Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗
Аллан також здавався щасливим. Він жартував і навіть сміявся: на весіллі ніхто не повинен був упевнитися в загальній думці, що він, Мак, продався Етель. Однак він робив усе, мов у лихоманці. Неймовірних мук, з якими він мусив грати цю комедію, не бачив ніхто. Мак думав про Мод, і туга й відраза стискали йому груди. Ніхто цього не помічав. О дев'ятій годині він поїхав з Етель у Ллойдів дім, де вони мали намір пожити перші тижні. Вони не перемовилися жодним словом, але Етель і не вимагала, щоб він розмовляв. В автомобілі Аллан відкинувся на сидінні, стомлений, виснажений, і напівзаплющеними очима байдуже дивився на залюднену, сповнену мерехтливих вогнів вулицю. Етель спробувала взяти його за руку, але рука була холодна, як лід, і безживна.
На розі Тридцять третьої їм довелося зупинитись і хвилину постояти. І тут Алланів погляд упав на величезний плакат, криваво-червоні літери якого освітлювали вулицю: «ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!»
Аллан розплющив очі, його зіниці розширились, але ні на мить не попускала жахлива стома, що скувала душу.
Етель наказала ввімкнути в пальмовій залі світло й попросила Аллана побути з нею ще трохи.
Вона не стала переодягатись. У пишному весільному вбранні, з Рожевим діамантом на чолі вона сиділа в кріслі й курила сигарету, час від часу підіймаючи довгі вії, щоб крадькома глянути на Аллана.
Аллан ходив туди-сюди, так ніби був у залі сам, раз у раз зупинявся й неуважно розглядав меблі та квіти.
Стояла глибока тиша. Здавалося, досить прислухатись — і почуєш кожне слово, кинуте на вулиці. Десь джерготів і хлюпав схований водограй. Часом таємниче шелестіла, тягнучись угору, якась рослина.
— Ти дуже стомився, Маку? — спитала Етель після довгої мовчанки. Вона говорила дуже тихо й покірно.
— Так,— глухо мовив він, прихилившись до каміна.— Було стільки людей!
Він стояв усього кроків за десять від неї, але складалося враження, ніби їх відділяють милі. Жодне молоде подружжя не почувало себе так самотньо, як це.
Обличчя в Аллана було змарніле, сіре. Очі втратили блиск, погляд погас. Він більш не мав сил прикидатись. Але Етель здавалося, що аж тепер Мак став людиною, якою була вона, людиною з душею, здатною відчувати й страждати. Етель підвелася й ступила до нього.
— Маку! — покликала вона тихенько.
Аллан підвів очі.
— Послухай, Маку,— почала Етель якнайніжніше,— мені треба з тобою побалакати. Послухай. Я не хочу, щоб ти був нещасний, Маку. Навпаки, я всім серцем прагну, щоб ти був щасливий — наскільки це можливо! Не думай, я не така дурна, щоб повірити, ніби ти одружився зі мною з кохання. Ні, я не така дурна. Я не маю права претендувати на твоє серце, і я й не претендую. Ти так само вільний і нічим не зв'язаний, як і досі. Тобі не треба переконувати мене, нібито бодай трохи мене любиш, ні! Це була б для мене ганьба! Я від тебе нічого, анічогісінького не вимагаю, Маку! Тільки право, яким я користуюсь ось уже кілька тижнів — право завжди, хоч недовго бути поруч із тобою...
Етель примовкла. Проте Аллан нічого не сказав.
І Етель провадила:
— Я тепер уже не граю комедії, Маку. Минулося. Комедію я мусила грати, щоб одержати тебе. Але тепер, коли я тебе маю, мені комедія більш не потрібна. Тепер я можу бути відвертою, і ти побачиш, що я не тільки примхливе, бридке створіння, яке завдає людям мук. Послухай, Маку, я повинна тобі все розповісти, щоб ти мене крайте знав... Ти припав мені до вподоби, як тільки я тебе побачила! Твій задум, твоя сміливість, твоя енергія викликали в мене захват. Я багата, я ще малою знала, що багата. Моє життя мало бути великим і прекрасним — так я собі думала. До пуття я нічого не знала, проте відчувала це. У шістнадцять років я мріяла вийти заміж за принца, в сімнадцять мріяла роздати свої гроші біднякам. Все це було безглуздя. У вісімнадцять років я вже не мала ніяких планів. Я жила так, як живуть усі молоді дівчата, в яких багаті батьки. Та скоро все це мені страшенно набридло. Нещасною я не була, але й щасливою себе не відчувала. Жила з дня на день, розважалась і марнувала час, як уміла. Я тоді взагалі ні про що не думала, принаймні так мені тепер здається. І ось до тата прийшов з твоїм проектом Хоббі. Вони розмовляли дуже таємниче, і я просто так, з цікавості причепилася до тата, щоб він відкрив таємницю й мені. Я вивчала з Хоббі твої креслення і вдавала, ніби все розумію. Твій проект мене надзвичайно захопив, це правда. Хоббі розповів мені про тебе, про те, яка ти чудова людина, і кінець кінцем мені страшенно закортіло тебе побачити. І ось я тебе побачила! Зроду ще я не відчувала ні до кого такої поваги, як до тебе! Ти припав мені до серця! Такий простий, такий сильний, такий здоровий! І мені захотілося, щоб ти був зі мною привітний! Але ти був до мене зовсім байдужий. Як часто я пригадувала той вечір! Я знала, що ти одружений, мені про це казав Хоббі, і я й на думці не мала — тоді,— що могла б стати для тебе чимось більшим, ніж другом. Але в мене прокинулося почуття ревнощів до Мод. Вибач, що я згадую про неї! Куди не підеш, куди не подивишся — скрізь чуєш і бачиш твоє ім'я! І я подумала: «Чому я — не Мод? Як це було б чудово! Тоді був би сенс і мати багатство!» Але я розуміла: це неможливо, і прагнула бути хоча б серед твоїх друзів. І тому я тоді так часто приїздила до вас, тільки тому. Бо коли в мене й зринали божевільні плани,— як би тебе закохати в себе, і закохати так, щоб ти покинув дружину й дочку,— то серйозно я про це не думала і взагалі в таке не вірила. Але й дружба не давала мені змоги підступити до тебе ближче, Маку! Ти замкнувся в собі, ти не мав ні часу, ні бажання подумати про мене. Я не сентиментальна, Маку, але тоді я була дуже нещасна! А потім сталася катастрофа. Повір, я б усе віддала, щоб відвернути те страхіття. Присягаюся тобі. То був жорстокий удар, і я дуже страждала. Але я егоїстка, Маку, велика егоїстка. Я ще оплакувала Мод, а в моїй свідомості вже прокидалася думка про те, що нарешті ти вільний, Маку! Ти вільний! І відтоді мною оволоділо палке бажання стати ближчою до тебе. Маку, я хотіла, щоб ти став моїм! Страйк, бойкот, банкрутство — все це було мені на руку. Доля раптом стала моєю спільницею. Я багато місяців не давала батькові проходу, щоб він став на твій захист. Але тато казав: «Це неможливо!» У січні я знов почала напосідати на нього. Але тато відповів: «Це зовсім неможливо!» Тоді я заявила йому: «Це повинно стати можливим, тату! Подумай добре, ти повинен зробити це можливим!» Я мучила тата, а я ж його люблю, як душу люблю! Мучила цілими днями. Нарешті він дав згоду. Він хотів написати тобі й запропонувати свою допомогу. Але тоді вже я задумалась. «Як бути? — міркувала я.— Мак прийме татову допомогу, кілька разів повечеряє в нас, а тоді знов пірне в свою роботу, і я вже його не побачу». Я розуміла, що маю проти тебе тільки одну зброю: татові гроші й татове ім'я. Вибач, Маку, за таку мою відвертість! І я, не довго думаючи, вирішила скористатися цією зброєю. Я зажадала від тата, щоб він один раз у житті зробив так, як я хочу, і ні про що не питав. Я погрожувала йому, своєму любому старенькому татусеві, що покину його й уже ніколи, ніколи до нього не повернуся, коли він не послухається мене. Це було негарно з мого боку, але інакше я не могла. Я, звісно, ніколи б тата не покинула, бо люблю його й шаную. І все ж я нагнала на нього страху. А що було далі, ти, Маку, знаєш. Я чинила негарно, але іншого шляху до тебе я не мала! Я через те зазнала стільки страждань, однак ладна була піти на будь-що. І коли в автомобілі ти освідчився, я вже хотіла відразу погодитись. Але мені все ж таки кортіло, щоб і ти доклав трохи зусиль, перше ніж одержиш мене, Маку...
Етель говорила дуже тихо, іноді навіть переходила на шепіт. Вона весь час лагідно, чарівно всміхалася, обличчя в неї витягувалось, на чолі набігали зморшки, і тоді вона мала сумний вигляд. Етель похитувала своєю вродливою голівкою і замріяне позирала на Мака. Від хвилювання в неї перехоплювало в горлі, і вона замовкала.
