весняним запахом.
— Весна, Інно! От-от надійде справжня весна! Чуєш, пахне нею!
